„А щоб ви так жили, як прибідняєтеся”
..... І знову ж таки, як і на всі вихідні, всі порядні (і не дуже) люди планують відправити свої кості на упокій. Оу, тобто, на відпочинок..)
Передісторія моєї розповіді довга і нудна, але що поробиш..
День 1. П’ятниця
Зовсім не важливий, але тим не менше вирішальний, ібо без нього не було б ніякого двіжу. Домовилися ми з (тут і далі) фотографом приєднатися до Псячого мобу і піти на незрозуміло що_куди_коли і як з Микуличина на Космач.. І то всьо горами. Романтіка і бла блабла.. І було б воно так, попивали б ми вино (пиво, глінтвейн, ну.. чай на крайняк.., то вже кому що душа бажає) і співали б націоналістичних пісень біля багаття.. Але чомусь ото задниця наривалася на пригоди, і відкинула легкі шляхи..
Пропускаємо жахливу п’ятничну робочу днину. Бігме, нічого цікавого сказати немає... День втрачений дарма. Спущений в трубу, зіпсовані нерви і голодний шлунок - от атмосфера на роботі. І то в п’ятницю, люде добрі!!! Але я зараз не про це. А про те, що, наглим чином увільнувши з роботи, я таки накидала всякого добра в наплічник, намалювала нігті_накрутила вії_попрасувала шнурки в адідасах.. і таки в годину Х потрапила на ж/д вокзал міста Київстар. Ви не знаєте де це? Тоді приїжджайте до нас ))))
Поїздка в потязі на тривалі дистанції це завжди прикольно і весело для подорожуючих вас і напряжно для „не в той час потрапивших в поїзд них”, коли:
а) вас їде велика бражка і вам весело погнати навіть самим з себе;
б) якщо можна погнати з когось, хоча за неможливості цього є пункт а)
в) якщо сємкі є (о-о-о, то знову не з тої опери)..)
Але ж ми інтілігєнти, слівкі общєства, еліта нації, бомонд і просто крассави...! І всі з даного переліку сиділи в нашому славному вагоні.. Та все добре колись закінчується, і тут в Микуличині нам покидає Псяча команда.. Нас стає менше, хто ж стане останнім героєм?
Останні години до пункту призначення (Ясіня) доїжджаємо проводячи світські бесіди, попиваючи чаї і посопуючи в унісон дизелю..
І тут настає..
День 2. Субота
Сама пруха і веселуха на початку подорожі. Ібо подорожуючий (тоїсть я) не в курсі, куди і зачим його тащуть, і які круги ада прийдеться ще промотати за наступні дні. А поки вокзал в Ясінях зустрічає чистим гірським повітрям і надією на гарну сонячну днину. Попрощавшись з відчайдухами з дошками і лижами ми йдемо вперед, щоб таки озпочати історію про Станіславських турМЕНів і загадкове озеро з манящою назвою ВОРОЖЕСКА.
Кількагодинний перехід з смт. Ясіня до с. Чорної Тиси опускаємо з поваги до вашого не сприйняття „многа букав”. Приємно згадати, що кілька метрів нас підвезла застоплена кобилиця з зібраним в тугий вузол „таки кінським хвостом”)))). А ви думали, що в селах кобилиці не модні? Не там то було! ) не вірите, поїдьте і дивіться самі!
Перший привал був в „ісконно руском пейзажіке”
Сиділи їли_пили і будували марні ілюзії про легкий маршрут і гарну сонячну погодку.. Завдяки незабутнім хвилинам, проведеним у березових хащах, я поповнила свої знання з біології наочно побачивши процес зародження нового життя, жаб’ячі оргії, якщо хочете! Ооо, яке це диво, цілі струмки пуголовків, жаб’ячі дуети_тріо_кварточенто, ці вилуплені очі... і ми з фотографом, жующі бутерброди з салом.. Картина варта пензля Леонардо.. Шкода, що він не зацінив..
Та немає худа без добра, і навпаки. Полило нас трохи дощем, остудило пил.. та не угнєло це, навпаки був час посидіти_подумати_подрімати під ялинкою.. Нічого не допомогло, лише чарівне заклинання і „Шабельна” зробили своє діло.. І з мокрого ландшафт знову під чудодійними сонячними променями почав обсихати і ми продовжили свою мандрівку..
І хоча ми не поїзд, друга наша (глобальна) зупинка була біля покинутого будинку (чомусь його називають Польським стаціонаром. Місцезнаходження не здам, самій місцина приглянулася).
Покинутого, не означає, що там ніхто не живе.. Мало того, що там добрячих пів години шарилися ми, та ще там виявлено знатну колекцію бутилок з-під спиртного (пиво-горілка в сортименті), вандалістичні напади якихсь недотуристів, цілком придатна для життя кімната…
Обшаривши там усі закавулки і, зауважте, оце так виховання!)), не зламавши жодних замків (ми ж, як Коперфільд, проходили крізь зачинені двері (те, що в дверях була дірка історія замовчує))) і недосяжні для людського зросту (проте цілком близькі для драбини, що лежала тут таки поруч) вікна.. Усе це відкрило нам свої обійми і впустило в своє чрево. Благо, випустило теж без пригод.. хоча потім за свою нахабність ми поплатилися на стрімкому підйомі...
Почався дощ... Я сказала дощ?? Хха. Град. Не хочете? А з курине яйце? Страшно стало, і мені))) Ну градом нас побило_помолотило, але не значно, більше я таки бурю в стакані води роблю.) Але ж зараз можна пожалітися, нє? Ну нє, то нє. Спитати ж можна :)
Не всі з нас двох знали, які ще перипетії чекають на шляху до колиб. Вгадайте, з одного разу, хто не знав.. Іноді глянувши на стрімку стіну попереду, яку Кум називав „підйомом до колиб” хотілося ставати табором прямо тут, на місці, на „котором сідім”.. Але куди ж там, Кума не перепреш.. І зібравши соплі силу в кулак йдемо далі..
Знаєте, от дуже тут доречно сказати, не так то швидко в житті робиться, як в казці кажеться, але ж не будете ви чекати кілька годин, поки ми таки допремо, а? І тут вуаля (як в серіалах люблять написати - минуло пів року) минув якийсь час і ми таки воочію побачили на горизонті своє власне село.
Ххммм.. Як співає Сектор газу „ету песню сочинял я ровно 10 лет”.. (с), цю розповідь я пишу вже 2-й день і трохи відійшла від попередньої думки.. Надіюся, ви мені пробачите..
Ну от і відкрилися моєму зору колиби. Нарешті я побачила цю всю красу, маленькі дерев’яні хатки, вибирай будь-яку до смаку! )) Таке враження, що ти король всесвіту! Такі маєтки і зовсім нікого на кілометри навкруги! Завжди мріяла про особняк, і хто казаВ, що мрії не здійснюються?
Субота минула спокійно і розважено, хіба що зірвався похід на Татульський Менчул, бо снігу там було ой як багатенно.. Що не крок ми з Кумом провалювалися в снігові кучугури і врешті решт здоровий глузд взяв верх над диким бажанням видертися на цю гірку.. проте ми це зробили наступного дня, притому навіть не зрозуміли яким чином так сталося.. от так буває люди, слова Кума та й Богу у вуха.. Хотів на гору - нате. Такщо будьте обережні з вашими бажаннями, вони мають властивість здійснюватися..
Насичений подіями, дощами з градом, снігом і крокусами день змінив спокійний (здавалося б) вечір. Чай з печивом, вогонь в пічці, дощ в шибках (чи то вже не було дощу??!). я вже майже готувалася до сну, сиділа закутана у свій камуфловий спальник, і тут ..... рев мотору!!! І це серед ночі то!!! Кого нелегка принесла - крутиться перша думка в голові, і скоро ми отримуємо відповідь на своє питання. До нашої, вже обжитої, хатинки завалюють троє мужиків. З рушницями. Рюкзаками і важкими чоботами.. Не думайте, це не скінхеди вийшли на полювання в пошуках свіжої крові аж в таку далечінь. Наші нові знайомі виявилися єгерями. І в „тєснотє да не в абідє” всі ми затусили в „родинному колі”. Бо ніщо так не зближає людей, як розмова під впливом градуса. В нашому випадку це було „Мікадо”, єгері ж народ простий - не знехтували біленькою.. Багато ж всього говорилося тієї ночі.. Та час пізній, очі закриваються, сон зморив всіх.. І спальники поглинули стомлені тіла ..І туристів, і місцевих..
День 3. Неділя
Схід сонця в горах.. Це щось фантастичне! Прикро тільки те, що поки ми викотили на галявинку, сонце зникло, а замість нього на горизонті жевріло червоне марево, немов нетерплячий художник розтер в гніві своє творіння по полотні.. І так обламався кайф зустріти схід сонця в горах.. Треба їхати ще раз. І ще, і ще....!!))
Сніданок, як кажуть, по розкладу. Відчула себе принцесою в оточенні чоловіків, які приготували їжу, чай мало-що не в постіль, як тільки но я відкрила очі.. шкода, що так щодня не будять..) Зазналася б..)
І от, власне, прийшов момент, задля якого і заварилася вся ця каша - ви вибралися на озеро. Настрій оптимістичний, хвиля позитиву понесла нас в напрямку лісу, весело крокуючи з дошками на плечах (ой, не питайте) ми 2 години блукали по лісових хащах і таки повернулися в нашу ж хатинку, з боку Менчула.. Озеро не хотіло пускати нас до себе.. Чи то єгері наврочили, „ви не дійдете, там снігом все завалено і теде”. Ахахха, не там то було! Не знають вони галицьку натуру!))
І в 13 годині, попередньо протоптавши всі можливі і неможливі доріжки і лазєйки в напрямку до озера, ми з новими силами вирушили на штурм гірського дива.
Чомусь природа зовсім не допомагала нам в наших пошуках.. От Кум похнюпився, збирається з думками, чи то придумує план відступу.. І все ж, ми відступили.. Назад до пункту виходу.. Скільки ще можна блукати по цьому лісі?? Довго, скажу вам. Довго. Але ж яка краса навкруги? Добре, що око час від часу відволікалося на ці чудові пейзажі. І, здавалося б, досі тут не ступала людська нога, якщо не брати до уваги той факт, що ми вже протоптали всі можливі сніжники, доріжки, змісили болото і сходили ноги по коліна по периметру..
І от нам усміхнулася доля і ми прийняли єдино правильне рішення - йти в гору! Бо для чого ж ми прийшли в гори, якщо не ліземо на тут ж таки гору?? )))
І ми йшли, поїдали по дорозі гогодзи.. МммМммм, яка ж то смакота, заради цього варто жити! І заради тих краєвидів, які ласкаві гори відкривали нам під час нашого підйому..
Та не так то в житті швидко діється, як в жж пишеться. І чи довго йшли, чи блукали-гуляли, та таки дісталися вершини.. І з висоти відкрилося нам чудне озеро, що манило та не підпускало до себе.. Радості не було меж.. Але те, що візуально на відстані витягнутої руки насправді зайняло у нас добрячу двохгодинну переправу по альпійці, по снігах..))
І… І!!!!!!!!!!!!!! НАРЕШТІ! Дійшли!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Озеро пречудове! Так і хотілося торкнутися його недр, відчути смак проломної води на спраглих губах, просто відкинути всі думки і возз’єднатися з стихією..)
Це все варто побачити на власні очі.. Ніяке фото не здатне передати в повній мірі все те, що відчуваєш, побачивши цю містичну місцину на власні очі. І оживають легенди, що переповідали нам наші бабусі, і все таке реальне. Здавалося б, от от торкнешся до казки..)
Проте смерки, що ліниво сповзали з гір, змусили нас помаленьку покидати озерце і прямувати знову ж додому, торувати шлях вперед, у незвідане.. Хоча, дорога назад по слідах невідомого (для зручності ми називали „його” Вася), була напрочуд легкою і ми незчулися, як повернулися в своє село..)
Ще одна ночівля і ми покидаємо гори… Вони неохоче нас відпускають, плачуть.. І скрилися далекі пейзажі від нас. Зависла полонина самотою серед білого густого туману..
Але, як там казав Шварц, we will back))
п.с. окрема дяка за фото використані в пості Кумові
Передісторія моєї розповіді довга і нудна, але що поробиш..
День 1. П’ятниця
Зовсім не важливий, але тим не менше вирішальний, ібо без нього не було б ніякого двіжу. Домовилися ми з (тут і далі) фотографом приєднатися до Псячого мобу і піти на незрозуміло що_куди_коли і як з Микуличина на Космач.. І то всьо горами. Романтіка і бла блабла.. І було б воно так, попивали б ми вино (пиво, глінтвейн, ну.. чай на крайняк.., то вже кому що душа бажає) і співали б націоналістичних пісень біля багаття.. Але чомусь ото задниця наривалася на пригоди, і відкинула легкі шляхи..
Пропускаємо жахливу п’ятничну робочу днину. Бігме, нічого цікавого сказати немає... День втрачений дарма. Спущений в трубу, зіпсовані нерви і голодний шлунок - от атмосфера на роботі. І то в п’ятницю, люде добрі!!! Але я зараз не про це. А про те, що, наглим чином увільнувши з роботи, я таки накидала всякого добра в наплічник, намалювала нігті_накрутила вії_попрасувала шнурки в адідасах.. і таки в годину Х потрапила на ж/д вокзал міста Київстар. Ви не знаєте де це? Тоді приїжджайте до нас ))))
Поїздка в потязі на тривалі дистанції це завжди прикольно і весело для подорожуючих вас і напряжно для „не в той час потрапивших в поїзд них”, коли:
а) вас їде велика бражка і вам весело погнати навіть самим з себе;
б) якщо можна погнати з когось, хоча за неможливості цього є пункт а)
в) якщо сємкі є (о-о-о, то знову не з тої опери)..)
Але ж ми інтілігєнти, слівкі общєства, еліта нації, бомонд і просто крассави...! І всі з даного переліку сиділи в нашому славному вагоні.. Та все добре колись закінчується, і тут в Микуличині нам покидає Псяча команда.. Нас стає менше, хто ж стане останнім героєм?
Останні години до пункту призначення (Ясіня) доїжджаємо проводячи світські бесіди, попиваючи чаї і посопуючи в унісон дизелю..
І тут настає..
День 2. Субота
Сама пруха і веселуха на початку подорожі. Ібо подорожуючий (тоїсть я) не в курсі, куди і зачим його тащуть, і які круги ада прийдеться ще промотати за наступні дні. А поки вокзал в Ясінях зустрічає чистим гірським повітрям і надією на гарну сонячну днину. Попрощавшись з відчайдухами з дошками і лижами ми йдемо вперед, щоб таки озпочати історію про Станіславських турМЕНів і загадкове озеро з манящою назвою ВОРОЖЕСКА.
Кількагодинний перехід з смт. Ясіня до с. Чорної Тиси опускаємо з поваги до вашого не сприйняття „многа букав”. Приємно згадати, що кілька метрів нас підвезла застоплена кобилиця з зібраним в тугий вузол „таки кінським хвостом”)))). А ви думали, що в селах кобилиці не модні? Не там то було! ) не вірите, поїдьте і дивіться самі!
Перший привал був в „ісконно руском пейзажіке”
Сиділи їли_пили і будували марні ілюзії про легкий маршрут і гарну сонячну погодку.. Завдяки незабутнім хвилинам, проведеним у березових хащах, я поповнила свої знання з біології наочно побачивши процес зародження нового життя, жаб’ячі оргії, якщо хочете! Ооо, яке це диво, цілі струмки пуголовків, жаб’ячі дуети_тріо_кварточенто, ці вилуплені очі... і ми з фотографом, жующі бутерброди з салом.. Картина варта пензля Леонардо.. Шкода, що він не зацінив..
Та немає худа без добра, і навпаки. Полило нас трохи дощем, остудило пил.. та не угнєло це, навпаки був час посидіти_подумати_подрімати під ялинкою.. Нічого не допомогло, лише чарівне заклинання і „Шабельна” зробили своє діло.. І з мокрого ландшафт знову під чудодійними сонячними променями почав обсихати і ми продовжили свою мандрівку..
І хоча ми не поїзд, друга наша (глобальна) зупинка була біля покинутого будинку (чомусь його називають Польським стаціонаром. Місцезнаходження не здам, самій місцина приглянулася).
Покинутого, не означає, що там ніхто не живе.. Мало того, що там добрячих пів години шарилися ми, та ще там виявлено знатну колекцію бутилок з-під спиртного (пиво-горілка в сортименті), вандалістичні напади якихсь недотуристів, цілком придатна для життя кімната…
Обшаривши там усі закавулки і, зауважте, оце так виховання!)), не зламавши жодних замків (ми ж, як Коперфільд, проходили крізь зачинені двері (те, що в дверях була дірка історія замовчує))) і недосяжні для людського зросту (проте цілком близькі для драбини, що лежала тут таки поруч) вікна.. Усе це відкрило нам свої обійми і впустило в своє чрево. Благо, випустило теж без пригод.. хоча потім за свою нахабність ми поплатилися на стрімкому підйомі...
Почався дощ... Я сказала дощ?? Хха. Град. Не хочете? А з курине яйце? Страшно стало, і мені))) Ну градом нас побило_помолотило, але не значно, більше я таки бурю в стакані води роблю.) Але ж зараз можна пожалітися, нє? Ну нє, то нє. Спитати ж можна :)
Не всі з нас двох знали, які ще перипетії чекають на шляху до колиб. Вгадайте, з одного разу, хто не знав.. Іноді глянувши на стрімку стіну попереду, яку Кум називав „підйомом до колиб” хотілося ставати табором прямо тут, на місці, на „котором сідім”.. Але куди ж там, Кума не перепреш.. І зібравши соплі силу в кулак йдемо далі..
Знаєте, от дуже тут доречно сказати, не так то швидко в житті робиться, як в казці кажеться, але ж не будете ви чекати кілька годин, поки ми таки допремо, а? І тут вуаля (як в серіалах люблять написати - минуло пів року) минув якийсь час і ми таки воочію побачили на горизонті своє власне село.
Ххммм.. Як співає Сектор газу „ету песню сочинял я ровно 10 лет”.. (с), цю розповідь я пишу вже 2-й день і трохи відійшла від попередньої думки.. Надіюся, ви мені пробачите..
Ну от і відкрилися моєму зору колиби. Нарешті я побачила цю всю красу, маленькі дерев’яні хатки, вибирай будь-яку до смаку! )) Таке враження, що ти король всесвіту! Такі маєтки і зовсім нікого на кілометри навкруги! Завжди мріяла про особняк, і хто казаВ, що мрії не здійснюються?
Субота минула спокійно і розважено, хіба що зірвався похід на Татульський Менчул, бо снігу там було ой як багатенно.. Що не крок ми з Кумом провалювалися в снігові кучугури і врешті решт здоровий глузд взяв верх над диким бажанням видертися на цю гірку.. проте ми це зробили наступного дня, притому навіть не зрозуміли яким чином так сталося.. от так буває люди, слова Кума та й Богу у вуха.. Хотів на гору - нате. Такщо будьте обережні з вашими бажаннями, вони мають властивість здійснюватися..
Насичений подіями, дощами з градом, снігом і крокусами день змінив спокійний (здавалося б) вечір. Чай з печивом, вогонь в пічці, дощ в шибках (чи то вже не було дощу??!). я вже майже готувалася до сну, сиділа закутана у свій камуфловий спальник, і тут ..... рев мотору!!! І це серед ночі то!!! Кого нелегка принесла - крутиться перша думка в голові, і скоро ми отримуємо відповідь на своє питання. До нашої, вже обжитої, хатинки завалюють троє мужиків. З рушницями. Рюкзаками і важкими чоботами.. Не думайте, це не скінхеди вийшли на полювання в пошуках свіжої крові аж в таку далечінь. Наші нові знайомі виявилися єгерями. І в „тєснотє да не в абідє” всі ми затусили в „родинному колі”. Бо ніщо так не зближає людей, як розмова під впливом градуса. В нашому випадку це було „Мікадо”, єгері ж народ простий - не знехтували біленькою.. Багато ж всього говорилося тієї ночі.. Та час пізній, очі закриваються, сон зморив всіх.. І спальники поглинули стомлені тіла ..І туристів, і місцевих..
День 3. Неділя
Схід сонця в горах.. Це щось фантастичне! Прикро тільки те, що поки ми викотили на галявинку, сонце зникло, а замість нього на горизонті жевріло червоне марево, немов нетерплячий художник розтер в гніві своє творіння по полотні.. І так обламався кайф зустріти схід сонця в горах.. Треба їхати ще раз. І ще, і ще....!!))
Сніданок, як кажуть, по розкладу. Відчула себе принцесою в оточенні чоловіків, які приготували їжу, чай мало-що не в постіль, як тільки но я відкрила очі.. шкода, що так щодня не будять..) Зазналася б..)
І от, власне, прийшов момент, задля якого і заварилася вся ця каша - ви вибралися на озеро. Настрій оптимістичний, хвиля позитиву понесла нас в напрямку лісу, весело крокуючи з дошками на плечах (ой, не питайте) ми 2 години блукали по лісових хащах і таки повернулися в нашу ж хатинку, з боку Менчула.. Озеро не хотіло пускати нас до себе.. Чи то єгері наврочили, „ви не дійдете, там снігом все завалено і теде”. Ахахха, не там то було! Не знають вони галицьку натуру!))
І в 13 годині, попередньо протоптавши всі можливі і неможливі доріжки і лазєйки в напрямку до озера, ми з новими силами вирушили на штурм гірського дива.
Чомусь природа зовсім не допомагала нам в наших пошуках.. От Кум похнюпився, збирається з думками, чи то придумує план відступу.. І все ж, ми відступили.. Назад до пункту виходу.. Скільки ще можна блукати по цьому лісі?? Довго, скажу вам. Довго. Але ж яка краса навкруги? Добре, що око час від часу відволікалося на ці чудові пейзажі. І, здавалося б, досі тут не ступала людська нога, якщо не брати до уваги той факт, що ми вже протоптали всі можливі сніжники, доріжки, змісили болото і сходили ноги по коліна по периметру..
І от нам усміхнулася доля і ми прийняли єдино правильне рішення - йти в гору! Бо для чого ж ми прийшли в гори, якщо не ліземо на тут ж таки гору?? )))
І ми йшли, поїдали по дорозі гогодзи.. МммМммм, яка ж то смакота, заради цього варто жити! І заради тих краєвидів, які ласкаві гори відкривали нам під час нашого підйому..
Та не так то в житті швидко діється, як в жж пишеться. І чи довго йшли, чи блукали-гуляли, та таки дісталися вершини.. І з висоти відкрилося нам чудне озеро, що манило та не підпускало до себе.. Радості не було меж.. Але те, що візуально на відстані витягнутої руки насправді зайняло у нас добрячу двохгодинну переправу по альпійці, по снігах..))
І… І!!!!!!!!!!!!!! НАРЕШТІ! Дійшли!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Озеро пречудове! Так і хотілося торкнутися його недр, відчути смак проломної води на спраглих губах, просто відкинути всі думки і возз’єднатися з стихією..)
Це все варто побачити на власні очі.. Ніяке фото не здатне передати в повній мірі все те, що відчуваєш, побачивши цю містичну місцину на власні очі. І оживають легенди, що переповідали нам наші бабусі, і все таке реальне. Здавалося б, от от торкнешся до казки..)
Проте смерки, що ліниво сповзали з гір, змусили нас помаленьку покидати озерце і прямувати знову ж додому, торувати шлях вперед, у незвідане.. Хоча, дорога назад по слідах невідомого (для зручності ми називали „його” Вася), була напрочуд легкою і ми незчулися, як повернулися в своє село..)
Ще одна ночівля і ми покидаємо гори… Вони неохоче нас відпускають, плачуть.. І скрилися далекі пейзажі від нас. Зависла полонина самотою серед білого густого туману..
Але, як там казав Шварц, we will back))
п.с. окрема дяка за фото використані в пості Кумові