З моїх статей в "Українці та Петербург"
БІЛЬ ХХ-ГО СТОЛІТТЯ
Двадцяте століття стало часом тяжких випробувань для українців. Почавшись з надії на створення власної, віками вимріяної соборної держави, воно обернулося не тільки крахом будь-яких сподівань на кращу долю України, але й тисячами й тисячами кривавих жертв, що їх сплатила Україна ненатлому Молохові всесвітнього імперіялізму. Події Першої й Другої світових війн, які у великій мірі відбувалися саме на теренах України, національна революція та Громадянська війна, окупація тоді вже незалежної й фактично визнаної багатьма країнами світу молодої Української республіки австро-німецькими військами й військами Антанти, російською Білою ґвардією, поляками та ордами більшовиків, руїнницька Махновщина, яка через свій анархізм, свою отаманщину, через відсутність твердого ідеологічного ґрунту та національної свідомости багато в чому спричинилася до поразки українського визвольного руху і падіння української державности, трагедія під Крутами і та масакра, що її учинив у Києві червоний авантурник Муравйов, сталінські масові репресії скеровані проти українського селянства та інтеліґенції, Голодомори 20-х і 30-х років, що забрали більш як 7. 000. 000 життів найпрацьовитіших, найталановитіших й найкращих представників нації, завдавши Україні такого ґенетичного удару, від якого вона не видужала ще й по сьогодні, нищівне й безжальне придушення тих дивних юних паростків, якими заврунилась була нива української культури під час нетривалої українізації, ҐУЛАҐ і Соловки, “пацифікація” мирного українського населення й створення концтаборів, на зразок Берези-Картузької, в Польщі часів Пілсудського, нацистські концтабори, Бабин Яр, “остарбайтери” - нові раби-“склавини”, переважно юнаки та юнки, що мали працювати задля могутности, багатства й процвітання Третього Райха, операція “Вісла” і знов табори, тільки вже сталінські, де опинилися українські патріоти - вояки ОУН-УПА та їхні кревні по закінченні Другої світової, вже не вперше зраджені Америкою і Європою, “хлібні бунти” за часів Хрущова і розстріли тих, хто брав у них участь (як то було у значною мірою заселеному українцями Новочеркаську), перекручення історії України та паплюження славетних імен її видатних синів, що продовжувала радянська влада, незгірш за владу попередню - владу Російської імперії, жалюгідне животіння української мови й чимдалі більша радянізація свідомости народу на Сході України (до Галичини чи Буковини просто ще не дійшли руки), унаслідок чого з’явилося декілька поколінь, що майже загубили свою національну пам’ять й перетворилися на “манкуртів”, для яких важливим був лишень “кусень хліба насущного”, переслідування українських дисидентів-правозахисників, в тому числі членів Гельсінської спілки й “руху опору” за часів Брежнєва й Андропова й, нарешті, як апотеоза, Чорнобиль - ось той, далеко не повний, перелік бід та нещасть, які впали на український народ у ХХ столітті.
Це гідно подиву, але репресій зазнали не тільки люди - зазнала їх й мова. Протягом десятиліть “старший брат” навчав нас “правильної” української. Заборонялися не тільки твори письменників, які не відповідали “уявленню про світ” панів-комуністів, забороняли окремі слова й цілі вирази, як... “націоналістично-буржуазні”. Підлабузники-псевдовчені у рабській відданості “батькові народу” нашвидкуруч (п’ятирічка за рік!) складали нові словники й підручники, з яких старанно вилучали, вилущували, викреслювали найбільш смачні й соковиті українські слова й заміняли їх на інші, вигадані. І з’являлися на світ Божий чудернацькі створіння “радянської науки”, такі собі “мічурінські гібриди” - російсько-українські словники, де з російської перекладалося на... російську ж. І потрапляли звідти оті яничарські слова у повсякденну мову пересічного українця, псуючи її. Деякі з цих покручів живі-здорові й сьогодні, усі ці - “шурупи”, “гвізди”, “співпадати”, “слідуючий”, “географічна карта” (замість “мапа”) тощо. А якщо і траплялось у цих словниках якесь живе, нескалічене українське слово, що йому чомусь пощастило уникнути винищення, чи то через недогляд “пильного царева ока”, чи через щось інше, то часто-густо йшло воно з тою чи іншою позначкою: “застаріле”, “діялектне”, “обласне”, “рідковживане” і т. д. Та що там слова, навіть літери (як то, на приклад, літера “Ґ”) визнавалися, за висловом одного відомого радянського “філолога”(а за сумісництвом і ката) “знаряддям аґресії націоналістично-фашистсько-панської Польщі проти народу Радянської України”. Отакі ото “формулюванняця”.
Втім, до таких само заходів, щодо української мови, вдавалися й у Польщі, і в Угорщині (яка під той час загарбала Карпатську Україну). Їхні власні “кишенькові” науковці намагалися будь-що вигадати штучні “лемківську” й “угро-руську” мови, в лексиці яких, звісно, була велика питома вага відповідно полонізмів чи мадяризмів. У такий спосіб, задурюючи голови малоосвіченим й національно несвідомим східнопольським й закарпатським українцям, вони намагалися створити окремі “лем-лемківську” й “угро-русинську” національності, щоб, відірвавши вищезгадані групи українців від спільного тіла української нації, було легше потім їх сполонізувати чи, відповідно, змадяризувати.
Досі незагоєною раною залишається втрата багатьох діячів української культури - митців, літераторів, науковців, представників т.зв. “розстріляного Відродження”. Деякі з них, такі як Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Улас Самчук, Євген Маланюк, Юрій Шерех-Шевельов, Йосип Гірняк, Дмитро Чижевський, Юрій Клен, Сергій Тимошенко, Олександр Кошиць, Аркадій Любченко, Дмитро Дорошенко, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Докія Гуменна були вимушені еміґрувати, назавжди покинути свою Батьківщину. Інші - Лесь Курбас, Олег Ольжич, Микола та Марко Вороні, Олена Теліга, брати Бойчуки, філософ Лев Ребет, Микола Зеров, видавець Яків Оренштайн (єврей, для якого українська книга стала справою цілого його життя), Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Драй-Хмара, Микола Леонтович, Микола Куліш, Олена Курило, Степан Рудницький, Кость Буревій, а пізніше, вже у другій половині ХХ століття - Василь Стус, Юрій Литвин, Алла Горська, Олекса Тихий були розстріляні, закатовані по тюрмах та таборах різноманітних режимів - від комуністичного до нацистського, або й підступно, з-за кута вбиті безпринципними добреоплаченими наймитами тих самих режимів. Треті, не витримав тиску й переслідувань, відчуваючи страшний кінець, що неминуче наближався, прискорили власну смерть (Микола Хвильовий, Борис Тенета, Данило Щербаківський). Ще одним, яким пощастило, витримавши всі страхіття ув’язнення, залишитися живими було поламано долю (Йосиф Гермайзе, Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Сергій Параджанов, Іван Світличний). Для когось в’язницею зробилась власна московська квартира (Михайло Грушевський). Хтось майже літерально задихнувся у задушливій атмосфері радянського тоталітаризму й суцільного фальшу (Казимир Малевич, Василь Симоненко, Олександр Довженко). Хтось зрадивши власний талант й совість почав писати панегірики та оди катам свого народу (Павло Тичина, Микола Бажан, Максим Рильський). А хтось вимушений був найкращі свої твори писати “у стіл”, “до ліпших часів” (“Мазепа” Володимира Сосюри, “Собор” Олеся Гончара, деякі твори Григора Тютюнника, Ліни Костенко).
Щоб не бути голослівним - тільки в одному 1929 році було знищено або вислано 70 членів АН України, серед них чимало визначних науковців у різних галузях, в тому числі людей із світовим ім’ям.
Репресії торкнулися не лишень живих діячів української культури. Було закидано болотом, піддано цькуванню і фактично приречено на забуття (принаймні, так бажалось радянським гицлям від науки) творчу та наукову спадщину таких видатних українців, як Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко, Хведір Вовк, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович.
Так само, твори визнаних навіть більшовиками українських класиків друкувалися з чималими купюрами, до того ж - далеко не всі, перекручувались, “переосмислювалися”, витлумачувалися так, що після цих “коментарів” людина читала нібито зовсім інший твір, ніж той, що його написали були Шевченко, Франко чи Українка.
За роки панування більшовиків в Україні було знищено або перебудовано так, що їх зараз вже неможливо впізнати сотні старовинних храмів України-Руси (серед яких були пам’ятники ХІ-ХVІІІ ст.ст.). Цю жахливу руйнацію довершили німецькі бомби під час Другої світової. Відступаючи під натиском німецьких військ з теренів України, більшовицька влада видала злочинний таємний наказ залишати по собі суцільне румовище - й сотні сотень промислових підприємств, господарчих і житлових будинків (в тому числі й пам’ятників архітектури) було висаджено у повітря, часто разом із людьми.
Тоннами, ящиками вивозили з України в “метрополію”, у центральні музеї Москви та Ленінграда, а часто-густо і у приватні колекції партійних “бонз” старовинні та рідкісні речі, мистецькі твори, вироби українських народних майстрів, а також історичні документи (тим паче, що зміст деяких з них для російських великодержавників-комуністів не бажано було б розголошувати). Треба сказати, що цю традицію “культурної політики” наших північних сусідів щодо України було започатковано ще за царату.
Привласнювалися Росією українські культурні цінності й у інший спосіб - якось несподівано, як то кажуть - не сіло, не впало, з доброго дива діячами саме російської, й виключно російської культури зробилися і Сковорода, і Капніст, і Прокопович, і Бортнянський, і Довженко, і Малевич, і Архипенко, і Левицький з Боровиковським, і Мартос, і Козловський, і Вернадський, і Кондратюк, і Григорович-Барський. Й досі можна почути, що, наприклад, Тарас Шевченко - поет, звичайно, український (нема де правди діти), але художник - безумовно російський. Навіть граматику Мелетія Смотрицького було об’явлено “родоначальницей русской грамматики”, а, скажімо, Тарас Бульба виявився “гениально переданным классиком проявлением силы и героизма истиннорусского характера”.
Так само використовувались і природні надра України - до цілковитого їх виснаження. І тому, коли зараз Росія закидає Україні, що та завдячує Росії та радянській владі “розвитком промисловости, розробкою родовищ корисних копалин та розбудовою багатьох міст”, це може викликати хіба гірку усмішку.
Під час будівництва Дніпрогесу та Каховського водосховища під водою опинилось чимало місцевостей, в тому числі таких, що пов’язані з козацькою славою України, церкви (до речі, ті самі води поглинули й прадідівську хату автора цієї статті). Довкіллю же, унікальній придніпровській природі було заподіяно непоправної шкоди. За Чорнобиль я навіть не говоритиму.
Відомо що релігія у Радянськім Союзі не визнавалася і переслідувалася, але, якщо Російська православна церква все ж вижила і , врешті-решт, навіть одержала “негласну”, напівофіційну підтримку від держави, принаймні після Великої Вітчизняної, на хвилі російського патріотизму, то Українську автокефальну православну церкву було знищено “до ноги”, чому, на жаль, чимало посприяла й “братня” Російська православна церква, використовуючи Радянську державу у своїх власних інтересах. Пізніше така само доля спіткала й УГКЦ. Невеликі осередки УАПЦ і УГКЦ зберігалися лише за кордонами Радянського Союзу.
Ані трохи не вагаючись, радянська влада, якщо їй того було потрібно, вдавалася до політичних вбивств навіть за кордонами власної держави. Так, у 1926 році у Парижі аґент ОҐПУ Шварцбард застрелив видатного українського політичного, військового й державного діяча Симона Петлюру. 1959 р. в Мюнхені аґент МҐБ Богдан Сташинський здійснив атентат на провідника ОУН-УПА Степана Бандеру. Причому, в обох випадках радянська влада виявила свою мстивість і, водночас, боягузтво, бо обидві жертви ОҐПУ-НКВД-МҐБ на момент своєї загибелі були вже немолоді, підупалі на здоров’ю еміґранти, фізично й морально виснажені майже позбавленою сенсу боротьбою з велетенською машиною державного терору країни Рад. Обидва вони на той час були, фактично, вже приватними особами, що втратили будь-який серйозний вплив на ситуацію в Україні, й навряд чи могли завдати суттєвої шкоди Радянській державі. Обидва вони були у скрутному фінансовому становищі й навіть не мали особистої охорони. Але радянська влада не зупинилась на цьому й не залишила в спокою ані Петлюру, ані Бандеру навіть після їх смерти, продовжуючи оббріхувати їх, паплюжити саму їх пам’ять (до речі, це триває й досі в російських ЗМІ).
Але найбільш з всіх постраждали від репресій, війн, голодоморів саме прості українці, перш за все селяни. Я не буду зараз розповідати про жахливий Голодомор 30-х років, коли людина доходила до того стану, до тієї межі, за якою вже втрачала людську подобу. Не буду розповідати про випадки людожерства, коли мати поїдала свою дитину. Про це вже багато писалось. Я хочу нагадати про інше, про що багато хто вже, мабуть, позабув. А саме про те, що всі тоталітарні системи однакові, про те що будь-який окупант є окупант. В цілому світі відома трагічна доля білоруського селища Хатині. Але чи багато хто пам’ятає або й знає, що такі ж самі трагічні події відбувалися і на теренах України під час німецької окупації. От перелік сіл лишень однієї Київщини, що були знищені німцями разом з людьми (подається по районах):
Баришівський район
ЛЕВЧЕНКА; ЛЕЛЯКИ; СЕМЕНІВКА; ЯДЛІВКА
Бориспільський район
БОРТЕНИЧІ; РЕВНЕ
Бородянський район
РАСКА; МАР’ЯНІВКА
Броварський район
БОБРИК; БОГДАНІВКА; ВИГУРІВЩИНА; ПЛОСКЕ; ПОГРЕБИ; РОЖНИ; СВИНОЇДИ; ТРОЄЩИНА
Вишгородський район
БОДЕНЬКИ; ВИШГОРОД; ВОРОПАЇВ; КОЗАРОВИЧІ; ЛІТОЧКИ; ЛЮТІЖ; НОВІ ПЕТРІВЦІ; НОВОСІЛКИ-НА-ДНІПРІ; ПІРНОВО; СВАРОМ’Я; СТАРІ ПЕТРІВЦІ; СУВИД; ЧЕРНИН; ЯСНОГОРОДКА
Іванківський район
ГУТА; ЗАПОРІЖЖЯ; ЗАРУДДЯ
Кагарлицький район
БАЛИКО-ЩУЧИНКА; ВЕДМЕДІВКА; ЛИПОВИЙ РІГ; УЛЯНИКИ
Макарівський район
КОДРА; НЕЖИЛОВИЧІ; САЛКИ
Переяслав-Хмельницький район
ЗАРУБИНЦІ; ЧИРСЬКЕ
Рокитнянський район
ОЛЬШАНИЦЯ
Сквирський район
КРАСНЯНКА
Ставищанський район
ПОЛКОВНИЧЕ
Таращанський район
АНТОНІВКА; БУДА
Чорнобильський район
ГОРОДЧАНИ; ГУБИН; ЗАГЛИБ’Я; ЗИМОВИЩЕ; КОПАЧІ; КРИВА ГОРА; ЛАДИЖИЧІ; ОШИТКИ; РОТИЧІ; ТЕРЕМЦІ; ЧАПАЇВКА; ЧЕРВОНИЙ
Але попри всі ці тяжкі випробування Україна вижила і ХХ століття запам’яталося нам ще однією подією. Саме наприкінці цього століття, у 1991 році український народ відродив свою національну державу, і зараз, коли ми розбудовуємо її далі, згадаймо всіх синів її й дочок, що загинули, так і не дочекавшись цієї світлої днини. Згадаймо й помолімось за них, за їх души разом з поетом Юрієм Кленом:
Тож ревно помолімося за всіх,
Кого сувора доля не пригорне,
Хто не зазна ні радости, ні втіх,
За всіх, кого нещадно чавлять жорна,
Кому завмер у горлі криком сміх,
Чиї неясні дні, як ночі, чорні.
Ти Боже, їх у темряві не кинь,
Благослови їх шлях серед пустинь.
І. СИДОРЕНКО
Двадцяте століття стало часом тяжких випробувань для українців. Почавшись з надії на створення власної, віками вимріяної соборної держави, воно обернулося не тільки крахом будь-яких сподівань на кращу долю України, але й тисячами й тисячами кривавих жертв, що їх сплатила Україна ненатлому Молохові всесвітнього імперіялізму. Події Першої й Другої світових війн, які у великій мірі відбувалися саме на теренах України, національна революція та Громадянська війна, окупація тоді вже незалежної й фактично визнаної багатьма країнами світу молодої Української республіки австро-німецькими військами й військами Антанти, російською Білою ґвардією, поляками та ордами більшовиків, руїнницька Махновщина, яка через свій анархізм, свою отаманщину, через відсутність твердого ідеологічного ґрунту та національної свідомости багато в чому спричинилася до поразки українського визвольного руху і падіння української державности, трагедія під Крутами і та масакра, що її учинив у Києві червоний авантурник Муравйов, сталінські масові репресії скеровані проти українського селянства та інтеліґенції, Голодомори 20-х і 30-х років, що забрали більш як 7. 000. 000 життів найпрацьовитіших, найталановитіших й найкращих представників нації, завдавши Україні такого ґенетичного удару, від якого вона не видужала ще й по сьогодні, нищівне й безжальне придушення тих дивних юних паростків, якими заврунилась була нива української культури під час нетривалої українізації, ҐУЛАҐ і Соловки, “пацифікація” мирного українського населення й створення концтаборів, на зразок Берези-Картузької, в Польщі часів Пілсудського, нацистські концтабори, Бабин Яр, “остарбайтери” - нові раби-“склавини”, переважно юнаки та юнки, що мали працювати задля могутности, багатства й процвітання Третього Райха, операція “Вісла” і знов табори, тільки вже сталінські, де опинилися українські патріоти - вояки ОУН-УПА та їхні кревні по закінченні Другої світової, вже не вперше зраджені Америкою і Європою, “хлібні бунти” за часів Хрущова і розстріли тих, хто брав у них участь (як то було у значною мірою заселеному українцями Новочеркаську), перекручення історії України та паплюження славетних імен її видатних синів, що продовжувала радянська влада, незгірш за владу попередню - владу Російської імперії, жалюгідне животіння української мови й чимдалі більша радянізація свідомости народу на Сході України (до Галичини чи Буковини просто ще не дійшли руки), унаслідок чого з’явилося декілька поколінь, що майже загубили свою національну пам’ять й перетворилися на “манкуртів”, для яких важливим був лишень “кусень хліба насущного”, переслідування українських дисидентів-правозахисників, в тому числі членів Гельсінської спілки й “руху опору” за часів Брежнєва й Андропова й, нарешті, як апотеоза, Чорнобиль - ось той, далеко не повний, перелік бід та нещасть, які впали на український народ у ХХ столітті.
Це гідно подиву, але репресій зазнали не тільки люди - зазнала їх й мова. Протягом десятиліть “старший брат” навчав нас “правильної” української. Заборонялися не тільки твори письменників, які не відповідали “уявленню про світ” панів-комуністів, забороняли окремі слова й цілі вирази, як... “націоналістично-буржуазні”. Підлабузники-псевдовчені у рабській відданості “батькові народу” нашвидкуруч (п’ятирічка за рік!) складали нові словники й підручники, з яких старанно вилучали, вилущували, викреслювали найбільш смачні й соковиті українські слова й заміняли їх на інші, вигадані. І з’являлися на світ Божий чудернацькі створіння “радянської науки”, такі собі “мічурінські гібриди” - російсько-українські словники, де з російської перекладалося на... російську ж. І потрапляли звідти оті яничарські слова у повсякденну мову пересічного українця, псуючи її. Деякі з цих покручів живі-здорові й сьогодні, усі ці - “шурупи”, “гвізди”, “співпадати”, “слідуючий”, “географічна карта” (замість “мапа”) тощо. А якщо і траплялось у цих словниках якесь живе, нескалічене українське слово, що йому чомусь пощастило уникнути винищення, чи то через недогляд “пильного царева ока”, чи через щось інше, то часто-густо йшло воно з тою чи іншою позначкою: “застаріле”, “діялектне”, “обласне”, “рідковживане” і т. д. Та що там слова, навіть літери (як то, на приклад, літера “Ґ”) визнавалися, за висловом одного відомого радянського “філолога”(а за сумісництвом і ката) “знаряддям аґресії націоналістично-фашистсько-панської Польщі проти народу Радянської України”. Отакі ото “формулюванняця”.
Втім, до таких само заходів, щодо української мови, вдавалися й у Польщі, і в Угорщині (яка під той час загарбала Карпатську Україну). Їхні власні “кишенькові” науковці намагалися будь-що вигадати штучні “лемківську” й “угро-руську” мови, в лексиці яких, звісно, була велика питома вага відповідно полонізмів чи мадяризмів. У такий спосіб, задурюючи голови малоосвіченим й національно несвідомим східнопольським й закарпатським українцям, вони намагалися створити окремі “лем-лемківську” й “угро-русинську” національності, щоб, відірвавши вищезгадані групи українців від спільного тіла української нації, було легше потім їх сполонізувати чи, відповідно, змадяризувати.
Досі незагоєною раною залишається втрата багатьох діячів української культури - митців, літераторів, науковців, представників т.зв. “розстріляного Відродження”. Деякі з них, такі як Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Улас Самчук, Євген Маланюк, Юрій Шерех-Шевельов, Йосип Гірняк, Дмитро Чижевський, Юрій Клен, Сергій Тимошенко, Олександр Кошиць, Аркадій Любченко, Дмитро Дорошенко, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Докія Гуменна були вимушені еміґрувати, назавжди покинути свою Батьківщину. Інші - Лесь Курбас, Олег Ольжич, Микола та Марко Вороні, Олена Теліга, брати Бойчуки, філософ Лев Ребет, Микола Зеров, видавець Яків Оренштайн (єврей, для якого українська книга стала справою цілого його життя), Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Драй-Хмара, Микола Леонтович, Микола Куліш, Олена Курило, Степан Рудницький, Кость Буревій, а пізніше, вже у другій половині ХХ століття - Василь Стус, Юрій Литвин, Алла Горська, Олекса Тихий були розстріляні, закатовані по тюрмах та таборах різноманітних режимів - від комуністичного до нацистського, або й підступно, з-за кута вбиті безпринципними добреоплаченими наймитами тих самих режимів. Треті, не витримав тиску й переслідувань, відчуваючи страшний кінець, що неминуче наближався, прискорили власну смерть (Микола Хвильовий, Борис Тенета, Данило Щербаківський). Ще одним, яким пощастило, витримавши всі страхіття ув’язнення, залишитися живими було поламано долю (Йосиф Гермайзе, Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Сергій Параджанов, Іван Світличний). Для когось в’язницею зробилась власна московська квартира (Михайло Грушевський). Хтось майже літерально задихнувся у задушливій атмосфері радянського тоталітаризму й суцільного фальшу (Казимир Малевич, Василь Симоненко, Олександр Довженко). Хтось зрадивши власний талант й совість почав писати панегірики та оди катам свого народу (Павло Тичина, Микола Бажан, Максим Рильський). А хтось вимушений був найкращі свої твори писати “у стіл”, “до ліпших часів” (“Мазепа” Володимира Сосюри, “Собор” Олеся Гончара, деякі твори Григора Тютюнника, Ліни Костенко).
Щоб не бути голослівним - тільки в одному 1929 році було знищено або вислано 70 членів АН України, серед них чимало визначних науковців у різних галузях, в тому числі людей із світовим ім’ям.
Репресії торкнулися не лишень живих діячів української культури. Було закидано болотом, піддано цькуванню і фактично приречено на забуття (принаймні, так бажалось радянським гицлям від науки) творчу та наукову спадщину таких видатних українців, як Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко, Хведір Вовк, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович.
Так само, твори визнаних навіть більшовиками українських класиків друкувалися з чималими купюрами, до того ж - далеко не всі, перекручувались, “переосмислювалися”, витлумачувалися так, що після цих “коментарів” людина читала нібито зовсім інший твір, ніж той, що його написали були Шевченко, Франко чи Українка.
За роки панування більшовиків в Україні було знищено або перебудовано так, що їх зараз вже неможливо впізнати сотні старовинних храмів України-Руси (серед яких були пам’ятники ХІ-ХVІІІ ст.ст.). Цю жахливу руйнацію довершили німецькі бомби під час Другої світової. Відступаючи під натиском німецьких військ з теренів України, більшовицька влада видала злочинний таємний наказ залишати по собі суцільне румовище - й сотні сотень промислових підприємств, господарчих і житлових будинків (в тому числі й пам’ятників архітектури) було висаджено у повітря, часто разом із людьми.
Тоннами, ящиками вивозили з України в “метрополію”, у центральні музеї Москви та Ленінграда, а часто-густо і у приватні колекції партійних “бонз” старовинні та рідкісні речі, мистецькі твори, вироби українських народних майстрів, а також історичні документи (тим паче, що зміст деяких з них для російських великодержавників-комуністів не бажано було б розголошувати). Треба сказати, що цю традицію “культурної політики” наших північних сусідів щодо України було започатковано ще за царату.
Привласнювалися Росією українські культурні цінності й у інший спосіб - якось несподівано, як то кажуть - не сіло, не впало, з доброго дива діячами саме російської, й виключно російської культури зробилися і Сковорода, і Капніст, і Прокопович, і Бортнянський, і Довженко, і Малевич, і Архипенко, і Левицький з Боровиковським, і Мартос, і Козловський, і Вернадський, і Кондратюк, і Григорович-Барський. Й досі можна почути, що, наприклад, Тарас Шевченко - поет, звичайно, український (нема де правди діти), але художник - безумовно російський. Навіть граматику Мелетія Смотрицького було об’явлено “родоначальницей русской грамматики”, а, скажімо, Тарас Бульба виявився “гениально переданным классиком проявлением силы и героизма истиннорусского характера”.
Так само використовувались і природні надра України - до цілковитого їх виснаження. І тому, коли зараз Росія закидає Україні, що та завдячує Росії та радянській владі “розвитком промисловости, розробкою родовищ корисних копалин та розбудовою багатьох міст”, це може викликати хіба гірку усмішку.
Під час будівництва Дніпрогесу та Каховського водосховища під водою опинилось чимало місцевостей, в тому числі таких, що пов’язані з козацькою славою України, церкви (до речі, ті самі води поглинули й прадідівську хату автора цієї статті). Довкіллю же, унікальній придніпровській природі було заподіяно непоправної шкоди. За Чорнобиль я навіть не говоритиму.
Відомо що релігія у Радянськім Союзі не визнавалася і переслідувалася, але, якщо Російська православна церква все ж вижила і , врешті-решт, навіть одержала “негласну”, напівофіційну підтримку від держави, принаймні після Великої Вітчизняної, на хвилі російського патріотизму, то Українську автокефальну православну церкву було знищено “до ноги”, чому, на жаль, чимало посприяла й “братня” Російська православна церква, використовуючи Радянську державу у своїх власних інтересах. Пізніше така само доля спіткала й УГКЦ. Невеликі осередки УАПЦ і УГКЦ зберігалися лише за кордонами Радянського Союзу.
Ані трохи не вагаючись, радянська влада, якщо їй того було потрібно, вдавалася до політичних вбивств навіть за кордонами власної держави. Так, у 1926 році у Парижі аґент ОҐПУ Шварцбард застрелив видатного українського політичного, військового й державного діяча Симона Петлюру. 1959 р. в Мюнхені аґент МҐБ Богдан Сташинський здійснив атентат на провідника ОУН-УПА Степана Бандеру. Причому, в обох випадках радянська влада виявила свою мстивість і, водночас, боягузтво, бо обидві жертви ОҐПУ-НКВД-МҐБ на момент своєї загибелі були вже немолоді, підупалі на здоров’ю еміґранти, фізично й морально виснажені майже позбавленою сенсу боротьбою з велетенською машиною державного терору країни Рад. Обидва вони на той час були, фактично, вже приватними особами, що втратили будь-який серйозний вплив на ситуацію в Україні, й навряд чи могли завдати суттєвої шкоди Радянській державі. Обидва вони були у скрутному фінансовому становищі й навіть не мали особистої охорони. Але радянська влада не зупинилась на цьому й не залишила в спокою ані Петлюру, ані Бандеру навіть після їх смерти, продовжуючи оббріхувати їх, паплюжити саму їх пам’ять (до речі, це триває й досі в російських ЗМІ).
Але найбільш з всіх постраждали від репресій, війн, голодоморів саме прості українці, перш за все селяни. Я не буду зараз розповідати про жахливий Голодомор 30-х років, коли людина доходила до того стану, до тієї межі, за якою вже втрачала людську подобу. Не буду розповідати про випадки людожерства, коли мати поїдала свою дитину. Про це вже багато писалось. Я хочу нагадати про інше, про що багато хто вже, мабуть, позабув. А саме про те, що всі тоталітарні системи однакові, про те що будь-який окупант є окупант. В цілому світі відома трагічна доля білоруського селища Хатині. Але чи багато хто пам’ятає або й знає, що такі ж самі трагічні події відбувалися і на теренах України під час німецької окупації. От перелік сіл лишень однієї Київщини, що були знищені німцями разом з людьми (подається по районах):
Баришівський район
ЛЕВЧЕНКА; ЛЕЛЯКИ; СЕМЕНІВКА; ЯДЛІВКА
Бориспільський район
БОРТЕНИЧІ; РЕВНЕ
Бородянський район
РАСКА; МАР’ЯНІВКА
Броварський район
БОБРИК; БОГДАНІВКА; ВИГУРІВЩИНА; ПЛОСКЕ; ПОГРЕБИ; РОЖНИ; СВИНОЇДИ; ТРОЄЩИНА
Вишгородський район
БОДЕНЬКИ; ВИШГОРОД; ВОРОПАЇВ; КОЗАРОВИЧІ; ЛІТОЧКИ; ЛЮТІЖ; НОВІ ПЕТРІВЦІ; НОВОСІЛКИ-НА-ДНІПРІ; ПІРНОВО; СВАРОМ’Я; СТАРІ ПЕТРІВЦІ; СУВИД; ЧЕРНИН; ЯСНОГОРОДКА
Іванківський район
ГУТА; ЗАПОРІЖЖЯ; ЗАРУДДЯ
Кагарлицький район
БАЛИКО-ЩУЧИНКА; ВЕДМЕДІВКА; ЛИПОВИЙ РІГ; УЛЯНИКИ
Макарівський район
КОДРА; НЕЖИЛОВИЧІ; САЛКИ
Переяслав-Хмельницький район
ЗАРУБИНЦІ; ЧИРСЬКЕ
Рокитнянський район
ОЛЬШАНИЦЯ
Сквирський район
КРАСНЯНКА
Ставищанський район
ПОЛКОВНИЧЕ
Таращанський район
АНТОНІВКА; БУДА
Чорнобильський район
ГОРОДЧАНИ; ГУБИН; ЗАГЛИБ’Я; ЗИМОВИЩЕ; КОПАЧІ; КРИВА ГОРА; ЛАДИЖИЧІ; ОШИТКИ; РОТИЧІ; ТЕРЕМЦІ; ЧАПАЇВКА; ЧЕРВОНИЙ
Але попри всі ці тяжкі випробування Україна вижила і ХХ століття запам’яталося нам ще однією подією. Саме наприкінці цього століття, у 1991 році український народ відродив свою національну державу, і зараз, коли ми розбудовуємо її далі, згадаймо всіх синів її й дочок, що загинули, так і не дочекавшись цієї світлої днини. Згадаймо й помолімось за них, за їх души разом з поетом Юрієм Кленом:
Тож ревно помолімося за всіх,
Кого сувора доля не пригорне,
Хто не зазна ні радости, ні втіх,
За всіх, кого нещадно чавлять жорна,
Кому завмер у горлі криком сміх,
Чиї неясні дні, як ночі, чорні.
Ти Боже, їх у темряві не кинь,
Благослови їх шлях серед пустинь.
І. СИДОРЕНКО