Оленка була хвацьким столяром. Не знаю, блогіри, може столярництво і не жіноча справа разом зі скульптурою по картоплі з тістом чи то боротьбою з хосом в закритих приміщеннях, але вона настільки філігранно користувалася лобзиком по бюджету, що навіть досвідчені майстри цієї справи шанобливо скидали капелюха при зустрічі з нею в стінах "Пилорами Юстиції".
Це Оленчине мистецтво дуже цікавило народ, але начальство чекало гарного копняка без якого не робило нічого - навіть в носі не колупалося.
Та копняк гепнув і ось уже Оленка їде до одного соціального інституту аби прочитати лекцію про бюджетний лобзик одному з зацікавлених літописців, а натомість отримати винагороду - путівочку з повним пансіоном і харчуванням за рахунок того самого бюджету на декілька рочків.
І тільки блакитні півні бігали містом і квоктали, розмахуючи мохнатими вилами, вишукуючи в шпаринах порепаного асфальту і диханні листопадового лікувального бризу життєдайну зраду... "кококо! зрада! зрада!" - раділи вони, коли їм ввижалася примарна краплина цього такого бажаного нектару...
Ох, Оленко, ліпила б собі вареники, та чоловіка з заводу дожидала...