70 лет Великой Победы
Поздравляю вас, блогеры, с 70-ой годовщиной окончания наибольшей катастрофы в истории человечества - Второй Мировой Войны - адской жатвы, жертвой которой пали десятки миллионов убитых, десятки миллионов искалеченных людей. Десятки миллионов сломаных судеб - такова цена амбиций двух маньяков, наделенных властью.
Мира вам и добра.
********
Андрій повертався поночі. Сонце вже сховалось за виднокрай, а перші бліді зорі стидливо тільки починали підморгувати з серпневого неба.
В хаті горіла свічка, і вікна мерехтіли життям. Трьохсотлітня груша, немов німий сивий Кербер чорним покручем стояла збоку, охороняючи цей клапоть життя.
Сів під нею, обперся худою спиною на порепану віками кору і закурив.
З хати вийшла жінка, подивилась на захід, перехрестилась, зітхнула приречено і зайшла назад.
Андрій кинув недопалок у спечену жаром траву і постукав у дубові двері. Зайшов.
Настя поралась біля печі, в повітрі пахло хлібом і борщем, а тому заклопотана не помітила прибульця, що без звуку, мов привид увійшов до хати.
- Слава Ісусу Христу! - втомлено, але голосно привітався Андрій.
- Слава навіки, Андрійку, - хлібна лопата з глухим стукотом впала на підлогу, а жінка, повернувшись кругом себе тільки й змогла, що сісти на лаву біля печі, і прикривши руками ще не старе обличчя, глухо розридатися.
Зранку прикульгав з кавалєрки Степан. Привітався як належить і мовчки обійняв сивого батька, який пахнув дитинством і порохом. Андрієве серце зіщулилось, але він тільки посміхнувся у відповідь, подумки подякувавши Всевишньому, що всі пережили, всі живі, а значить, все буде добре.
- Як ти, хлопче?, - скупо спитав сина.
- Та нічо, тату, живий, трохи скалічив фашист француватий, але вижив, бо хто ж господарку глядітиме? - жартома відповів син, - а ви, тату?
- Та нічо, сину, цілий.
- То й Богу слава, тату.
- Слава навіки, сину.
У Андрія було п'теро синів. Всі старші хлопці були вивчені у Львові і ще до війни розлетілись з батькової хати хто у Краків, хто до Львова, стали поважними лікарями і професорами. Молодший ж, Степан, залишився вдома, не хотів міста, любив не спати, а щось робити, робити, робити, а роботи було тої - і поля кілька акрів, і лісу свого сторічного, і став величенький, і худоби, і коней... І всюди потрібні були господарські руки, все хотіло уваги, то ж Андрій з молодшим давали її тому всьому, благо любов до землі і праці була в них в душі, не мислили вони себе без них.
1939 року не стало землі, коней, корів, ставу, дубів, а в 41 - не стало й Андрія - забрали боронити нову батьківщину, що знищила все, що було виплекано століттями і руками кількох поколінь, оплачене крейцарами і полите кров'ю. Знов боронити те, що висмоктує з тебе душу і кров, вдруге в житті. Якби Андрію в дитинстві сказали, що він пройде дві світові, та ще й в різних таборах - він розреготався б тій гадалці у вічі. Але Бог вважав інакше. Першу закінчив в Італії, стікаючи кров'ю на скелях Сицілії, залишивши в собі кулю "русского брата" на все життя. Другу пройшов всю - з дому на Схід, аж на далеку Волгу, а звідти назад - до Берліну. Потім ще рік в загонах зачистки по Прибалтиці і Пруссії. Серпневої ночі 1946-го Андрій повернувся додому.
Степан попав на фронт в 1944 - одразу до Польщі, їхав туди як худоба на бійню - голодний і брудний, в переповненому вантажному вагоні, вискакуючи на полустанках і жеручи як і тисячі інших, таких самих голодних і брудних, змерзлу листопадеву капусту, залишену господарями на сльотавих полях.
За два місяці, в третьому чи четвертому бою, не встигнувши навіть зняти з плеча гвинтівку, Степан повернувся в львівський військовий шпиталь з вирваним кулеметною чергою з літака суглобом на нозі, а через півроку вже кульгав рідним селом з сумом позираючи на свій став, в якому копирсалися якісь чужі люди..
Настя чекала. Вдруге в житті. Чекала, бо мусила. Бо знала, що він прийде, бо Матір Божа, вшита в комір гімнастьорки вбереже його - ще молодого, але вже сивого. Тому що так воно повинно бути. Шість років без звістки, але з упевненістю, що живий, з ріками пролитих ночами сліз і беззвучною молитвою щомиті.
Минуло два тижні. Ночі стали холодними, але осінь ще боялася заходити до обійстя, Андрій зі Степаном влаштувалися до колгоспу, аби не сидіти без роботи, а Настя, залишивши сум в минулому, ніби помолоділа - швидко поралася по господарству, чекаючи своїх хлопців з роботи. Своїх "вояків".
Головою колгоспу поставили Миколу - молодого двадцятирічного хлопця, присланого країною рад звідкись з Полтавщини - дитину хазяйновиту і не хама, тому селяни його любили і намагалися допомагати хто чим міг - хто дахом над головою, хто вечерею.Микола ж віддячував не бундючністю, а розумінням, і часто сам приєднувався до чорної роботи в полі - одну ж справу робили.
Степан пішов десь у село, а Настя заходилася наливати в карафку горілку, бо Андрій передав через сусіда, що голова вечерятиме в них.
Микола щось швидко розповідав, жестикулюючи руками, згадував Полтавщину і як пас гусей, Андрій посміхався кутиками очей і думав, що будуть з нього люди, файний хлопець росте. Настя ж, втомлена приготуваннями, реготала з оповідок голови сидячи на улюбленій лаві біля печі.
Австрійський годинник пробамкав опівніч, Микола, став з-за столу, подякував господарям на тутешній манір, аж двері прочинилися і до хати увійшли троє чоловіків з шмайсерами.
- Слава Ісусу Христу, добрі господарі, - проказав найстарший.
Микола різко вихопив з кобури на ремені незарядженого нагана, але автоматна черга кинула його на підлогу, обірвавши життя хлопця і заживо поховавши надію Андрія на спокійну старість.
***
1956-го року зима видалася морозною. Сніг рипів під ногами. Різдвяна хурделиця м'яко посипала втоптаний шлях, а трьохсотлітній Кербер блищав сріблом над хатою, з димаря якої тоненькою цівкою йшов дим.
- Ох, Андрію, а на тому світі ми хоч побудемо разом чи й там тебе чекатиму довіку? - сухими очима промовляла Настя.
- Більше не піду нікуди, - так само беззвучно відповідали Андрієві очі.
****
- Діду, а розкажи про війну! - скакав навколо Андрія дрібний внук в коротких штанцях з замурзаним лицем.
- Ет, нема чого розказувать! - посміхаючись відповідав він, намагаючись зловити цього малого розбишаку і силоміць нагодувати.
- А фашистів стріляв? - не вгавав хлопчина, мов білка вислизаючи з дідових обіймів.
- Нє, Михайле, як ото війна почалась, то я в окоп сховавсь і так і просидів там.
- Діду, то ти ж боягуз! - шок хлопчини був написаний на його чолі червоними літерами.
- Мабуть, - сміявся у відповідь Андрій.
- А Кардинал? Про Кардинала розкажи! - Михайло ніяк не хотів давати спокій улюбленому діду.
Андрій похмурнів і йшов геть, згадуючи Потьму і тісну пропліснявілу камеру без вікон, просмерджену потом і лайном. Згадував, як прикривав собою старця Йосипа, коли вертухаї для забави регочучи "щікаталі попа" прикладами.
- Малий ти ще.
***
Настя пішла до Андрія легко, з посмішкою, без болю і мук - уві сні. На той час їй було вже 104. Пішла туди, де вже двадцять років чекав на неї, як колись вона, Андрій.Її "вояк".
***
Трьохсотлітній Кербер подививсь услід Насті, посміхнувся подумки... і помер.