20-те лютого.Рік тому. ближче до півночі.
Коли вночі, після досягнутих політичних домовленостей, на майдані почали бити салюти, я стояв тримаючи каву брудними, тремтячими пальцями, очі сльозились, мене тіпало і я слабо розумів що відбувається. Яка нахуй перемога? Які нахуй салюти? За цей день я побачив стільки вбитих і покалічених скільки не бачив за все своє життя. Вхідні та вихідні отвори в касках, залишки крові та мізків у них, прострелені щити, які виявилися зайвим грузом, придатним лише щоб носити ранених, хрипіння поранених на ношах. Бачив як медики, отримуючи тіло з передової, безсило розводять руками - надто пізно...
Бачив як до нас летить граната і хтось кидає тебе на землю з криком "Ложись" і в голові ніяких фільмів про минуле, а тільки думка - От і все. А потім, коли граната не вибухає, як всі ухмиляються, обтріпуються і далі йдуть вперед.
І бачив як таки вибухає в'язка гранат і фігурки з щитами лиш розлітаються навколо...
І якщо хтось думає, що ми забудемо це все, він, блядь, сильно помиляється.