серіальне
Брр, скільки всього накопичилося, що треба терміново написати хоч про щось. Наприклад, про серіали. Ось «Гра престолів» закінчилася. Аналізуючи свої враження, можу засвідчити, що в цілому задоволена фіналом. І знаєте, чому? Бо коли закінчилися титри, мій настрій не зіпсувала думка, що на нову серію чекати десь місяців десять. Між іншим, після другого сезону я була геть не такою оптимістично налаштованою, але не будемо про сумне. Якщо порівнювати третій сезон, то він, звичайно, краще за другий; із першим його порівнювати набагато важче. Але то не біда, бо перший сезон для суперкнижних фанів - це як 1913 рік для радянських істориків - до тих показників будуть апелювати, подекуди доходячи до маразму, і ця традиція буде непереможною роками.
У черговий раз надсилаю промені щастя кастинг-директору, і сподіваюся, що вони там не облажаються, коли обиратимуть дорійців на наступний сезон. І на нагороди за цей сезон дуже сподіваюся. Днями самому серіалу вже дали нагороду як найкращому драматичному на Critics Choice Award, але Ніколай та Емілія нічого не отримали. А я, взагалі-то, вважаю, що Костер-Валдау та Фейрлі от дуже заслуговують на яку-небудь «Еммі»; або скажіть, тільки чесно - хто цього сезону грав краще за них на американському ТБ?
На тому тижні знайшла собі, нарешті, «Порочних» - п’ять серій, що вийшли на той момент. Вирішила перевірити - чи нормально все з якістю і т.д.; не змогла відірватися наступні півтори години - поки не подивилася всі серії. Не сміялася так з часів «Сирен», а це майже рік. Не виключено, що і під час «Сирен» я не сміялася так, але важко сказати. Хоча спочатку трохи бентежили жарти про старечі хвороби; здавалося, що знов дивлюся «Квартет» (про це кіно наступного разу, якщо я все ж наважуся на великий дайджест «що я подивилася за останній місяць, але було ліньки писати»). А тепер от подивилася фінальну серію (що ж за сумні часи такі); сподівалася, що мама Стюарта - це як мама Воловіца, тобто персонаж міфологічний, і… все-все, без спойлерів. Радити всім терміново дивитися не буду: не знаю, що у нашому суспільстві може сприйматися гірше - британський гумор чи пара гомосексуалістів, що разом вже майже півстоліття.
Ну і нарешті домучила «Хемлок Ґроув». Починалося все просто чудово: теплі кольори, глянцева готика. Місце, де не існує часу та межа між реальністю й фантазією настільки непомітна, що, здається, все це просто наснилося комусь. Тому, незважаючи на ноутбуки, айфони та інший Apple, іноді з’являється враження, що Хемлок Ґроув застряг десь у 1950-х і знаходиться десь між містечком Едварда Руки-ножиці та Степфордом. Ну подумайте тільки: постійні розмови про уробороса та драконів; таємничий церковний орден та його суперагент-вбивця єзуїти голосно плачуть та намагаються переманити до себе ВанХельсінга; надновітня лабораторія із секретними розробками філософський камінь шукають, інакше нащо все це? і, нарешті, двометрова дівчинка, що ховає непривабливу частину свого обличчя під перукою та має ім’я Шеллі, що само собою вже такий жирний привіт Франкенштейну. І це я ще не розповіла, що головні герої навчаються у старшій школі, і один з них - перевертень, а інший - вампір. До речі, перетворення тут дуже натуралістичні; у «Бути людиною» просто дитячий садок був у порівнянні із цим, чесно.
І всі тут такі хороші - і молодь (Скарсґарда точно неможливо не помітити), і мадам Янссен, і Дугрей Скотт, який під час кожної появи у кадрі (а за 13 серій це було не один десяток разів) майже завжди виглядає як неголений депресивний алкоголік (привіт, «Енігма»?). І все це чудово, але тільки певний час. Потім відчуваєш, що чи то якось затягнули, чи заплутали сюжет так, що ти як глядач перестаєш розуміти, якого дідька там відбувається, чи ще щось не так. І фінал, який зовсім такий «не рядовий» та інтригуючий, мене, просто на диво, не приголомшив. Але другий сезон подивлюся. З іншого боку, я новий сезон «Континууму» також починала дивитися, ще у квітні - після двох серій я махнула на цю історію рукою. А якби вони все логічно та добре закінчили наприкінці першого сезону, я б навіть любила цей серіал.
