Far from the Madding Crowd
Якось так склалося, що майже всі мої спроби познайомитися із творчістю Томаса Гарді не були успішними. Навіть на рівні екранізацій. Єдиним щасливим виключенням серед мороку всіх тих Тесс та Джудів є історія Батшеби Евердін, тому я дуже чекала на нову екранізацію «Подалі від шаленої юрми». І не розчарувалася.
У Вінтерберга дуже добре вийшло збалансувати жіночу мелодраму та фестивальне кіно - от прямо те, що треба. Давно відомо, що Кері Малліган у костюмних фільмах як риба з водою, і що Майкл Шин примудряється грати з усією силою британського актора навіть там, де грати взагалі немає чого (а тут все ж є що). Цікаво, як раптово майже з нікуди винирнув на поверхню Маттіас Шонартс - два нових фільми з ним у практично головній ролі я цього року вже бачила, а в очікуваних ще три (треба, до речі, перевірити, як там «Французька сюїта» та «Маленький хаос»). Тож, як на мене, він чудово підбирає собі проекти. Подивимося, як там далі буде, але поки що враження, що в цих добрих проектах він примудряється абсолютно не впадати в око, але я не впевнена, що це можна вважати позитивом, особливо для того, хто виконує одну з головних ролей. Втім, на фоні того, що є Том Стеррідж, у якого сержант Трой вийшов таким, як треба, я замислююсь, і маю визнати: так, у мене упереджене ставлення саме до ролі Гебріела Оука. А все через те, що в 1998 році відзняли екранізацію, де фермера грав Натаніель Паркер, і грав він так, що після цього для мене будь-який інший Оук це «ну як же так» і навіть трошки «не вірю». Але це таке: там - ідеальний Оук, тут - ідеальний Болдвуд (навіть занадто!). І це все було б нічого такого, але в фільмах, де головна інтрига це «кого вона обере», саме такі речі визначають майже все.
Ну і давайте ще послухаємо Кері.
Click to view