Про вуса, інопланетян і мир в усьому світі
Інопланетяни часом викрадають корів. Людей інопланетяни також часом викрадають. Тоді викраденому доводиться відповідати на безліч складних запитань. Скільки буде 36 помножити на 38, наприклад. Або в якому році Наполеон переміг Бонапарта. Або хто виграв останній футбольний матч між Україною і Словаччиною. І це ж відповідальність яка! Не зумієш відповісти - усе людство осоромиш! Часом інопланетяни викрадають також єнотів, слонів, жуків-бронзовок та інших істот. І тільки Юрків Тофійчуків інопланетяни не викрадають ніколи.
Юрко Тофійчук знав це напевне. Адже він був один-єдиний такий на цілу планету Земля. У нього росли вуса. І це була катастрофа.
Якби у вас в 12 років росли вуса, ви б теж, напевно, мріяли, щоб вас викрали інопланетяни. Бо яка різниця, коли й у рідному класі на тебе всі зиркають, мов на інопланетянина.
Тато втішав Юрка, мовляв, мине якихось нещасних 5 років, і ті вуса будуть йому окрасою і гордістю. Мама ставилася до проблеми з більшим розумінням і продовжувала перетрушувати Інтернет, шукаючи нових способів позбутися клятих вусів. Але марно. Від кожного засобу вуса назло росли чимраз швидше і чимраз густіші.
В старій школі ще було сяк-так. Там усі звикли. Але перед канікулами батьки переїхали ближче до центру, і Юрко передчував нові проблеми.
І звісно ж. На першій же перерві усі збіглися роздивитися новачка.
- А чого це в тебе вуса? - поцікавилася руда дівчинка.
- Не скажу! - похмуро відповів Юрко.
- Чого-оо? - запищав цілий хор дівчат. А руда додала:
- Це хіба якась таємниця?
- Таємниця! - суворо блиснув очима в її бік Юрко, - ще й яка таємниця. Всякому таке не кажуть, тільки найближчому другові, та й то не відразу.
- Чи й не таємниця! - зареготав стрижений хлопець - це в тебе якась хвороба. Мабуть, ще й заразна...
Дівчата заверещали і кинулися врозтіч.
Юрко зрозумів, що знайти в новому класі друзів буде важче, ніж він сподівався.
До кінця уроків жоден однокласник більше не наважувався до нього підійти. Але після останнього стрижений несподівано догнав його і пішов поряд.
- Мене Сергієм звуть... То що це з тобою, насправді? - спитав він, ніби вони вже давно були ліпшими друзями.
- Розумієш... Торік мене викрали інопланетяни.
- Та ну!
- Я знав, що ніхто не повірить.
- Ну, я й не вірю. Але ти однаково розкажи! Цікаво ж!
І Юрко почав розповідати. Детально оповів, як виглядала ззовні і зсередини "тарілочка" і самі прибульці…
- А потім вони запропонували мені подарунок. Усе, що захочу. І я, на свою голову, попросив їх швидше підрости.
- І вони тобі зробили оці вуса?
- Еге.
- А знаєш, у виставковий центр нову експозицію привезли. Із тваринами всякими чудними. Двоголова ящірка, біла ворона... Там, кажуть, є корова, яку теж викрали інопланетяни!
Юрко подумав, що Сергій запросить його піти туди разом, та раптом Сергій глузливо тоном додав:
- Треба тебе туди здати. Будеш разом із тою коровою експонатом!
Коли регіт позаду стих, Юрко подумав: а чи не піти і справді на ту виставку?
У павільйоні і справді була корова. Корова собі і корова.
- Агов, корово, тебе справді викрадали інопланетяни?
Корова сумно подивилася на нього і відвернулася.
- Не викрадав її ніхто, - почулося з сусіднього вольєру, - це її колишній господар вигадав, та й не прогадав. Наш хазяїн йому за неї таки добряче грошей виклав.
Говорив кіт. Юрко закліпав. Кіт закотив очі і мазнув хвостом по табличці, де так і було написано: "Загадка природи - балакучий кіт"
- А інопланетян не існує, - додав кіт, - та й нащо вони тобі?
- Не знаю, - сказав Юрко, - у мене бач, вуса.
- То й що? У мене теж вуса.
- Тобі не зрозуміти, - зітхнув Юрко.
- Що значить бути не таким, як всі? Та де вже мені, - єхидно сказав кіт.
- Вибач... Це точно, ми з тобою на однім човні. Я вже думаю, може мені до вас попроситися?
- Дурниці. Нічого доброго в тому, щоб на тебе витріщалися, нема. Ти ліпше б випустив нас.
- Але як?
- Дочекайся закриття павільйону. І коли наш господар замикатиме двері, заговори його. І скажи: "Ви ж двері так і не зачинили!" Він у нас такий неуважний, тож напевне знову крутне ключа і знову відкриє їх. Ми й утечемо. Зустрінемося за півгодини по тому за рогом цього будинку.
Юрко сумнівався, а проте все вийшло точнісінько, як сказав кіт. Тепер на задньому дворі виставкового центру стояв увесь натовп дивовижних істот.
- Але куди ви тепер? Адже однаково, чи витріщаються на вас у павільйоні, чи просто на вулиці, - зітхнув Юрко, - від себе не втечеш.
Біла ворона каркнула.
- Вона каже, - переклав кіт, - що проблема не в тім, витріщаються на тебе, чи ні. Проблема в тім, що надто вже невесело жити тільки для того, щоб на тебе витріщалися. А в тому закутку і справді не було ніякісінької змоги розвиватися на користь собі й іншим. Ну скажи, хіба не знайдеться мудрішого діла для кота, який розмовляє?
- Звісно, знайдеться, - погодився Юрко, - але з вусів уже точно ніякої користі.
- О, - заперечив кіт, - тобі всякий кіт скаже, які вуса корисні! То ж справдешні антени! Без них жодної миші не спіймаєш!
- Я не хочу ловити мишей!
- То вже як знаєш. Антени є, а застосування їм сам шукай.
Антени... Юрко замислився. А що, як спробувати передати якийсь сигнал, якщо вже то дійсно антени?
Він нашорошив свої вуса і подумав про...
Минула ціла хвилина. І раптом над головами усього товариства з’явилася летюча тарілка. Корова, яка досі мало інтересу проявляла до всього, що відбувалося, пожвавилася і забігала, мукаючи в небо. До них спустився промінь, і Юрко відчув, як піднімається вгору.
П’ючи бузковий космічний чай зі свіжим молоком, Юрко та його нові знайомі слухали розповідь прибульців.
- Колись на кожній планеті у Всесвіті мешкали істоти тільки одного виду. Але коли всі навчилися мандрувати у космосі, між усіма несхожими почалися запеклі сварки та війни. Щоб подолати цю біду, вибрали ми планету Землю і населили її істотами звідусіль, - сказав волохатий зелений прибулець.
- А мандрівки у космос заборонили, сховавши всі запаси міжпланетного палива в хитрому місці, - сказав прибулець, схожий на птеродактиля.
- Щойно на Землі істоти навчаться жити в мирі і шанувати усіх, несхожих на себе, ми відновимо космічні мандри, - сказав прозорий прибулець із крильцями, як у бабки.
- Але судячи з вашого сигналу, експеримент знову потерпів поразку, - зітхнув прибулець, достоту схожий на балакучого кота, - і ми, звісно, доправимо усіх вас на рідні планети, якщо бажаєте.
Зчинився радісний галас.
Ось попрощалася з усіма двоголова ящірка. Ось корова, приязно махнувши хвостом, рушила в кабінку, яка мала доправити її до планети корів. Ось і біла ворона зникла.
- Невже існує планета вусатих хлопчиків? - запитав Юрко.
- Так, звісно! - підтвердив інопланетянин, схожий на птеродактиля, - зараз ми тебе туди доправимо.
- Заждіть... То значить, динозаври і птеродактилі також не вимерли?
- Ні. Їх ми вже давно повернули додому. Потім мамонтів і багатьох інших. Скоро вочевидь доведеться повернути ще декілька видів тварин, надто вже їм тяжко у вас ведеться. А люди? Я давно кажу, що твою однокласницю час повернути на планету рудих дівчаток, її ж постійно дражнять! Схоже, експеримент із планетою Земля приречений на поразку. Ну та що вже говорити, ходи в кабіну.
- Ні, - раптом сказав Юрко, - я лишуся.
- Певен? - перепитав птеродактиль.
- Певен! - сказав Юрко. - Комусь, зрештою, треба про долю Всесвіту подбати.
Юрко Тофійчук знав це напевне. Адже він був один-єдиний такий на цілу планету Земля. У нього росли вуса. І це була катастрофа.
Якби у вас в 12 років росли вуса, ви б теж, напевно, мріяли, щоб вас викрали інопланетяни. Бо яка різниця, коли й у рідному класі на тебе всі зиркають, мов на інопланетянина.
Тато втішав Юрка, мовляв, мине якихось нещасних 5 років, і ті вуса будуть йому окрасою і гордістю. Мама ставилася до проблеми з більшим розумінням і продовжувала перетрушувати Інтернет, шукаючи нових способів позбутися клятих вусів. Але марно. Від кожного засобу вуса назло росли чимраз швидше і чимраз густіші.
В старій школі ще було сяк-так. Там усі звикли. Але перед канікулами батьки переїхали ближче до центру, і Юрко передчував нові проблеми.
І звісно ж. На першій же перерві усі збіглися роздивитися новачка.
- А чого це в тебе вуса? - поцікавилася руда дівчинка.
- Не скажу! - похмуро відповів Юрко.
- Чого-оо? - запищав цілий хор дівчат. А руда додала:
- Це хіба якась таємниця?
- Таємниця! - суворо блиснув очима в її бік Юрко, - ще й яка таємниця. Всякому таке не кажуть, тільки найближчому другові, та й то не відразу.
- Чи й не таємниця! - зареготав стрижений хлопець - це в тебе якась хвороба. Мабуть, ще й заразна...
Дівчата заверещали і кинулися врозтіч.
Юрко зрозумів, що знайти в новому класі друзів буде важче, ніж він сподівався.
До кінця уроків жоден однокласник більше не наважувався до нього підійти. Але після останнього стрижений несподівано догнав його і пішов поряд.
- Мене Сергієм звуть... То що це з тобою, насправді? - спитав він, ніби вони вже давно були ліпшими друзями.
- Розумієш... Торік мене викрали інопланетяни.
- Та ну!
- Я знав, що ніхто не повірить.
- Ну, я й не вірю. Але ти однаково розкажи! Цікаво ж!
І Юрко почав розповідати. Детально оповів, як виглядала ззовні і зсередини "тарілочка" і самі прибульці…
- А потім вони запропонували мені подарунок. Усе, що захочу. І я, на свою голову, попросив їх швидше підрости.
- І вони тобі зробили оці вуса?
- Еге.
- А знаєш, у виставковий центр нову експозицію привезли. Із тваринами всякими чудними. Двоголова ящірка, біла ворона... Там, кажуть, є корова, яку теж викрали інопланетяни!
Юрко подумав, що Сергій запросить його піти туди разом, та раптом Сергій глузливо тоном додав:
- Треба тебе туди здати. Будеш разом із тою коровою експонатом!
Коли регіт позаду стих, Юрко подумав: а чи не піти і справді на ту виставку?
У павільйоні і справді була корова. Корова собі і корова.
- Агов, корово, тебе справді викрадали інопланетяни?
Корова сумно подивилася на нього і відвернулася.
- Не викрадав її ніхто, - почулося з сусіднього вольєру, - це її колишній господар вигадав, та й не прогадав. Наш хазяїн йому за неї таки добряче грошей виклав.
Говорив кіт. Юрко закліпав. Кіт закотив очі і мазнув хвостом по табличці, де так і було написано: "Загадка природи - балакучий кіт"
- А інопланетян не існує, - додав кіт, - та й нащо вони тобі?
- Не знаю, - сказав Юрко, - у мене бач, вуса.
- То й що? У мене теж вуса.
- Тобі не зрозуміти, - зітхнув Юрко.
- Що значить бути не таким, як всі? Та де вже мені, - єхидно сказав кіт.
- Вибач... Це точно, ми з тобою на однім човні. Я вже думаю, може мені до вас попроситися?
- Дурниці. Нічого доброго в тому, щоб на тебе витріщалися, нема. Ти ліпше б випустив нас.
- Але як?
- Дочекайся закриття павільйону. І коли наш господар замикатиме двері, заговори його. І скажи: "Ви ж двері так і не зачинили!" Він у нас такий неуважний, тож напевне знову крутне ключа і знову відкриє їх. Ми й утечемо. Зустрінемося за півгодини по тому за рогом цього будинку.
Юрко сумнівався, а проте все вийшло точнісінько, як сказав кіт. Тепер на задньому дворі виставкового центру стояв увесь натовп дивовижних істот.
- Але куди ви тепер? Адже однаково, чи витріщаються на вас у павільйоні, чи просто на вулиці, - зітхнув Юрко, - від себе не втечеш.
Біла ворона каркнула.
- Вона каже, - переклав кіт, - що проблема не в тім, витріщаються на тебе, чи ні. Проблема в тім, що надто вже невесело жити тільки для того, щоб на тебе витріщалися. А в тому закутку і справді не було ніякісінької змоги розвиватися на користь собі й іншим. Ну скажи, хіба не знайдеться мудрішого діла для кота, який розмовляє?
- Звісно, знайдеться, - погодився Юрко, - але з вусів уже точно ніякої користі.
- О, - заперечив кіт, - тобі всякий кіт скаже, які вуса корисні! То ж справдешні антени! Без них жодної миші не спіймаєш!
- Я не хочу ловити мишей!
- То вже як знаєш. Антени є, а застосування їм сам шукай.
Антени... Юрко замислився. А що, як спробувати передати якийсь сигнал, якщо вже то дійсно антени?
Він нашорошив свої вуса і подумав про...
Минула ціла хвилина. І раптом над головами усього товариства з’явилася летюча тарілка. Корова, яка досі мало інтересу проявляла до всього, що відбувалося, пожвавилася і забігала, мукаючи в небо. До них спустився промінь, і Юрко відчув, як піднімається вгору.
П’ючи бузковий космічний чай зі свіжим молоком, Юрко та його нові знайомі слухали розповідь прибульців.
- Колись на кожній планеті у Всесвіті мешкали істоти тільки одного виду. Але коли всі навчилися мандрувати у космосі, між усіма несхожими почалися запеклі сварки та війни. Щоб подолати цю біду, вибрали ми планету Землю і населили її істотами звідусіль, - сказав волохатий зелений прибулець.
- А мандрівки у космос заборонили, сховавши всі запаси міжпланетного палива в хитрому місці, - сказав прибулець, схожий на птеродактиля.
- Щойно на Землі істоти навчаться жити в мирі і шанувати усіх, несхожих на себе, ми відновимо космічні мандри, - сказав прозорий прибулець із крильцями, як у бабки.
- Але судячи з вашого сигналу, експеримент знову потерпів поразку, - зітхнув прибулець, достоту схожий на балакучого кота, - і ми, звісно, доправимо усіх вас на рідні планети, якщо бажаєте.
Зчинився радісний галас.
Ось попрощалася з усіма двоголова ящірка. Ось корова, приязно махнувши хвостом, рушила в кабінку, яка мала доправити її до планети корів. Ось і біла ворона зникла.
- Невже існує планета вусатих хлопчиків? - запитав Юрко.
- Так, звісно! - підтвердив інопланетянин, схожий на птеродактиля, - зараз ми тебе туди доправимо.
- Заждіть... То значить, динозаври і птеродактилі також не вимерли?
- Ні. Їх ми вже давно повернули додому. Потім мамонтів і багатьох інших. Скоро вочевидь доведеться повернути ще декілька видів тварин, надто вже їм тяжко у вас ведеться. А люди? Я давно кажу, що твою однокласницю час повернути на планету рудих дівчаток, її ж постійно дражнять! Схоже, експеримент із планетою Земля приречений на поразку. Ну та що вже говорити, ходи в кабіну.
- Ні, - раптом сказав Юрко, - я лишуся.
- Певен? - перепитав птеродактиль.
- Певен! - сказав Юрко. - Комусь, зрештою, треба про долю Всесвіту подбати.