А раптом ваш кіт має рацію?
Тривала субота. Батьки ще зранку звалили до тітки в гості. Тож Назар тішився нагодою побайдикувати і читав новий шпигунський роман. Раптом хлопець бічним зором вловив якесь ворушіння. Він ще не до кінця випірнув із похмурої атмосфери книжки, тож на кухню ішов з почуттям геть непристойної для дванадцятирічного пацана тривоги.
На кухні нікого не було.
Назар повернувся до кімнати, проте двері лишив прочиненими. Розгорнув книжку і трохи почекав.
Знову!
Назар метнувся до кухні і встиг помітити тінь, яка майнула за витяжку плити. Він узяв швабру і потикав туди. Нічого...
- Алло! - гукнув він. - Вилазь!
Тиша.
- Вилазь, бо як дам!
Тиша.
- Вилазь! Ковбасою пригощу, чесно!
Назар дістав шинку. Відрізав шматочок.
Коли він підняв очі від ножа, навпроти нього на стільці сидів гладкий димчастий кіт. Кіт кігтиком підтяг кружальце і заходився їсти.
Але ж і вигляд був у кота! Як у кіно: дроти, антени, на шиї мікрофон і щось схоже на маленьке радіо.
Кіт доїв ковбасу і сказав:
- Шинка «Ласенька» м’ясокомбінату «Ласо-м’ясо», чи не так?
Назар глянув на обгортку і промовив:
- Угу, вона. А як?..
- Дозвольте відрекомендуватися! - перебив кіт, - Я - Сірий, агент мур-мур-сім. Професійний промисловий шпигун, спеціалізуюся на ковбасах і копченій рибі. Ти, хлопче, мало не викрив мене, тож я вирішив піти на контакт і спробувати домовитися. Сам розумієш, коли таємного агента помічають, у нього тільки два виходи: або відстрілюватися, або спробувати домовитися. Я волію друге.
Назар теж волів друге.
- Тим паче, провина у тому, що ти запідозрив мою присутність, таки на мені. Точніше, на тих бовдурах, що закинули мене не на той балкон. Гадаю, моя мета живе он там.
Кіт тріпнув вухом на стіну з шафками.
- Там Власенки живуть, знаю! - сказав Назар.
- Еге ж, шеф-кухар «Ласо-м’яса» Сергій Демидович Власенко, 42 роки. Саме на нього я і полюю. Є підозра, що він ковбасний диверсант!
Назар гигикнув.
- А що не так? Ковбаса як ковбаса.
- Пшш - засичав Сірий, - це вам, людям, ковбаса як ковбаса. А коти мають витончений смак. І як фахівець, можу засвідчити: ця ковбаса жахлива, нікчемна і безталанна. Злочин проти ковбаси!
- А з’їв до крихти! - підколов Назар.
- А ти гадав, робота суперагента легка?
Назар хмикнув.
- Коротше. Мені потрібна територія для спостережень.
- Що?! Е, ні, мама проти котів.
Кіт мовчки потягся і почав вилизувати задню лапу.
- Слухай, я нікому про тебе не скажу. Давай, я випущу тебе у коридор, іди собі, шпигуй…
Кіт заходився біля другої лапи.
- Ну добре-добре. Кажи тоді сам, чого ти хочеш.
…Коли Назар висаджував кота на суміжний балкон, він не був певен, чи не чинить якоїсь дурниці. Але зрештою, це ж усього лише кіт?
- Ну що? - спитав Назар, коли кіт повернувся.
- Ковбасу не дістав, не було її там.
- Ти що, красти лазив?!
- Я мусив поцупити експериментальні зразки! - Ти ж не думаєш, що ковбасник тримає їх на роботі? Надто цінний матеріал! Ех, де ж він їх ховає?
Кіт замислився.
- Ідея! Ти зателефонуєш і скажеш, що його розробки під загрозою.
- Нізащо!
- Волієш не попереджати бідолаху? - примружився кіт. Назар зітхнув і пішов дзвонити.
Коли він повернувся, таємний агент стояв споряджений, у в темних окулярах, що їх Назар одягав на морі, коли був іще зовсім малим, та ще й із його-таки фотоапаратом на шиї.
- Фотік лиши! Розіб’єш! - обурився Назар.
- Ой, - муркнув кіт, - не розіб’ю, не бійсь, я ж не якесь криворуке людське дитятко! А ти тримай рацію, я викличу, коли знадобишся.
Назар втулив у вухо навушник, і скоро вони вже сиділи у кущах бузку.
- Після твого дзвінка він точно піде у свою секретну ковбасну лабораторію! - пояснював кіт, - Ану підсади!
Назар допоміг агентові вилізти на дерево, а сам принишк у кущах. Він сумнівався, що сусід вийде, адже на його повідомлення він лиш засміявся: «Хто це там жартує?»
Але він таки вийшов. І попрямував у бік… супермаркету.
- Та він просто магазин чимчикує! - буркнув Назар. І змовк, бо побачив, як сусіда несподівано сполотнів. Водночас вгорі щось клацнуло.
- В магазин, так я й повірив, - мстиво сказав кіт, - точно побіг ковбасу рятувати. Я за ним, а ти пильнуй, коли я вийду на зв’язок.
І кіт зник.
Кухар Власенко справді почувався препогано. Щойно йому примарився на дереві кіт. Кіт у темних окулярах! І цей кіт його сфотографував!!!
- Нерви, все нерви, - мурмотів кухар.
У супермаркеті трохи відпустило. Він купив хліб, олію, а ще відерце фісташкового морозива, яке так любив. Повертаючись, зиркнув на липу. Кота не було, і кухар втішився, але раптом відчув спалах світла і встиг помітити хвіст, що зник за водостоком. Кухар осів на лаву і почав неуважно їсти морозиво.
З горішнього балкону визирнула Власенкова і, побачивши чоловіка, скрушно похитала головою. Було-було, а такого ще не було.
Кухар спорожнив відерце і пішов до смітника, викинути. Та черговий спалах змусив його тікати. Серце стугоніло, скрізь увижалися коти. Навіть у ліфті ковбасник кілька разів рвучко озирнувся.
Вдома він замкнув двері і впав у крісло.
- Тату, ти відро морозива без мене з’їв? - почув він з одного боку.
- Леле, Сергієчку, що з тобою? - почув з іншого.
- Кіт ловив мене, та не впіймав, - видихнув кухар. І заплющив очі.
Назар бачив, як у двір заїхала швидка, і від почуття провини йому замлоїло. Тільки безсовісний кіт не журився. Він стрибнув на шафку і притулив до стіни якусь зі своїх шпигунських штукенцій. Стало чути голоси.
- Пане лікарю, я... здурів. Усе. В’яжіть мене до божевільні.
- Вам вчуваються голоси? Хтось переслідує? - запитав, певно, лікар.
У відповідь почувся гіркий стогін.
- Це просто перевтома, гадаю, - вчувся голос дружини.
- Перевтома? А де Ваш чоловік працює? - поцікавився лікар.
- Тато - головний кухар! Він робить ковбасу Ласо-м’ясо! - з гордістю сказав дитячий голос. Кіт скорчив міну.
- Ми пишаємося ним! - додала Власенкова, - але він так втомлюється...
- Я би так не втомлювався, - гірко сказав кухар, - але якби ви знали правду... ні, я не можу розчаровувати свою сім’ю.
- Невисказані таємниці породжують монстрів, - мовив лікар, - тож краще скажіть. Вам полегшає.
- Я... я... я не люблю ковбасу.
- Любий!..
- Я ніколи не любив ковбасу. Я вірив, що покращу її смак, якщо додам трохи ваніліну, какао і кокосової стружки… Але мені забороняють! Мовляв, це ж не морозиво!
- То чому б Вам не робити замість ковбаси морозиво? - тут лікар обережно забрав у пацієнта порожнє відерце, хоча Назар із котом, звісно, не могли цього бачити. - Не знаю, як Ви, але я вважаю, що місцеве морозиво могло би бути й кращим. То й не дивно, кажуть, їхній шеф-кухар не їсть солодкого, хоча щодня купує шинку.
- Ох! Морозиво! - ніжно промовив кухар, - я… я неодмінно, я просто завтра!..
- Тільки не завтра! Мінімум на тиждень я мушу Вас посадити на лікарняний. Спочинете вдома - і, можливо, Вам припинять ввижатися коти. А якщо не припинять - ось мій номер.
- Припинять! - сказав Назар, свердлячи кота поглядом.
- Якщо він скористається порадами лікаря, - то звісно! - погодився кіт. - Для одужання дуже важливо чітко виконувати настанови лікаря.
Минуло два місяці. Всі якось помітили, що місцеве морозиво стало значно смачнішим. Ковбаса, щоправда, стала ще гіршою. Дивно, але факт.
А кіт, уявіть собі, продовжував мешкати у Назара. І мама нічого не сказала. Може тому, що саме цей кіт мав рацію і вмів по-шпигунському переховуватися?
На кухні нікого не було.
Назар повернувся до кімнати, проте двері лишив прочиненими. Розгорнув книжку і трохи почекав.
Знову!
Назар метнувся до кухні і встиг помітити тінь, яка майнула за витяжку плити. Він узяв швабру і потикав туди. Нічого...
- Алло! - гукнув він. - Вилазь!
Тиша.
- Вилазь, бо як дам!
Тиша.
- Вилазь! Ковбасою пригощу, чесно!
Назар дістав шинку. Відрізав шматочок.
Коли він підняв очі від ножа, навпроти нього на стільці сидів гладкий димчастий кіт. Кіт кігтиком підтяг кружальце і заходився їсти.
Але ж і вигляд був у кота! Як у кіно: дроти, антени, на шиї мікрофон і щось схоже на маленьке радіо.
Кіт доїв ковбасу і сказав:
- Шинка «Ласенька» м’ясокомбінату «Ласо-м’ясо», чи не так?
Назар глянув на обгортку і промовив:
- Угу, вона. А як?..
- Дозвольте відрекомендуватися! - перебив кіт, - Я - Сірий, агент мур-мур-сім. Професійний промисловий шпигун, спеціалізуюся на ковбасах і копченій рибі. Ти, хлопче, мало не викрив мене, тож я вирішив піти на контакт і спробувати домовитися. Сам розумієш, коли таємного агента помічають, у нього тільки два виходи: або відстрілюватися, або спробувати домовитися. Я волію друге.
Назар теж волів друге.
- Тим паче, провина у тому, що ти запідозрив мою присутність, таки на мені. Точніше, на тих бовдурах, що закинули мене не на той балкон. Гадаю, моя мета живе он там.
Кіт тріпнув вухом на стіну з шафками.
- Там Власенки живуть, знаю! - сказав Назар.
- Еге ж, шеф-кухар «Ласо-м’яса» Сергій Демидович Власенко, 42 роки. Саме на нього я і полюю. Є підозра, що він ковбасний диверсант!
Назар гигикнув.
- А що не так? Ковбаса як ковбаса.
- Пшш - засичав Сірий, - це вам, людям, ковбаса як ковбаса. А коти мають витончений смак. І як фахівець, можу засвідчити: ця ковбаса жахлива, нікчемна і безталанна. Злочин проти ковбаси!
- А з’їв до крихти! - підколов Назар.
- А ти гадав, робота суперагента легка?
Назар хмикнув.
- Коротше. Мені потрібна територія для спостережень.
- Що?! Е, ні, мама проти котів.
Кіт мовчки потягся і почав вилизувати задню лапу.
- Слухай, я нікому про тебе не скажу. Давай, я випущу тебе у коридор, іди собі, шпигуй…
Кіт заходився біля другої лапи.
- Ну добре-добре. Кажи тоді сам, чого ти хочеш.
…Коли Назар висаджував кота на суміжний балкон, він не був певен, чи не чинить якоїсь дурниці. Але зрештою, це ж усього лише кіт?
- Ну що? - спитав Назар, коли кіт повернувся.
- Ковбасу не дістав, не було її там.
- Ти що, красти лазив?!
- Я мусив поцупити експериментальні зразки! - Ти ж не думаєш, що ковбасник тримає їх на роботі? Надто цінний матеріал! Ех, де ж він їх ховає?
Кіт замислився.
- Ідея! Ти зателефонуєш і скажеш, що його розробки під загрозою.
- Нізащо!
- Волієш не попереджати бідолаху? - примружився кіт. Назар зітхнув і пішов дзвонити.
Коли він повернувся, таємний агент стояв споряджений, у в темних окулярах, що їх Назар одягав на морі, коли був іще зовсім малим, та ще й із його-таки фотоапаратом на шиї.
- Фотік лиши! Розіб’єш! - обурився Назар.
- Ой, - муркнув кіт, - не розіб’ю, не бійсь, я ж не якесь криворуке людське дитятко! А ти тримай рацію, я викличу, коли знадобишся.
Назар втулив у вухо навушник, і скоро вони вже сиділи у кущах бузку.
- Після твого дзвінка він точно піде у свою секретну ковбасну лабораторію! - пояснював кіт, - Ану підсади!
Назар допоміг агентові вилізти на дерево, а сам принишк у кущах. Він сумнівався, що сусід вийде, адже на його повідомлення він лиш засміявся: «Хто це там жартує?»
Але він таки вийшов. І попрямував у бік… супермаркету.
- Та він просто магазин чимчикує! - буркнув Назар. І змовк, бо побачив, як сусіда несподівано сполотнів. Водночас вгорі щось клацнуло.
- В магазин, так я й повірив, - мстиво сказав кіт, - точно побіг ковбасу рятувати. Я за ним, а ти пильнуй, коли я вийду на зв’язок.
І кіт зник.
Кухар Власенко справді почувався препогано. Щойно йому примарився на дереві кіт. Кіт у темних окулярах! І цей кіт його сфотографував!!!
- Нерви, все нерви, - мурмотів кухар.
У супермаркеті трохи відпустило. Він купив хліб, олію, а ще відерце фісташкового морозива, яке так любив. Повертаючись, зиркнув на липу. Кота не було, і кухар втішився, але раптом відчув спалах світла і встиг помітити хвіст, що зник за водостоком. Кухар осів на лаву і почав неуважно їсти морозиво.
З горішнього балкону визирнула Власенкова і, побачивши чоловіка, скрушно похитала головою. Було-було, а такого ще не було.
Кухар спорожнив відерце і пішов до смітника, викинути. Та черговий спалах змусив його тікати. Серце стугоніло, скрізь увижалися коти. Навіть у ліфті ковбасник кілька разів рвучко озирнувся.
Вдома він замкнув двері і впав у крісло.
- Тату, ти відро морозива без мене з’їв? - почув він з одного боку.
- Леле, Сергієчку, що з тобою? - почув з іншого.
- Кіт ловив мене, та не впіймав, - видихнув кухар. І заплющив очі.
Назар бачив, як у двір заїхала швидка, і від почуття провини йому замлоїло. Тільки безсовісний кіт не журився. Він стрибнув на шафку і притулив до стіни якусь зі своїх шпигунських штукенцій. Стало чути голоси.
- Пане лікарю, я... здурів. Усе. В’яжіть мене до божевільні.
- Вам вчуваються голоси? Хтось переслідує? - запитав, певно, лікар.
У відповідь почувся гіркий стогін.
- Це просто перевтома, гадаю, - вчувся голос дружини.
- Перевтома? А де Ваш чоловік працює? - поцікавився лікар.
- Тато - головний кухар! Він робить ковбасу Ласо-м’ясо! - з гордістю сказав дитячий голос. Кіт скорчив міну.
- Ми пишаємося ним! - додала Власенкова, - але він так втомлюється...
- Я би так не втомлювався, - гірко сказав кухар, - але якби ви знали правду... ні, я не можу розчаровувати свою сім’ю.
- Невисказані таємниці породжують монстрів, - мовив лікар, - тож краще скажіть. Вам полегшає.
- Я... я... я не люблю ковбасу.
- Любий!..
- Я ніколи не любив ковбасу. Я вірив, що покращу її смак, якщо додам трохи ваніліну, какао і кокосової стружки… Але мені забороняють! Мовляв, це ж не морозиво!
- То чому б Вам не робити замість ковбаси морозиво? - тут лікар обережно забрав у пацієнта порожнє відерце, хоча Назар із котом, звісно, не могли цього бачити. - Не знаю, як Ви, але я вважаю, що місцеве морозиво могло би бути й кращим. То й не дивно, кажуть, їхній шеф-кухар не їсть солодкого, хоча щодня купує шинку.
- Ох! Морозиво! - ніжно промовив кухар, - я… я неодмінно, я просто завтра!..
- Тільки не завтра! Мінімум на тиждень я мушу Вас посадити на лікарняний. Спочинете вдома - і, можливо, Вам припинять ввижатися коти. А якщо не припинять - ось мій номер.
- Припинять! - сказав Назар, свердлячи кота поглядом.
- Якщо він скористається порадами лікаря, - то звісно! - погодився кіт. - Для одужання дуже важливо чітко виконувати настанови лікаря.
Минуло два місяці. Всі якось помітили, що місцеве морозиво стало значно смачнішим. Ковбаса, щоправда, стала ще гіршою. Дивно, але факт.
А кіт, уявіть собі, продовжував мешкати у Назара. І мама нічого не сказала. Може тому, що саме цей кіт мав рацію і вмів по-шпигунському переховуватися?