(no subject)
Родичі відкусили у мене півхати.
До кінця травня, сказали, не турбуватимуть. До кінця травня! за ці два тижні я маю відокремити свою територію: зробити окреме опалення, окреме електропостачання, прорубати двері між двома своїми кімнатами, перетягти меблі, зробити двері в літню кухню...
Спочатку страшно було настільки, що я не могла навіть їсти. Вечорами телефонувала мамі і бадьоро розповідала, що в мене все під контролем і що мені буде навіть краще, ніж було. Сили на бадьорий голос вистачало рівно до кінця розмови і все.
Потім Марта рятувала мене спільними завтиками в які-небудь мультики.
Потім не знати звідки з"явилося дуже багато фізичної сили. Я змогла дуже швидко вичистити свій садочок від бур"янів, хоча до того дико втомлювалася вже після невеликого обробленого клаптика. Прокидалася страшенно рано і навіть до роботи щось там робила. Просто бо мусила до чогось докладати сили, я би здуріла, якби в мене не було бодай ілюзії якогось поступу.
А потім почали з"являтися батькові друзі, яких я не бачила дуже-дуже давно. Самі. Несподівано. З ними стало якось зрозуміліше, що я маю робити, в якому порядку, і безпомічність відступила.
Зараз у мене вже зроблено окреме опалення. Ванна перенесена, водопостачання замкнене на моїй території. Обидві кімнати побілила, за винятком тих клаптів, де закладатимуть і прорубуватимуть двері. Сьогодні сама впоралася з тим, із чим взагалі не було кому допомогти - знайшла оголошення про вивіз металолому і вичистила літню кухню від великої частки непотребу. Тепер в мене ще трішки грошей на ті всі штуки. Попереду танці з дверима і електрика.
Звідки вони беруться, власні сили і люди, які готові допомогти у важку хвилину? Просто беруть і беруться. І своє "я впораюся" вечорами мамі я повторюю дедалі спокійніше і впевненіше.
Головне, аби інших клопотів не додалося. Аби стабільно було на роботі і вдома. А з тим, що є, впораюся.
До кінця травня, сказали, не турбуватимуть. До кінця травня! за ці два тижні я маю відокремити свою територію: зробити окреме опалення, окреме електропостачання, прорубати двері між двома своїми кімнатами, перетягти меблі, зробити двері в літню кухню...
Спочатку страшно було настільки, що я не могла навіть їсти. Вечорами телефонувала мамі і бадьоро розповідала, що в мене все під контролем і що мені буде навіть краще, ніж було. Сили на бадьорий голос вистачало рівно до кінця розмови і все.
Потім Марта рятувала мене спільними завтиками в які-небудь мультики.
Потім не знати звідки з"явилося дуже багато фізичної сили. Я змогла дуже швидко вичистити свій садочок від бур"янів, хоча до того дико втомлювалася вже після невеликого обробленого клаптика. Прокидалася страшенно рано і навіть до роботи щось там робила. Просто бо мусила до чогось докладати сили, я би здуріла, якби в мене не було бодай ілюзії якогось поступу.
А потім почали з"являтися батькові друзі, яких я не бачила дуже-дуже давно. Самі. Несподівано. З ними стало якось зрозуміліше, що я маю робити, в якому порядку, і безпомічність відступила.
Зараз у мене вже зроблено окреме опалення. Ванна перенесена, водопостачання замкнене на моїй території. Обидві кімнати побілила, за винятком тих клаптів, де закладатимуть і прорубуватимуть двері. Сьогодні сама впоралася з тим, із чим взагалі не було кому допомогти - знайшла оголошення про вивіз металолому і вичистила літню кухню від великої частки непотребу. Тепер в мене ще трішки грошей на ті всі штуки. Попереду танці з дверима і електрика.
Звідки вони беруться, власні сили і люди, які готові допомогти у важку хвилину? Просто беруть і беруться. І своє "я впораюся" вечорами мамі я повторюю дедалі спокійніше і впевненіше.
Головне, аби інших клопотів не додалося. Аби стабільно було на роботі і вдома. А з тим, що є, впораюся.