(no subject)
Давно колись обіцяла викласти тут казку про нічний горщик.
Нагадаю. Її мені замовили. Навіть заплатили, а потім, як це зі мною постійно буває, так і не взяли до друку, знайшли варіант, який їм більше сподобався. Цю книгу ви бачили, імовірно, у дитячих відділах книгарень. З моєю вона має рівно стільки спільного, скільки було у творчому завданні:
а) дозвіл на відповідні темі жарти і слівця
б) виклад історії виникнення і розвитку предмету нашого інтересу.
А решта - все різне.
Мені здається, моя казка вийшла смішніша)) Хоча й та по-своєму хороша.
Сміливих прошу під кат))
- Паскуда!!!
- Сама така!
Маринка схопила Зойку однією рукою за волосся, іншою - за вухо, але Зойка випручалася, вкусила Марину і побігла на балкон. Маринка рвонула за нею, і на балконі ще певний час чулося вовтузіння.
Андрійко флегматично спостерігав за сестрами, сидячи на горщику. Такі сцени були для нього звичними. Він сповз із горщика, натяг штани і пішов на кухню. Там на столі, він знав, були курячі яйця. Гріх було втрачати таку нагоду: ніхто не дивиться, можна їх гарненько порозбивати об кахляну стіну. Від того бувають красиві жовті патьоки, а потім мама дуже кумедно кричить на Зою з Мариною.
Але дорогою Андрійко згадав іще одну вкрай важливу справу. Треба ж показати комусь, яке досконале, цілком самостійне у нього вийшло пі-пі. Андрійко зітхнув, підняв горщик і поплентався на балкон.
На балконі між велосипедом і санчатами борсалася Марина, а Зоя сиділа зверху і душила її.
- Мима! Зя! Пі-пі! - повідомив Андрій.
Але дівчата тільки злісно сопіли одна на одну.
- Ми-има! - знов покликав Андрійко.
Марина нарешті звернула на нього увагу. Вона швидко простягла вільну руку, вихопила у Андрійка горщик і, замість того, щоб захоплено сказати «О, який молодець!», вихлюпнула усе, що було в горщику, просто сестрі на плаття.
Запанувала тиша.
Зоя приготувалася заверещати.
Вона вже відкрила рота...
Але дехто встиг заговорити раніше.
Марина?
Ні.
Андрійко?
Аж ніяк.
Першим заговорив горщик.
- Гай-гай, просто як у старі добрі часи.
Так і сказав.
Дуже уїдливим голосом.
Погодьтеся, після цього верещати було б уже якось тупо. Одна справа, якщо ти верещиш через те, що тебе облили цюньками меншого брата, інша - якщо верещиш через балакучий горщик. Зоя вважала себе дуже хороброю і ніколи не пищала, побачивши мишу. Або павука. Або горщик, який спокійнісінько каже: «Гай-гай, просто як у старі добрі часи».
А Горщик, скориставшись мовчанкою, провадив далі:
- От, правду кажуть, в наші часи нашому братові - горщику нічному - нема де й розвернутися. Одна тобі робота - виховуй юне покоління і мовчи. Ось ця проява вилила мій вміст, щоб довести свою правоту. Але в чому її правота? Що це була за суперечка? Хіба вона годна увійти в історію? Ех, зміліли люди, а за ними міліємо і ми, горщики...
- Подумаєш, який знайшовся... шляхетний, - обережно буркнула Зоя, щоб приховати своє збентеження.
Горщик наче тільки й чекав, коли діти заговорять.
- А що? На моєму прапрапрадідові по материнській лінії, кажуть, король сидів, у походи з собою брав. Чого тільки не набачився!
- Ой-ой. Знаю я, що він бачив. Королівську дупу він бачив, - стояла на своєму Зоя.
- Дупу! Авжеж, дупу, але ж не абияку, королівську! Чи може хтось із вас похвалитися, що бачив королівську дупу? Га? Отож!
- Не дуже й хотілося, - пробурчала Марина. Звісно, балакучий горщик - неабищиця, але хай не задається!
- Не хотілося то й не хотілося, - знизав плечима Горщик (це важко пояснити, адже в горщика немає плечей, але те, як він це зробив, інакше й не назвеш). - Я вже думав, діти непогані, дурні, правда, але ж непогані! Влаштую їм екскурсію, зганяю з ними в минуле. Але... коли ні то й ні. Віднесіть мене в дитячу, і я замовкаю.
Дівчата перезирнулися.
- Назавжди, - з притиском додав Горщик.
Тут до нього підійшов Андрійко, схопив і міцно-міцно притис до себе.
- Ну-ну! Тільки не цілувати, - розтанув горщик, - не люблю я цього. Негігієнічно.
- Я хочу екскурсію. Я нічого не боюся! - відважилася Зоя.
- Не будь ідіоткою, - спалахнула Марина.
- Я! Я! - загукав Андрійко. Це мало означати приблизно таке: «Любий горщику! Я теж дуже-дуже хочу екскурсію в минуле, а ще я тебе люблю, бо ці дурні дівчиська зі мною не розмовляють, а ти розмовляєш!»
- Гаразд, - зітхнула Марина. Я теж із вами. Відпущу вас самих - мама мені потім голову відірве.
Вона уявила собі, як летить у небі верхи на нічному горщику, а внизу стоять усі її однокласники, показують пальцями і ржуть, як придурки. Від цієї картини стало тоскно на душі, хоч вий.
- Ну й фантазія в тебе, - хихикнув Горщик. - Не бійсь, літати не будемо. Відразу потрапимо, куди треба. Тільки треба приготувати чарівне зілля і проказати закляття.
- Яке зілля? - це мало означати приблизно таке: «Леле, я ж іще нічого складнішого за вівсянку сама не варила».
- Яке закляття? - а це мало означати приблизно таке: «Ну, давайте вже швидше вирушати!»
- Бе-бе... - що мало означати приблизно таке: «Любий горщику, а я? Як я прокажу чарівні слова, якщо мені поки що й два слова вимовити - непроста задача?»
Горщик усе чудово зрозумів і відповів одразу всім:
- Закляття я сам вигадаю. Я, знаєте, поет у душі. Розважаюся на дозвіллі чарівними віршиками. А зілля варити не треба. Просто поцюняйте в мене всі троє. Хто не поцюняв - той лишається дома, так і знайте. Андрійко, вважайте, вже справився, там на денці ще щось лишилося. Тепер ви, діточки.
- Здуріть, - сказала крізь зуби Марина, але таки всілася на горщик. - Сподіваюся, хоч пити цю гидоту нам не доведеться.
Втрьох діти надзюрили майже повний горщик.
- Непогано, цього на дві або й три мандрівки в часі вистачить! І до кого рушимо насамперед? У Римську імперію? До Наполеона? Чи в Середньовіччя, до лицарів?
- До лицарів! - схопилася Марина. - Все життя мріяла: стою я на балконі, а внизу, на конях, зі списами, мчаться двоє лицарів. І білий перемагає чорного. І шукає, кому подати вінок на кінці списа. І тут він бачить мене…
Зоя захихотіла:
- А ти в цей час на горщику сидиш.
- А що такого? Що такого? - обурився горщик. - Я вам зараз покажу... Станьте навколо мене і повторюйте:
Лицар їхав ген по лісі,
Лицар какав, лицар пісяв,
Пісяв, какав, а куди?
Хочеш знати - з нами йди!
Тої ж миті дітей огорнула жовта імла, і, бач, онде вони вже й справді в лісі.
- Ніч-чого собі-і! - вичавила Зоя, - це прикольніше за інтернет. Я тут усе можу помацати!
- Швидше, швидше, спізнимося на турнір! - поквапив горщик. Дівчата підхопили за руки Андрійка і потягли його туди, де над деревами височів замок.
- А що, не можна було перенести нас просто до замку? - єхидно поцікавилася Марина.
- Та... дарма я про ліс казав. Нічого, міста в Середньовіччі не такі й великі були. Дійдемо й пішки.
- Особливо ти, - буркнула Марина, стараючись не розхлюпати «зілля». Ото ще, носи його. Якщо такий чарівний - то взяв би собі й ноги відростив.
- Через усе місто іти з горщиком. Ганьба! - бурчала Марина.
- Яка ж ганьба?- обурився горщик. - Онде, погляньте.
Трохи попереду на коні їхав лицар.
- Ого! Справжній! У латах! - із повагою сказала Зоя. Марина потихеньку сховала горщик за спину. Хтозна, може це він переможе в турнірі. То має вже зараз затямити, що Марина - прекрасна дама. А хіба бувають прекрасні дами з горщиками?
- Ти дивишся чи ні? - гаркнув Горщик. Онде, біля сідла. Між іншим, мій родич. Теж по материнській лінії.
Біля сідла лицаря погойдувався на ланцюжку довгастий мідний горщик.
- Фу! Ох і лицар! З ордену нічного горщика, не інакше, - скривилася Марина. - Пішли звідси, не хочу я, щоб він подавав мені вінок на списі. Знайдемо іншого.
Горщик захихотів:
- Як скажеш, як скажеш.
Дорогою їм трапилося ще троє лицарів. Одиніз них мав біля сідла такий самий предмет. Зате решта двоє, з голови до ніг у залізі, горщиків не мали. Проте від цих двох поширювався надто вже підозрілий штин, довкола підозріло літали мухи, а зі сталевих чобіт капало щось іще підозріліше.
- Ну що? - переможно заявив горщик, - скажете, погано мати в дорозі нічний горщик? Чи краще отак: усе в штани?
- Не-не! - запротестував Андрійко. Уже в чому-чому, а в мокрих штанях він був неабиякий фахівець.
І ось вони увійшли до міста.
- Пф! Ф! - сказав Андрійко. Це мало означати: «Тут страшенно смердить!»
Ох, як смерділо! Довкола літало безліч мух, у канавах стояли чорні калюжі, а через дорогу раз по раз бігали пацюки. Зоя на них тупала ногами, а Марина віддала сестрі горщик і про всяк випадок узяла Андрійка на руки.
Назустріч ішла якась жінка з кошиком яблук. Зоя заступила їй дорогу і гнівно спитала:
- Ви що тут, ніколи не прибираєте? Засрали ціле місто!
Наче на підтвердження її слів з вікна висунулася рука з мідним горщиком і вилила його вміст просто на вулицю.
- Що оце робиться? Га? - крикнула Зоя. - Ви що, дурні? Ви ж усі захворієте!
Жінка відступила, а тоді кинулася навтьоки, голосячи:
- Відьма! Вона щойно хвороби на нас наслала! Люди добрі, відьма!
З вікон почали визирати.
- Забагато балакаєш, - буркнув горщик, - тікаймо!
Марина, незважаючи на Андрійкові воплі, схопила його міцніше, і вони побігли. Довго плутали захаращеними вузькими вуличками, аж доки не забігли в чиюсь порожню хату, де порпалася на самоті в помиях худа свиня.
- Швидше, швидше! - бурчав Горщик, - Зою, ти ж усе розхлюпала, ну що ж ти за розтелепа така. Бігом! Пісяйте в мене!
Дівчата квапливо нацюняли в горщик, всадили брата, але Андрійко продовжував ревіти. Йому пісяти зовсім не хотілося.
- Ну давай, маленький. Давай, дорогенький! Ну, не лишати ж тебе тут!
- Води! Треба йому води дати! - Зоя роззирнулася навсебіч, схопила кухоль...
- Ти що! Мухи, щурі, бруд, зараза! Тут вони цюняють попід стінами - і тут воду пити?
Надворі загупали важкі кроки. У двері зазирнула розлючена пика і з розгону кинулася на дітей:
- Попалися!
Андрійко заверещав, як різаний, а десь унизу, нарешті, благословенно задзюрчало.
Брудні стіни зникли.
- Звиняйте, я вже на свій розсуд вирішив, куди тікати, не на часі були суперечки, - сказав горщик. Налякані діти опустилися на землю.
- Бідолашна свиня, - раптом сказала Марина.
- Яка свиня?
- У тій хатині, звідки ми втекли, була свиня. А вони ж думають, що Зойка - відьма. Побачать, що її нема, а в хаті свиня і вирішать, що то Зойка перекинулася на свиню. Судитимуть, мабуть, бідолашну тварину, і спалять.
- Сама ти свиня! - заверещала Зоя.
- Ну-ну. Годі сваритися. Надалі слухайтеся мене і дарма не базікайте, - повчально сказав Горщик.
Але Марина вже згадала, хто саме став причиною їхньої дочасної втечі, через кого зірвалася можливість подивитися на справжній середньовічний турнір.
- Ти, коза! Через тебе ми всі мало в халепу не вскочили!
- А я мамі розкажу! - пообіцяла Зоя.
Горщик примирливо засокотів:
- Я оце подумав, треба по дорозі заїхати до моєї двоюрідної прапрабабці мадам Бурдалу. Вона вишукана пані, до того ж дуже побожна і образиться, якщо ми не відвідаємо її. Що скажете?
Марина подарувала Зої вбивчий погляд, але руку їй подала, і Горщик продекламував.
Всяка вишукана дама
Пісяє, скажу вам прямо,
Та хіба це мудрий крок -
Нишком пісяти в куток?
- І де ми? - озиралися діти.
- На церкву схоже.
- Ти що, здурів? У церкву - і з повним горщиком? - поцікавилася Марина. - Ну що ж, не судилося нам бути спаленими за відьмацтво, то, мабуть, стратять за блюзнірство.
- Тихо! - шикнув горщик. - Заходьте з усіма, зараз почнеться.
До церкви почала сходитися паства, переважно дами в широких спідницях. Діти ковзнули з юрбою досередини і принишкли в куточку. Тут вийшов священик, склав молитовно руки і почав говорити.
Що то була за промова! То крик, то моторошний шепіт. Промовець нависав над своєю паствою, розчепіривши руки, гарчав і витріщав очі, показуючи, що зроблять демони, якщо дами не будуть чемними. Дами охали, молилися, деякі плакали. А священик усе бігав і кричав, кричав і бігав, і кінця-краю тому не було.
Дітям все це почало набридати. Андрійко крутився і пхинькав.
- Диви, диви! - зашепотів Горщик.
Дівчата роззирнулися і побачили, як дами, одна по одній, дістають невеличкі, довгасті, оздоблені блискучими камінцями посудинки і ховають їх під свої широкі спідниці.
- Тільки не кажи, що вони дзюрять посеред церкви, - сказала Марина.
Зоя захихотіла, а горщик суворо сказав:
- Хихотіти в церкві забороняється!
- Хихотіти не можна, а цюняти, виходить, можна? - Зоя аж задихнулася від такої очевидної несправедливості.
- Та він їм зараз заллє сала за шкуру! Бачили, який злющий? Тільки б дожити до кінця проповіді.
- Легко! - сказав Горщик і видмухнув трохи жовтого туману. Здалося, нічого не змінилося, просто священик спіткнувся на слові, - і ось уже всі розходяться.
На самоті священик якось втратив свій грізний вигляд і тепер стояв, посмикував вухо, про щось думаючи. Зоя побігла до нього.
- Дядьку піп! А у вас прихожани пісяють! - наябедничала вона.
- Знову? Де? - заозирався Бурдалу.
- У горщики! - пояснила Зоя.
- А-а, - видихнув священик, - слава Богу. Раніше все більше попід стінами. І - гм - по-маленькому, і - гм-гм - по-великому. Особливо коли почнеш про єретиків та про пекло говорити... А я ж недобачаю. Отак і думай - послизнешся, як Карл IX, на чийсь купі лай... кхгм... на слизькій долівці. Розіб’єш голову. Така безглузда смерть.
- Бідолашний. А хто він? - поспівчувала Марина.
- Хто?
- Дев’ятий Карл - хто він?
Очі священика округлилися:
- Як - хто? Король наш колишній. А хто ви, діти? Якісь ви дивні...
Горщик штурхнув Марину в бік, і діти, навперебій дякуючи і прощаючись, втекли з церкви.
- Нічого собі... у церкві всі з горщиками, а в короля що, горщиків не було?
- Що ж поробиш, цивілізація на місці не стоїть! - філософськи зауважив Горщик. - Часом не одному королю треба скупатися в гівенцях, щоб решта почали трохи думати головою. Та коли вже зайшло про високих осіб, може теж навідаємося до якогось короля?
- До королівських мушкетерів! - зажадала Зоя. - Я хочу побачити живого д’Артаньяна!
- Ага. Зараз побачиш свого героя по вуха в лайні, - похмуро сказала Марина. - Знаємо.
- Не побачу! - заверещала Зоя, - це ти із заздрості таке говориш, тому що твої лицарі виявилися засранцями!
- Ще побачимо, хто більший засранець!
- Побачимо!
- А хто програє - той нестиме Андрійка! - поставила умову Марина. Андрійко вже стомився і нікуди ходити ніжками не бажав, а їй уже руки боліли його носити.
- Ну, гаразд. Можемо зазирнути ненадовго. Д’Артаньяна не обіцяю, але мушкетерів може й пощастить побачити... - погодився Горщик. - Повторюйте:
І у гвардійців кардинала,
І в мушкетерів короля
Великі гарні капелюхи,
Тому що - ляп! Тому що - ляп!
Дівчата подумали, що горщикові після всіх пригод трохи в голові потьмарилося, ото й верзе казна-що. Але закляття повторили, треба ж дізнатися, хто виграв, а хто програв?
На мить їм здалося, що вони повернулися на вузьку вуличку Середньовіччя. Але ні, будівлі були інакшими, та й люди були вбрані пишніше. А от запах стояв такий самісінький. Вулицею походжав пишновусий чоловік і пильно розглядав вікна горішніх поверхів. Діти простежили за його поглядом, але нічого підозрілого не помітили.
- Мабуть, вистежує злочинця, - прошепотіла Зоя.
- Ой, дивися, мушкетер! Який гарний! - перебила її Марина.
Вулицею ступав кінь, а на коні красувався вершник у плащі й крислатому капелюсі. Діти відійшли під дашок якоїсь крамнички, щоб не заступати вершникові дорогу.
- Бережись! - раптом вигукнув вусань. Діти встигли побачити, як з вікна перехилилася велика, поцяткована квітами й позолотою посудина, схожа на супницю.
- Прабабцю, ріднесенька, я тут! - радісно загукав Горщик, але діти вже й самі зрозуміли, що на вулицю лився далеко не суп. Пишно вбраному вершнику не пощастило, вміст «супниці» ляпнувся йому просто на голову. Вершник верескнув і, голосно лаючись, заозирався по горішніх вікнах. Але там уже нікого не було. Тоді постраждалий зняв капелюха, витрусив, обтер пальцями. Брудні пальці (що особливо обурило Зою) витер об коня, а далі дістав із торбинки пляшечку, понюхав, покропив капелюха і, погрозивши кулаком загайному сторожеві нічних горщиків, поїхав далі.
- Хі-хі, - сказала Марина і вручила Андрійка Зої.
- Привітався із прабабцею? То вже ходімо звідси. - буркнула Зоя.
Подумаєш… Все одно це був не д’Артаньян!
- Як щодо давніх римлян? - бадьоро спитав Горщик.
- А там воняє? - безцеремонно поцікавилася Зоя.
- Що ти! - несподівано обурився Горщик, - адже там мешкає Крепітус - бог усіх нічних горщиків і туалетів!
- Хто-о?
- Кре-пі-тус. О, зараз ви побачите справжнє царство нічних горщиків! Поезія!
- Та читай уже своє заклинання, - перебила Зоя.
Горщик відкашлявся і проголосив:
Нагадаю. Її мені замовили. Навіть заплатили, а потім, як це зі мною постійно буває, так і не взяли до друку, знайшли варіант, який їм більше сподобався. Цю книгу ви бачили, імовірно, у дитячих відділах книгарень. З моєю вона має рівно стільки спільного, скільки було у творчому завданні:
а) дозвіл на відповідні темі жарти і слівця
б) виклад історії виникнення і розвитку предмету нашого інтересу.
А решта - все різне.
Мені здається, моя казка вийшла смішніша)) Хоча й та по-своєму хороша.
Сміливих прошу під кат))
- Паскуда!!!
- Сама така!
Маринка схопила Зойку однією рукою за волосся, іншою - за вухо, але Зойка випручалася, вкусила Марину і побігла на балкон. Маринка рвонула за нею, і на балконі ще певний час чулося вовтузіння.
Андрійко флегматично спостерігав за сестрами, сидячи на горщику. Такі сцени були для нього звичними. Він сповз із горщика, натяг штани і пішов на кухню. Там на столі, він знав, були курячі яйця. Гріх було втрачати таку нагоду: ніхто не дивиться, можна їх гарненько порозбивати об кахляну стіну. Від того бувають красиві жовті патьоки, а потім мама дуже кумедно кричить на Зою з Мариною.
Але дорогою Андрійко згадав іще одну вкрай важливу справу. Треба ж показати комусь, яке досконале, цілком самостійне у нього вийшло пі-пі. Андрійко зітхнув, підняв горщик і поплентався на балкон.
На балконі між велосипедом і санчатами борсалася Марина, а Зоя сиділа зверху і душила її.
- Мима! Зя! Пі-пі! - повідомив Андрій.
Але дівчата тільки злісно сопіли одна на одну.
- Ми-има! - знов покликав Андрійко.
Марина нарешті звернула на нього увагу. Вона швидко простягла вільну руку, вихопила у Андрійка горщик і, замість того, щоб захоплено сказати «О, який молодець!», вихлюпнула усе, що було в горщику, просто сестрі на плаття.
Запанувала тиша.
Зоя приготувалася заверещати.
Вона вже відкрила рота...
Але дехто встиг заговорити раніше.
Марина?
Ні.
Андрійко?
Аж ніяк.
Першим заговорив горщик.
- Гай-гай, просто як у старі добрі часи.
Так і сказав.
Дуже уїдливим голосом.
Погодьтеся, після цього верещати було б уже якось тупо. Одна справа, якщо ти верещиш через те, що тебе облили цюньками меншого брата, інша - якщо верещиш через балакучий горщик. Зоя вважала себе дуже хороброю і ніколи не пищала, побачивши мишу. Або павука. Або горщик, який спокійнісінько каже: «Гай-гай, просто як у старі добрі часи».
А Горщик, скориставшись мовчанкою, провадив далі:
- От, правду кажуть, в наші часи нашому братові - горщику нічному - нема де й розвернутися. Одна тобі робота - виховуй юне покоління і мовчи. Ось ця проява вилила мій вміст, щоб довести свою правоту. Але в чому її правота? Що це була за суперечка? Хіба вона годна увійти в історію? Ех, зміліли люди, а за ними міліємо і ми, горщики...
- Подумаєш, який знайшовся... шляхетний, - обережно буркнула Зоя, щоб приховати своє збентеження.
Горщик наче тільки й чекав, коли діти заговорять.
- А що? На моєму прапрапрадідові по материнській лінії, кажуть, король сидів, у походи з собою брав. Чого тільки не набачився!
- Ой-ой. Знаю я, що він бачив. Королівську дупу він бачив, - стояла на своєму Зоя.
- Дупу! Авжеж, дупу, але ж не абияку, королівську! Чи може хтось із вас похвалитися, що бачив королівську дупу? Га? Отож!
- Не дуже й хотілося, - пробурчала Марина. Звісно, балакучий горщик - неабищиця, але хай не задається!
- Не хотілося то й не хотілося, - знизав плечима Горщик (це важко пояснити, адже в горщика немає плечей, але те, як він це зробив, інакше й не назвеш). - Я вже думав, діти непогані, дурні, правда, але ж непогані! Влаштую їм екскурсію, зганяю з ними в минуле. Але... коли ні то й ні. Віднесіть мене в дитячу, і я замовкаю.
Дівчата перезирнулися.
- Назавжди, - з притиском додав Горщик.
Тут до нього підійшов Андрійко, схопив і міцно-міцно притис до себе.
- Ну-ну! Тільки не цілувати, - розтанув горщик, - не люблю я цього. Негігієнічно.
- Я хочу екскурсію. Я нічого не боюся! - відважилася Зоя.
- Не будь ідіоткою, - спалахнула Марина.
- Я! Я! - загукав Андрійко. Це мало означати приблизно таке: «Любий горщику! Я теж дуже-дуже хочу екскурсію в минуле, а ще я тебе люблю, бо ці дурні дівчиська зі мною не розмовляють, а ти розмовляєш!»
- Гаразд, - зітхнула Марина. Я теж із вами. Відпущу вас самих - мама мені потім голову відірве.
Вона уявила собі, як летить у небі верхи на нічному горщику, а внизу стоять усі її однокласники, показують пальцями і ржуть, як придурки. Від цієї картини стало тоскно на душі, хоч вий.
- Ну й фантазія в тебе, - хихикнув Горщик. - Не бійсь, літати не будемо. Відразу потрапимо, куди треба. Тільки треба приготувати чарівне зілля і проказати закляття.
- Яке зілля? - це мало означати приблизно таке: «Леле, я ж іще нічого складнішого за вівсянку сама не варила».
- Яке закляття? - а це мало означати приблизно таке: «Ну, давайте вже швидше вирушати!»
- Бе-бе... - що мало означати приблизно таке: «Любий горщику, а я? Як я прокажу чарівні слова, якщо мені поки що й два слова вимовити - непроста задача?»
Горщик усе чудово зрозумів і відповів одразу всім:
- Закляття я сам вигадаю. Я, знаєте, поет у душі. Розважаюся на дозвіллі чарівними віршиками. А зілля варити не треба. Просто поцюняйте в мене всі троє. Хто не поцюняв - той лишається дома, так і знайте. Андрійко, вважайте, вже справився, там на денці ще щось лишилося. Тепер ви, діточки.
- Здуріть, - сказала крізь зуби Марина, але таки всілася на горщик. - Сподіваюся, хоч пити цю гидоту нам не доведеться.
Втрьох діти надзюрили майже повний горщик.
- Непогано, цього на дві або й три мандрівки в часі вистачить! І до кого рушимо насамперед? У Римську імперію? До Наполеона? Чи в Середньовіччя, до лицарів?
- До лицарів! - схопилася Марина. - Все життя мріяла: стою я на балконі, а внизу, на конях, зі списами, мчаться двоє лицарів. І білий перемагає чорного. І шукає, кому подати вінок на кінці списа. І тут він бачить мене…
Зоя захихотіла:
- А ти в цей час на горщику сидиш.
- А що такого? Що такого? - обурився горщик. - Я вам зараз покажу... Станьте навколо мене і повторюйте:
Лицар їхав ген по лісі,
Лицар какав, лицар пісяв,
Пісяв, какав, а куди?
Хочеш знати - з нами йди!
Тої ж миті дітей огорнула жовта імла, і, бач, онде вони вже й справді в лісі.
- Ніч-чого собі-і! - вичавила Зоя, - це прикольніше за інтернет. Я тут усе можу помацати!
- Швидше, швидше, спізнимося на турнір! - поквапив горщик. Дівчата підхопили за руки Андрійка і потягли його туди, де над деревами височів замок.
- А що, не можна було перенести нас просто до замку? - єхидно поцікавилася Марина.
- Та... дарма я про ліс казав. Нічого, міста в Середньовіччі не такі й великі були. Дійдемо й пішки.
- Особливо ти, - буркнула Марина, стараючись не розхлюпати «зілля». Ото ще, носи його. Якщо такий чарівний - то взяв би собі й ноги відростив.
- Через усе місто іти з горщиком. Ганьба! - бурчала Марина.
- Яка ж ганьба?- обурився горщик. - Онде, погляньте.
Трохи попереду на коні їхав лицар.
- Ого! Справжній! У латах! - із повагою сказала Зоя. Марина потихеньку сховала горщик за спину. Хтозна, може це він переможе в турнірі. То має вже зараз затямити, що Марина - прекрасна дама. А хіба бувають прекрасні дами з горщиками?
- Ти дивишся чи ні? - гаркнув Горщик. Онде, біля сідла. Між іншим, мій родич. Теж по материнській лінії.
Біля сідла лицаря погойдувався на ланцюжку довгастий мідний горщик.
- Фу! Ох і лицар! З ордену нічного горщика, не інакше, - скривилася Марина. - Пішли звідси, не хочу я, щоб він подавав мені вінок на списі. Знайдемо іншого.
Горщик захихотів:
- Як скажеш, як скажеш.
Дорогою їм трапилося ще троє лицарів. Одиніз них мав біля сідла такий самий предмет. Зате решта двоє, з голови до ніг у залізі, горщиків не мали. Проте від цих двох поширювався надто вже підозрілий штин, довкола підозріло літали мухи, а зі сталевих чобіт капало щось іще підозріліше.
- Ну що? - переможно заявив горщик, - скажете, погано мати в дорозі нічний горщик? Чи краще отак: усе в штани?
- Не-не! - запротестував Андрійко. Уже в чому-чому, а в мокрих штанях він був неабиякий фахівець.
І ось вони увійшли до міста.
- Пф! Ф! - сказав Андрійко. Це мало означати: «Тут страшенно смердить!»
Ох, як смерділо! Довкола літало безліч мух, у канавах стояли чорні калюжі, а через дорогу раз по раз бігали пацюки. Зоя на них тупала ногами, а Марина віддала сестрі горщик і про всяк випадок узяла Андрійка на руки.
Назустріч ішла якась жінка з кошиком яблук. Зоя заступила їй дорогу і гнівно спитала:
- Ви що тут, ніколи не прибираєте? Засрали ціле місто!
Наче на підтвердження її слів з вікна висунулася рука з мідним горщиком і вилила його вміст просто на вулицю.
- Що оце робиться? Га? - крикнула Зоя. - Ви що, дурні? Ви ж усі захворієте!
Жінка відступила, а тоді кинулася навтьоки, голосячи:
- Відьма! Вона щойно хвороби на нас наслала! Люди добрі, відьма!
З вікон почали визирати.
- Забагато балакаєш, - буркнув горщик, - тікаймо!
Марина, незважаючи на Андрійкові воплі, схопила його міцніше, і вони побігли. Довго плутали захаращеними вузькими вуличками, аж доки не забігли в чиюсь порожню хату, де порпалася на самоті в помиях худа свиня.
- Швидше, швидше! - бурчав Горщик, - Зою, ти ж усе розхлюпала, ну що ж ти за розтелепа така. Бігом! Пісяйте в мене!
Дівчата квапливо нацюняли в горщик, всадили брата, але Андрійко продовжував ревіти. Йому пісяти зовсім не хотілося.
- Ну давай, маленький. Давай, дорогенький! Ну, не лишати ж тебе тут!
- Води! Треба йому води дати! - Зоя роззирнулася навсебіч, схопила кухоль...
- Ти що! Мухи, щурі, бруд, зараза! Тут вони цюняють попід стінами - і тут воду пити?
Надворі загупали важкі кроки. У двері зазирнула розлючена пика і з розгону кинулася на дітей:
- Попалися!
Андрійко заверещав, як різаний, а десь унизу, нарешті, благословенно задзюрчало.
Брудні стіни зникли.
- Звиняйте, я вже на свій розсуд вирішив, куди тікати, не на часі були суперечки, - сказав горщик. Налякані діти опустилися на землю.
- Бідолашна свиня, - раптом сказала Марина.
- Яка свиня?
- У тій хатині, звідки ми втекли, була свиня. А вони ж думають, що Зойка - відьма. Побачать, що її нема, а в хаті свиня і вирішать, що то Зойка перекинулася на свиню. Судитимуть, мабуть, бідолашну тварину, і спалять.
- Сама ти свиня! - заверещала Зоя.
- Ну-ну. Годі сваритися. Надалі слухайтеся мене і дарма не базікайте, - повчально сказав Горщик.
Але Марина вже згадала, хто саме став причиною їхньої дочасної втечі, через кого зірвалася можливість подивитися на справжній середньовічний турнір.
- Ти, коза! Через тебе ми всі мало в халепу не вскочили!
- А я мамі розкажу! - пообіцяла Зоя.
Горщик примирливо засокотів:
- Я оце подумав, треба по дорозі заїхати до моєї двоюрідної прапрабабці мадам Бурдалу. Вона вишукана пані, до того ж дуже побожна і образиться, якщо ми не відвідаємо її. Що скажете?
Марина подарувала Зої вбивчий погляд, але руку їй подала, і Горщик продекламував.
Всяка вишукана дама
Пісяє, скажу вам прямо,
Та хіба це мудрий крок -
Нишком пісяти в куток?
- І де ми? - озиралися діти.
- На церкву схоже.
- Ти що, здурів? У церкву - і з повним горщиком? - поцікавилася Марина. - Ну що ж, не судилося нам бути спаленими за відьмацтво, то, мабуть, стратять за блюзнірство.
- Тихо! - шикнув горщик. - Заходьте з усіма, зараз почнеться.
До церкви почала сходитися паства, переважно дами в широких спідницях. Діти ковзнули з юрбою досередини і принишкли в куточку. Тут вийшов священик, склав молитовно руки і почав говорити.
Що то була за промова! То крик, то моторошний шепіт. Промовець нависав над своєю паствою, розчепіривши руки, гарчав і витріщав очі, показуючи, що зроблять демони, якщо дами не будуть чемними. Дами охали, молилися, деякі плакали. А священик усе бігав і кричав, кричав і бігав, і кінця-краю тому не було.
Дітям все це почало набридати. Андрійко крутився і пхинькав.
- Диви, диви! - зашепотів Горщик.
Дівчата роззирнулися і побачили, як дами, одна по одній, дістають невеличкі, довгасті, оздоблені блискучими камінцями посудинки і ховають їх під свої широкі спідниці.
- Тільки не кажи, що вони дзюрять посеред церкви, - сказала Марина.
Зоя захихотіла, а горщик суворо сказав:
- Хихотіти в церкві забороняється!
- Хихотіти не можна, а цюняти, виходить, можна? - Зоя аж задихнулася від такої очевидної несправедливості.
- Та він їм зараз заллє сала за шкуру! Бачили, який злющий? Тільки б дожити до кінця проповіді.
- Легко! - сказав Горщик і видмухнув трохи жовтого туману. Здалося, нічого не змінилося, просто священик спіткнувся на слові, - і ось уже всі розходяться.
На самоті священик якось втратив свій грізний вигляд і тепер стояв, посмикував вухо, про щось думаючи. Зоя побігла до нього.
- Дядьку піп! А у вас прихожани пісяють! - наябедничала вона.
- Знову? Де? - заозирався Бурдалу.
- У горщики! - пояснила Зоя.
- А-а, - видихнув священик, - слава Богу. Раніше все більше попід стінами. І - гм - по-маленькому, і - гм-гм - по-великому. Особливо коли почнеш про єретиків та про пекло говорити... А я ж недобачаю. Отак і думай - послизнешся, як Карл IX, на чийсь купі лай... кхгм... на слизькій долівці. Розіб’єш голову. Така безглузда смерть.
- Бідолашний. А хто він? - поспівчувала Марина.
- Хто?
- Дев’ятий Карл - хто він?
Очі священика округлилися:
- Як - хто? Король наш колишній. А хто ви, діти? Якісь ви дивні...
Горщик штурхнув Марину в бік, і діти, навперебій дякуючи і прощаючись, втекли з церкви.
- Нічого собі... у церкві всі з горщиками, а в короля що, горщиків не було?
- Що ж поробиш, цивілізація на місці не стоїть! - філософськи зауважив Горщик. - Часом не одному королю треба скупатися в гівенцях, щоб решта почали трохи думати головою. Та коли вже зайшло про високих осіб, може теж навідаємося до якогось короля?
- До королівських мушкетерів! - зажадала Зоя. - Я хочу побачити живого д’Артаньяна!
- Ага. Зараз побачиш свого героя по вуха в лайні, - похмуро сказала Марина. - Знаємо.
- Не побачу! - заверещала Зоя, - це ти із заздрості таке говориш, тому що твої лицарі виявилися засранцями!
- Ще побачимо, хто більший засранець!
- Побачимо!
- А хто програє - той нестиме Андрійка! - поставила умову Марина. Андрійко вже стомився і нікуди ходити ніжками не бажав, а їй уже руки боліли його носити.
- Ну, гаразд. Можемо зазирнути ненадовго. Д’Артаньяна не обіцяю, але мушкетерів може й пощастить побачити... - погодився Горщик. - Повторюйте:
І у гвардійців кардинала,
І в мушкетерів короля
Великі гарні капелюхи,
Тому що - ляп! Тому що - ляп!
Дівчата подумали, що горщикові після всіх пригод трохи в голові потьмарилося, ото й верзе казна-що. Але закляття повторили, треба ж дізнатися, хто виграв, а хто програв?
На мить їм здалося, що вони повернулися на вузьку вуличку Середньовіччя. Але ні, будівлі були інакшими, та й люди були вбрані пишніше. А от запах стояв такий самісінький. Вулицею походжав пишновусий чоловік і пильно розглядав вікна горішніх поверхів. Діти простежили за його поглядом, але нічого підозрілого не помітили.
- Мабуть, вистежує злочинця, - прошепотіла Зоя.
- Ой, дивися, мушкетер! Який гарний! - перебила її Марина.
Вулицею ступав кінь, а на коні красувався вершник у плащі й крислатому капелюсі. Діти відійшли під дашок якоїсь крамнички, щоб не заступати вершникові дорогу.
- Бережись! - раптом вигукнув вусань. Діти встигли побачити, як з вікна перехилилася велика, поцяткована квітами й позолотою посудина, схожа на супницю.
- Прабабцю, ріднесенька, я тут! - радісно загукав Горщик, але діти вже й самі зрозуміли, що на вулицю лився далеко не суп. Пишно вбраному вершнику не пощастило, вміст «супниці» ляпнувся йому просто на голову. Вершник верескнув і, голосно лаючись, заозирався по горішніх вікнах. Але там уже нікого не було. Тоді постраждалий зняв капелюха, витрусив, обтер пальцями. Брудні пальці (що особливо обурило Зою) витер об коня, а далі дістав із торбинки пляшечку, понюхав, покропив капелюха і, погрозивши кулаком загайному сторожеві нічних горщиків, поїхав далі.
- Хі-хі, - сказала Марина і вручила Андрійка Зої.
- Привітався із прабабцею? То вже ходімо звідси. - буркнула Зоя.
Подумаєш… Все одно це був не д’Артаньян!
- Як щодо давніх римлян? - бадьоро спитав Горщик.
- А там воняє? - безцеремонно поцікавилася Зоя.
- Що ти! - несподівано обурився Горщик, - адже там мешкає Крепітус - бог усіх нічних горщиків і туалетів!
- Хто-о?
- Кре-пі-тус. О, зараз ви побачите справжнє царство нічних горщиків! Поезія!
- Та читай уже своє заклинання, - перебила Зоя.
Горщик відкашлявся і проголосив: