душевна важкість
Я з'їжджаю з глузду. Я просто не знаходжу собі місця. І мені ні з ким цим поділитися. Я зависла в стані трагедії. Нещодавні жахливі події просто засіли в голові. Тепер осмислення цього стало центром усіх моїх думок. Я не знаю, як цього позбавитися. Впевнена, що таке відчуття зараз у багатьох. Але я відчуваю, що це вже якось межує з допустимістю. Я так хочу просто підтримки та тепла. І мені її нізвідкіля взяти. Точніше лише одна людина здатна трохи відновити мій спокій. Але лише одна людина. Мені дуже самотньо і нестерпно.
Я намагалася поговорити зі своїм старим знайомим, хотіла виговоритися щодо цього всього, думала, може, мені полегшає. Але натомість зустріла неприпустиму річ для себе. Повне абстрагування людини від цих подій. Я знаю, що кожен має право цікавитися чи не цікавитися чимось. Але ж це наша країна. Ми всі в ній живемо. Люди, побратими відчайдушно захищалися, боролися, клали своє життя за краще майбутнє. А людина каже: "Мені все одно. Мене це не стосується." Це ранить, це дуже-дуже ранить! ;(
Я зібралася, перевела тему. Але.... зрозуміла одну для себе річ. Як би мені не хотілося бути терпимою та намагатися уникати радикальних реакцій на щось, між нами прірва, величезна прірва. Це дійсно сумно.
Я, власне, починаю розчаровуватися в багатьох речах і людях. І це найстрашніше. Адже розчарування - результат власних хибних уявлень. Мені так важко боротися з усім цим всередині себе. Я боюся повертатися до свого рідного міста. Я боюся, що буду відчувати себе там абсолютно чужою. Тому що останні події дуже повпливали на мене, можливо, змінили якось, і факт, що решта лишилася такими, як раніше, мене віддаляє від них. Ці люди стають для мене незрозумілими, чужими. Це все так суперечить моїм переконанням. І все ж почуття не обманеш.
Що ж робити...
Я намагалася поговорити зі своїм старим знайомим, хотіла виговоритися щодо цього всього, думала, може, мені полегшає. Але натомість зустріла неприпустиму річ для себе. Повне абстрагування людини від цих подій. Я знаю, що кожен має право цікавитися чи не цікавитися чимось. Але ж це наша країна. Ми всі в ній живемо. Люди, побратими відчайдушно захищалися, боролися, клали своє життя за краще майбутнє. А людина каже: "Мені все одно. Мене це не стосується." Це ранить, це дуже-дуже ранить! ;(
Я зібралася, перевела тему. Але.... зрозуміла одну для себе річ. Як би мені не хотілося бути терпимою та намагатися уникати радикальних реакцій на щось, між нами прірва, величезна прірва. Це дійсно сумно.
Я, власне, починаю розчаровуватися в багатьох речах і людях. І це найстрашніше. Адже розчарування - результат власних хибних уявлень. Мені так важко боротися з усім цим всередині себе. Я боюся повертатися до свого рідного міста. Я боюся, що буду відчувати себе там абсолютно чужою. Тому що останні події дуже повпливали на мене, можливо, змінили якось, і факт, що решта лишилася такими, як раніше, мене віддаляє від них. Ці люди стають для мене незрозумілими, чужими. Це все так суперечить моїм переконанням. І все ж почуття не обманеш.
Що ж робити...