..., сер!
Усю історія боротьби російськомовних за «русский язык» чудово описує анекдот «Бляді/пидараси, сер!»
Коли мова йде про чергові утиски та захист русскочелюстных я завжди пригадую типову історію.
Невелике російськомовне місто недалеко від лінії фронту. Пару років тому «группа инициативных товарищей» вирішила, що у місті замало російськомовних шкіл та класів. Й попри традиційну для вати інертність, відірвала свої сідниці від диванів та активними діями вилаяла додатковий російськомовний клас в одному з районів, де такого не було.
«Пабєда!» - верещали вони у травні.
У середині літа з’явилася об’ява:
«Спешите записать своих детей в русскоязычный класс! Еще осталось несколько мест!»
Вона декілька разів повторювалась і у середини серпня вчителька цього класу у найбільш популярних міських групах розмістила пост:
«Родители! В новый русскоязычный класс записалось менше половины учеников! Записывайтесь, ведь, если класс не наберется хотя бы больше половины, его не будет.»
Через день ще один, потім ще, і чимдалі, тим її пости ставали емоційнішими.
І ось, 28-го чи 29-го серпня вона не витримала и вибухнула (скорочено):
«Родители, зачем вы вообще это затевали? Класса не будет - даже те, кто записал детей, забрали документы. Почему (тут вона тегнула найбільш ініціативних поіменно) вы не отдали своих детей в мой класс?!
Тут згадані товариші вже вимушені були з'явитися. І виявилось, що у великої частини ентузіастів просто немає дітей чи онуків шкільного віку.
Друга частина відбрехалась, що: «Нам неудобно в эту школу ребенка водить, у нас изменились обстоятельства».
Третя група, що з'явилася останньою, виявилась найбільш агресивною зі словами: «А мы и не обирались отдавать своих детей учиться на русском. Мы не ради себя, а ради других, думали, вдруг кто-то захочет. Зачем нам учить детей на русском? Чтобы им потом тяжело было дальше учиться, чтобы лишить будущего?»
В цьому вся вата - «пиздеть» вони завжди готові, а як справа торкається їх інтересів, куди що зникає.
Коли мова йде про чергові утиски та захист русскочелюстных я завжди пригадую типову історію.
Невелике російськомовне місто недалеко від лінії фронту. Пару років тому «группа инициативных товарищей» вирішила, що у місті замало російськомовних шкіл та класів. Й попри традиційну для вати інертність, відірвала свої сідниці від диванів та активними діями вилаяла додатковий російськомовний клас в одному з районів, де такого не було.
«Пабєда!» - верещали вони у травні.
У середині літа з’явилася об’ява:
«Спешите записать своих детей в русскоязычный класс! Еще осталось несколько мест!»
Вона декілька разів повторювалась і у середини серпня вчителька цього класу у найбільш популярних міських групах розмістила пост:
«Родители! В новый русскоязычный класс записалось менше половины учеников! Записывайтесь, ведь, если класс не наберется хотя бы больше половины, его не будет.»
Через день ще один, потім ще, і чимдалі, тим її пости ставали емоційнішими.
І ось, 28-го чи 29-го серпня вона не витримала и вибухнула (скорочено):
«Родители, зачем вы вообще это затевали? Класса не будет - даже те, кто записал детей, забрали документы. Почему (тут вона тегнула найбільш ініціативних поіменно) вы не отдали своих детей в мой класс?!
Тут згадані товариші вже вимушені були з'явитися. І виявилось, що у великої частини ентузіастів просто немає дітей чи онуків шкільного віку.
Друга частина відбрехалась, що: «Нам неудобно в эту школу ребенка водить, у нас изменились обстоятельства».
Третя група, що з'явилася останньою, виявилась найбільш агресивною зі словами: «А мы и не обирались отдавать своих детей учиться на русском. Мы не ради себя, а ради других, думали, вдруг кто-то захочет. Зачем нам учить детей на русском? Чтобы им потом тяжело было дальше учиться, чтобы лишить будущего?»
В цьому вся вата - «пиздеть» вони завжди готові, а як справа торкається їх інтересів, куди що зникає.