АНКЛАВ ВИЛКОВЕ
Початок: BESSARABIA-TRAVEL
Отже, на Вилкове ми вирушили з Ізмаїлу.
Було вже надвечір, хотілося їсти і відпочити з дороги, тому їхали швидко, як могли.
Загалом, бессарабські дороги не надто погані. Вони не широкі, по одній колії в один бік, але покриття в більшості місць, як для України - цілком прийнятне. Можна було сміливо тримати 100-120 км\год, що ми, власне, й робили. На щастя, ДАІ там не надто лютувало, і, дякуючи зустрічним машинам, весь шлях вдалося подолати без проблем. Та й їх манеру чатувати на виїзді з населеного пункту знають певно всі. Була хіба що одна незручність: позаяк машин на дорозі було небагато, то миготіти фарами всі починали вже за 10-20 кілометрів до «фотоательє». Тож доводилося досить довго їхати з дозволеною швидкістю. Це давало певні втрати часу, але явно економило той самий час і гроші, якби довелося з’ясовувати стосунки з флібустьєрами в погонах.
Таким робом доїхали до Спаського, повернули за стрілкою на Вилкове, проїхали село і погнали собі далі. Аж гульк! - невідомо відки перед колесами з’являється яма. Тваю мать!!! По гальмам! Пізно! Машина влітає у вибоїну. Амортизатор відпрацьовує на повну, в салоні всі прокидаються, самого аж трусить від такого сюрпризу.
Прислуховуюся до шурхоту коліс, наче все нормально, наче нічого не пошкоджено. Піддаю газку, їду далі… Мать вашу!!! Знову яма, знову влітаю в неї на повному ходу!
Злий на дорогу, злий на себе. Намагаюся дивитися уважніше, тру замилені за цілий день за кермом очі…
Та шоб тобі!!! Знову влітаю у ковдобню!
Тут мене без зайвих церемоній виганяють з-за керма і пересаджують на пасажирське місце. Дійсно, тре’ вже було відпочити - після кількагодинної гонитви за межею ПДД по пристойним дорогам важко було перелаштуватися на помірні швидкості.
Тож далі їхав собі й милувався природою. Дорога проходить очеретяними заростями, де-не-де вигулькують якісь пернаті, сонечко вже сідає потроху - ліпота! :-)
Тим часом швидкість у нас 40 і менше, а останні десять кілометрів, від Приморського до Вилкового і про 40 вже можемо лише мріяти - дорога розбита вщент, яма на ямі, ще й ямою поганяє. Попереду нас маневрує бусик, певно з місцевих. Бермо його за лоцмана, намагаємося їхати його траєкторією. Це не завжди допомагає, оскільки в деяких місцях проїхати, не потрапивши всіма чотирма колесами у різні ями - неможливо в принципі.
Я згадую недавню розмову з ізмаїльським таксистом. Якщо це вважається ліпшою дорогою, то що ж робиться між Ізмаїлом і Кілією?!
Та тим не менш, подолавши за годину з гаком сорокакілометровий відтинок шляху від Спаського, ми в’їхали у Вилкове. Наші сподівання на більш пристойні шляхи в самому селі справдилися лиш частково - десь дорога була вистелена асфальтом різної якості, а десь - просто викладена бетонними плитами. Та в будь-якому разі це було краще, ніж на під’їзді до села.
Місце своєї дислокації у Вилковому ми знайшли майже з першого разу :-) Звалося воно турбаза «Пелікан». Там нас зустріла привітна і симпатична дівчина Оля, якій я, користуючись нагодою, передаю палкий привіт! :-)
Маю зазначити, що ця турбаза є хорошим прикладом, як можна непогано облаштувати місце для відпочинку, якщо докласти трохи рук і клепки. На турбазі для проживання збудований невеличкий котеджик на вісім номерів - шість двомісних та два одномісних. Номера облаштовані рукомийниками з холодною водою, душ та туалет спільні. Спершу це трохи бентежило, але на практиці особливих проблем не створювало. До того ж на базі є ще один туалет надворі - цивільний, з необхідною сантехнікою та портічною водою - не «тіпа сартір».
По всій території бази натикано казна-скільки різних розмірів альтанок зі столиками та ослінчиками - будь-яка компанія може там розміститися, «посидіти». Одним боком ділянка турбази «Пелікан» виходить до Дунаю, там збудовано причал, коло якого «дрімає» однойменний мотобот. Для менших човнів - а там їх з десяток - зроблено невеличку бухту, а для повної симетрії поруч викопали ставок. Ставок зариблений, по його периметру пороблені містки для любителів порибалити, є також і великий поміст посеред ставу, з якого теж можна покидати вудку. Самі вудки можна взяти напрокат на базі.
Про те, що турбаза потопає в зелені я навіть і не заїкаюся :-)
Першим ділом, покидавши речі в кімнати, ми влаштували допит Ользі на предмет того, де тут можна попоїсти. Інформація, що нас трохи засмутила - на повечеряти ми мусимо їхати у центр, до якогось з ресторанів на наш вибір. Інформація, що нас потішила - на турбазі є своя кухня, на цей час її закрито, бо вже пізно, але на ранок нам приготують сніданок, якщо ми хочемо. Звісно ж, ми хотіли :-)
А позаяк і вечеряти ми також хотіли, то скочили в машину і рушили на пошуки ресторану. Зайшли у перший ліпший - більярдна «Венеція». Там нас цілком пристойно й за помірну ціну нагодували, особливо смакували дунайські оселедчики :-) Такий приємний вечір був дуже непоганою прелюдією до насиченого завтрашнього дня.
Ранок був чудовий! Вперше за довгий час прокинувся не за будильником, а за власним бажанням… Неймовірне і незвичне відчуття відпочилого організму. Поволі вибираюся на ґанок. Сонечко вже зійшло, але воно ще по-вранішньому лагідне й привітне. Накалапуцюю собі велику чашку кави і йду до берега, заходжу на причал і вмощуюся там за столиком. Дунай підставляє під причал плечі своїх хвиль, погойдує його, мов колиску, а потім несе свої пишні води далі, у Чорне море.
На душі - спокій і Божа благодать.
Довкола приємна ранкова тиша, яку лиш зрідка порушує плескіт якоїсь риби чи зойки чапель. Ласкавий вітерець приємно подмухує у заскорубле від міського смогу обличчя...
Турбаза потроху оживає. Дві тітоньки завантажують у човен дебелих сазанів і вирушають з ними на острови - готувати юшку для відпочивальників. Починається рух біля кухні - подзенькує посуд, постукує ніж об дошку - час готувати снідання...
На пришвартованому коло причалу мотоботі «Пелікан» з’являється шкіпер. Кілька хвилин він дефілює туди-сюди по палубі, заглядає в рубку, сіпає якісь дверцята... Дверцята не відкриваються. Тоді шкіпер дістає зі штанів мобільний, нервово набирає номер:
- Ало, Міша?! Міша, НАХУЙА МНЄ ЕТА НАДА, МІША!!!, - в селі разом загавкують всі собаки, з румунського берега полохливо злітає зграя птахів, з українського берега в гучномовець лунає: «Застава, в ружйо!», - ...Міша, я ж тєбє сто раз ґаваріл, штоб ти нє прятал ключі, Міша!... Міша, у мєня чєріс час полний борт турістав, а я нє магу в маторний атсєк папасть, Міша! Міша, скажи, нахуйа мнє ета нада, Міша?! Дуй сюда, Міша!..
За хвилину неквапно підходить Міша, не промовивши ні слова відкриває моторне відділення, віддає ключі й ходиться корпатися коло швартових. Шкіпер не вгамовується:
- Міша, скажи, нахуйа мнє ета нада? А, Міша? Нахуйа мнє ета нада, Міша? Нєт, ти скажи, Міша, ну нахуйа мнє ета нада?..
Міша ані пари з вуст...
- Міша,.. - тут шкіпер помічає нас на причалі, нітиться, переходить на театральний шепіт, - Ти мєня заєбал, Міша... Міша... ІДІ НАХУЙ, МІША!!!
... Собаки... Птахи... Застава...
Міша мовчки зникає в напрямку турбази…
Нам час снідати :-)))
На ранок у нас була замовлена екскурсія. Можна було взяти собі індивідуальний тур, але ми вирішили приєднатися до великої групи, позаяк у програму їхнього туру входила пішохідна прогулянка по Вилковому з гідом, водна прогулянка дунайськими гирлами, візит на Нульовий кілометр та рибна юшка на обід :-)
Екскурсія починалася з річкового вокзалу Вилкового. До початку екскурсії слід було зареєструватися у бюро. Реєстрація здійснюється за паспортом. Нам пояснили, що це робиться для статистики, але, гадаю, це є прихованою формою прикордонного контролю - румунський берег чудово проглядається від порту навіть без біноклю.
Гід - приємна жіночка - зібрала групу на привокзальній площі й почала свою розповідь про історію і сьогодення Вилкового:
Місто було засноване біглими старообрядцями-липованами, які тікали від утисків московського царя за свої релігійні переконання. Спершу вони переселилися з Кацапстану до Чернігівщини, а коли й ця земля була анексована москалями, то рушили далі на південь. Посад Липованський був закладений тут 1746 року, а вже 1762 року він отримав статус міста. На той час ця територія належала османам, які раді були прийняти на своїх неосвоєних землях біженців з Московії. Згодом, після скасування Січі до липованів приєдналися запорізькі козаки, а по тому - ще й кубанські.
Аби увіковічити пам’ять про засновників міста, на площі коло річкового вокзалу встановили бронзову скульптуру липована - чахлий бородань «са взорам ґарящім» несе старовірський хрест, а позаду нього стоїть вилківський човен.
Різні погляди на релігію та життя часто ставали приводами для суперечок і кривавих розборок між козаками та липованами. Але нелегкі умови життя, необхідність постійно протистояти природним стихіям Дунайської дельти та й простий інстинкт самозбереження змушували їх згодом примирюватися і якось співіснувати. По дорозі, яка нині веде з центру Вилкового до річкового порту, саме проходив кордон між липованською та козацькою частинами міста. Подейкують, що донедавна навіть на цвинтарі був натягнутий колючий дріт між ділянками старовірів і козаків. Зараз його там немає, але старообрядницькі могили стоять окремішньо від інших, їх легко впізнати - на них на всіх однакові білі хрести, повернуті в інший бік, як козацькі.
На цій же прикордонній вулиці стоїть козацька православна церква - жовта, з великими вкритими бляхою банями. Ще у Вилковому є дві старообрядницькі церкви. Їх архітектура певною мірою відрізняється від козацької. Ще більше різниться внутрішнє убранство - у старообрядців воно менш пишне, їхні ікони зазвичай зображають кілька ликів. Внутрішній простір старовірських церков поділено на жіночу і чоловічу частину, так само є окремі входи для чоловіків і жінок. Бані церков та дзвіниць вінчають незвичні нам хрести.
Старовіри мають ті ж самі свята і служби, що й православні, але обряди значною мірою інакші. Перше, що кидається ув вічі - вони обкладають себе двоперсним знаменням, що символізує божественну і людську сутності Бога. Православні хрестяться трьома пальцями, що символізує Святу Трійцю - Отця, Сина і Святого Духа. Також липовани мають свої особливі обряди хрещення, вінчання, похорон. Наприклад, на похороні вони не несуть поперед процесії хреста і не встановлюють його на могилі при похованні - вони ставлять хрест на 40-ий день по смерті небіжчика.
Старовіра дуже легко впізнати зовні. Жінки носять кофтини з довгими рукавами і обов’язково покривають голову хусткою. Чоловіки носять сорочку навипуск і підперезують її мотузяною поворозкою. Це не обов’язково має бути якась домоткана сорочина - може бути і звичайна покупна. Але неодмінно навипуск і з поясом. Після 60-ти років чоловіки-старовіри не голять бороду, а деякі не голять її і з більш ранніх років.
Старообрядницькі церкви стоять по обидва боки від Білгородського каналу, приблизно на однаковій відстані від нього. Фактично, одна церква стоїть на материковій частині міста, інша - на острові.
Білгородський канал є центральною магістраллю міста. Так, основним транспортним засобом у Вилковому є човен. Їх тут зареєстровано більше ніж автомобілів. Човни будуються прямо тут, на місці - в селищі є чотири майстри, які успадкували свою професію від дідів-прадідів. Човни мають характерну форму, подібну до козацької чайки - припіднятий ніс, високі борти, часті поперечні шпангоути. Човен не надто широкий, але досить довгий. Цими човнами вилківці перевозять вантажі і худобу по містечку і на острови, де у них облаштовані дачі і городи, виходять у море по рибу. На кожен човен місцева адміністрація оформлює паспорт, куди вписують всіх, хто має право керувати цим човном - як дорослих, так і підлітків років з 12-ти.
Від Білгородського каналу розходяться менші канали - єрики, які і принесли Вилковому славу Дунайської Венеції. Через єрики, до кожного двору прокладено містки і пороблені невеличкі східці для причалювання човнів. За необхідності, коли требі провезти по єрику щось високе, місток можна відкинути, майже як розвідні мости у Пітері - всі низенькі містки обладнано спеціальними петлями.
Єрики треба щорік-щодва прочищати від мулу, що заноситься з Дунаю. Вздовж єриків прокладено дощані кладки, по яких можна пересуватися пішки. Стежок чи вуличок у звичному нам розумінні там немає - Дунай має схильність час від часу розливатися, тож підняті над землею кладки є єдиним способом пересуватися по Вилковому пішки. Дітей з малого віку привчають до правил користування цими кладками. Так, молодший має поступитися дорогою старшому, а той, хто йде «порожняком» поступається тому, хто з ношею.
Свої будинки вилківці будують на острівцях, утворених єриками. Для того, щоб їх не підтоплювало, будинки зводять на високих фундаментах і довкола насипають подушки з мушляка, спеціально завезеного з моря, промитого й висушеного. Завдяки цьому, будинки залишаються сухими навіть під час повеней.
Приблизно так само вони облаштовують свої дачі та городи на островах Дунайської дельти. Брак території й природні особливості не дозволяють вилківцям вести звичне в цьому регіоні сільгоспвиробництво, тож основними культурами для вирощування є полуниця і виноград, з якого роблять місцеве вино Новак. Ще одним з засобів існування для вилківців є риболовля - як в Дунаї, так і в морі. А з худобою вони пораються взагалі просто: навесні відвозять на острови на пасовисько, а восени приїздять туди, відстрілюють усе, що рухається та мукає, й привозять додому самі лише туші.
Ну, і щоб завершити офіційну частину розповіді про Вилкове, зазначу, що місто знаходиться прямо посеред Дунайського біосферного заповідника. У Вилковому ж знаходиться адміністрація цього заповідника, а саме місто є у ньому своєрідним анклавом - лише в ньому дозволене обмежене землекористування, на іншій території заповідника діє повна заборона будь-якої господарської діяльності. Та й в самому Вилковому немає ніякої промисловості - лише сільське господарство, туризм, сервіс та прикордонна застава.
З румунського боку дельти Дунаю також створено заповідник. До речі, до війни Вилкове належало Румунії. Під час самої війни німці туди не заходили - там стояв румунський окупаційний корпус. Чому він став окупаційним на своїй території, невідомо. Та коли Українська РСР заявила претензії на цю територію, Румунія без жодних заперечень її віддала. Так ми й отримали свою Венецію :-)
Поповнивши свої знання історичними і теологічними фатами, ми всією групою рушили на обід. Обіцяну юшку нам зготували і сервірували прямо на нашій турбазі. Кому як, а нам це було дуже зручно. Юшку з сазанів подавали в невеличких горщичках окремо від риби і картоплі. Причому, ложки на столи не поклали - як нам пояснили, юшку слід пити безпосередньо з глечика. Ще в програмі обіду було місцеве червоне вино Новак - різновид ізабелли. А ще - фішка турбази «Пелікан» - трав’яний чай з медом.
По обіді ми мали годинку на відпочинок - полежати в тіньочку і зав’язати сальце. По тому всі посідали в диво річкової навігаційної машинерії - мотобот «Пелікан», і шкіпер з Мішою повезли нас на прогулянку гирлом Дунаю.
Спершу прогулянка водою вражає - річка, острови, очерети… Гід розповідає про флору і фауну заповідника. Час від часу згадана флора і фауна з’являється на очі - то баклан пролетить, то мартин насере, то лебідь з води дупу покаже, то чапля з очерету дулю скрутить. Пощастило нам навіть побачити пеліканів. І хоч близько підійти до них не було змоги, та в бінокль ми їх добре розгледіли. Пелікани саме обідали. Вони зібралися колом і щосили били крилами по воді - глушили рибу і пхали її до дзьоба. Ті, хто вже наївся, відпливав на мілину і стояв там, розправивши крила - перетравлював обід.
На нульовому кілометрі човен пристав до берега, і ми змогли вийти на суходіл. В місці, де Дунай впадає у Чорне море поставлено великий залізний знак «0 км». Зазвичай, міряти кілометраж річки починають з її витоку. Але з Дунаєм таке не пройшло - здається через те, що він утворюється шляхом злиття двох дрібних річечок, і незрозуміло, від якого витоку слід починати. Тому вирішили починати з кінця. Дунайське гирло на українській території розпадається на три рукави. По одному з них організований жвавий суднохідний рух. Інше - замулене. А от третє чудово підходить для того, щоб по ньому шовгали катери з туристами. От там і поставили знак. І зразу ж додали до нього легенду - всякому, хто пролізе через «0», пообнулюються усі гріхи. І все, на рівному місці готова туристична замануха - застосовний маркетинг в дії! :-)
Але й крім того, місце впадіння ріки в море вражає. Море трохи штормило, хвилі накочувалися на берег. Але спокійний і тихий Дунай, просто «проковтував» білі мережива хвиль, наче нічого там і не було - розділ між річковою і морською водою зовні видно дуже чітко, наче під лінійку.
На зворотному шляху вже, власне, роздивлятися нічого такого не було. Гід все розказала, що вважала за потрібне, і відпочивала. Під рівномірний стрекіт мотору і сам поринаю в дрімоту. Дунаєві така моя поведінка не подобається. Він домовляється з вітром. Той скидає з мене картуза, і Дунай плюскає мені в обличчя добру жменю холодної води. Обидва сміються, падлюки. І так повторюється кілька разів. Та якось я роблю вигляд, що знову закуняв, і тільки-но вони заходилися за своє, притримую кашкет і відвертаю голову. Вся припасена для такого випадку вода виливається на дівчину позаду. Клас! Дівчину хоч зараз в Майямі на конкурс «Мокра футболка»! :-)
Порівняно з іншою часиною групи, для який на цьому екскурсія була завершена, ми мали перевагу «свого поля». Всі решта скупили на базі сувеніри і смердючу в’ялену рибу, посідали в автобуси й поїхали геть. Ми ж, скориставшись своєю перевагою, вирішили додати собі вражень і поїхали на самостійні оглядини Вилкового. Тепер уже без метушні і галасливих юрб ми ще раз спокійно оглянули храми, позазирали в них, де змогли, неквапно прогулялися вздовж єриків, зайшовши у бозна які нетрі.
Коло Білгородського мосту місцеві «гіди» кілька разів пропонували нам човен для екскурсії каналами, була в нас і візитівка ще одного такого гіда, але ми вирішили залишити це на наступний раз - вражень вже було достатньо. Тай час вже був вечеряти. А про це хочеться розповісти окремо.
Маю сказати, що на турбазі досить пристойно годують. Там за меню можна замовити собі будь-що на свій смак. Приготують і подадуть в зазначений час чи то в номер, чи у будь-яку альтанку на вибір. Куховарить на базі молода приємна і дуже вродлива дівчина Таня, якій я також з радістю і вдячністю передаю привіт! :-)
На вечерю ми замовили смажених карасиків. Зазвичай, я не замовляю карасиків у ресторані. Але тут, коли нікуди вже не треба було поспішати, коли вечеря була вже не просто насиченням організму, а справжньою неквапною трапезою, карасики пішли залюбки. Адже смажені карасики - це не просто їжа, це - процес! Їсти там особливо й нема чого. Але яке ж задоволення взяти до рук гаряченьку рибку, перекласти її собі у тарілю, похрумтіти хвостиком і плавцями, обережно зняти скоринку, познімати м’ясце з реберець, повидлубувати кісточки зі спинки та хвоста… А потім все це з’їсти - плямкаючи, ахаючи від задоволення, закочуючи очі від насолоди та запиваючи вином! :-))) Чудове, неймовірне закінчення насиченого подіями дня! Та й загалом, красивий завершальний акорд всієї подорожі.
Наступного після карасиків ранку ми спланували свій від’їзд. Втім, спершу нас чекав смачний сніданок від Тані. Потому ми дочекалися Олю і розрахувалися за проживання, всі сніданки і карасиків. Це, до речі, дуже зручно - не було потреби щоразу виймати гаманця, коли ми вставали з-за столу.
Подякувавши і пообіцявши приїхати ще раз і привезти друзів, ми вирушили додому. Нічого примітного дорогою не сталося. Хіба що, їхали ми іншим шляхом, без заїзду в Одесу - а дорога проходить територією Молдови. Втім, нічого страшного на кордоні не відбувається - ні перевірки документів, ні шмону, ні митного оформлення багажу. Просто спершу лейтенант у білій сорочині дає папірець зі штампом і від руки написаною кількістю людей в машині. При другому перетині кордону інший лейтенант у білій сорочині забирає цей папірець, перелічує всіх у машині по головах і бажає хорошої дороги. При в’їзді на територію Молдови висить плакат, який повідомляє, що зупинятися і з’їжджати з траси протягом 7-ми з чимось кілометрів заборонено. Та, власне, не дуже й хотілося.
До Києва ми дісталися без пригод і в запланований час. На Одеській площі одометр показав 667-ий кілометр шляху від центру Вилкового, що вповні відповідає даним роутера Мішлен.
Підсумовуючи свою розповідь про Вилкове, маю зазначити, що це дійсно цікаве і красиве місце. Його варто відвідати, хоча більше 2-3 днів там робити нема чого. Зате ці 2-3 дні можна провести пречудово! Цікаво подивитися саме місто, сплавати на острови, поплавати по гирлах. Для цього можна приєднатися до загальної екскурсії, або ж можна винайняти катер на індивідуальний тур чи домовитися про човен з місцевими - вибирайте самі. Можна порибалити, можна помалювати, можна пофотографувати. Бачили, до речі, там двох любителів фотографії - наворочені камери, штативи, маскувальні халати. Видно було, що хлопаки не перший рік дивляться на світ крізь об’єктив, і, певно, збиралися залягати десь в засаді, щоб зробити якийсь несподівано вдалий кадр якоїсь живини.
Тож, збирайтеся у дорогу, і хай вам щастить! :-)
Отже, на Вилкове ми вирушили з Ізмаїлу.
Було вже надвечір, хотілося їсти і відпочити з дороги, тому їхали швидко, як могли.
Загалом, бессарабські дороги не надто погані. Вони не широкі, по одній колії в один бік, але покриття в більшості місць, як для України - цілком прийнятне. Можна було сміливо тримати 100-120 км\год, що ми, власне, й робили. На щастя, ДАІ там не надто лютувало, і, дякуючи зустрічним машинам, весь шлях вдалося подолати без проблем. Та й їх манеру чатувати на виїзді з населеного пункту знають певно всі. Була хіба що одна незручність: позаяк машин на дорозі було небагато, то миготіти фарами всі починали вже за 10-20 кілометрів до «фотоательє». Тож доводилося досить довго їхати з дозволеною швидкістю. Це давало певні втрати часу, але явно економило той самий час і гроші, якби довелося з’ясовувати стосунки з флібустьєрами в погонах.
Таким робом доїхали до Спаського, повернули за стрілкою на Вилкове, проїхали село і погнали собі далі. Аж гульк! - невідомо відки перед колесами з’являється яма. Тваю мать!!! По гальмам! Пізно! Машина влітає у вибоїну. Амортизатор відпрацьовує на повну, в салоні всі прокидаються, самого аж трусить від такого сюрпризу.
Прислуховуюся до шурхоту коліс, наче все нормально, наче нічого не пошкоджено. Піддаю газку, їду далі… Мать вашу!!! Знову яма, знову влітаю в неї на повному ходу!
Злий на дорогу, злий на себе. Намагаюся дивитися уважніше, тру замилені за цілий день за кермом очі…
Та шоб тобі!!! Знову влітаю у ковдобню!
Тут мене без зайвих церемоній виганяють з-за керма і пересаджують на пасажирське місце. Дійсно, тре’ вже було відпочити - після кількагодинної гонитви за межею ПДД по пристойним дорогам важко було перелаштуватися на помірні швидкості.
Тож далі їхав собі й милувався природою. Дорога проходить очеретяними заростями, де-не-де вигулькують якісь пернаті, сонечко вже сідає потроху - ліпота! :-)
Тим часом швидкість у нас 40 і менше, а останні десять кілометрів, від Приморського до Вилкового і про 40 вже можемо лише мріяти - дорога розбита вщент, яма на ямі, ще й ямою поганяє. Попереду нас маневрує бусик, певно з місцевих. Бермо його за лоцмана, намагаємося їхати його траєкторією. Це не завжди допомагає, оскільки в деяких місцях проїхати, не потрапивши всіма чотирма колесами у різні ями - неможливо в принципі.
Я згадую недавню розмову з ізмаїльським таксистом. Якщо це вважається ліпшою дорогою, то що ж робиться між Ізмаїлом і Кілією?!
Та тим не менш, подолавши за годину з гаком сорокакілометровий відтинок шляху від Спаського, ми в’їхали у Вилкове. Наші сподівання на більш пристойні шляхи в самому селі справдилися лиш частково - десь дорога була вистелена асфальтом різної якості, а десь - просто викладена бетонними плитами. Та в будь-якому разі це було краще, ніж на під’їзді до села.
Місце своєї дислокації у Вилковому ми знайшли майже з першого разу :-) Звалося воно турбаза «Пелікан». Там нас зустріла привітна і симпатична дівчина Оля, якій я, користуючись нагодою, передаю палкий привіт! :-)
Маю зазначити, що ця турбаза є хорошим прикладом, як можна непогано облаштувати місце для відпочинку, якщо докласти трохи рук і клепки. На турбазі для проживання збудований невеличкий котеджик на вісім номерів - шість двомісних та два одномісних. Номера облаштовані рукомийниками з холодною водою, душ та туалет спільні. Спершу це трохи бентежило, але на практиці особливих проблем не створювало. До того ж на базі є ще один туалет надворі - цивільний, з необхідною сантехнікою та портічною водою - не «тіпа сартір».
По всій території бази натикано казна-скільки різних розмірів альтанок зі столиками та ослінчиками - будь-яка компанія може там розміститися, «посидіти». Одним боком ділянка турбази «Пелікан» виходить до Дунаю, там збудовано причал, коло якого «дрімає» однойменний мотобот. Для менших човнів - а там їх з десяток - зроблено невеличку бухту, а для повної симетрії поруч викопали ставок. Ставок зариблений, по його периметру пороблені містки для любителів порибалити, є також і великий поміст посеред ставу, з якого теж можна покидати вудку. Самі вудки можна взяти напрокат на базі.
Про те, що турбаза потопає в зелені я навіть і не заїкаюся :-)
Першим ділом, покидавши речі в кімнати, ми влаштували допит Ользі на предмет того, де тут можна попоїсти. Інформація, що нас трохи засмутила - на повечеряти ми мусимо їхати у центр, до якогось з ресторанів на наш вибір. Інформація, що нас потішила - на турбазі є своя кухня, на цей час її закрито, бо вже пізно, але на ранок нам приготують сніданок, якщо ми хочемо. Звісно ж, ми хотіли :-)
А позаяк і вечеряти ми також хотіли, то скочили в машину і рушили на пошуки ресторану. Зайшли у перший ліпший - більярдна «Венеція». Там нас цілком пристойно й за помірну ціну нагодували, особливо смакували дунайські оселедчики :-) Такий приємний вечір був дуже непоганою прелюдією до насиченого завтрашнього дня.
Ранок був чудовий! Вперше за довгий час прокинувся не за будильником, а за власним бажанням… Неймовірне і незвичне відчуття відпочилого організму. Поволі вибираюся на ґанок. Сонечко вже зійшло, але воно ще по-вранішньому лагідне й привітне. Накалапуцюю собі велику чашку кави і йду до берега, заходжу на причал і вмощуюся там за столиком. Дунай підставляє під причал плечі своїх хвиль, погойдує його, мов колиску, а потім несе свої пишні води далі, у Чорне море.
На душі - спокій і Божа благодать.
Довкола приємна ранкова тиша, яку лиш зрідка порушує плескіт якоїсь риби чи зойки чапель. Ласкавий вітерець приємно подмухує у заскорубле від міського смогу обличчя...
Турбаза потроху оживає. Дві тітоньки завантажують у човен дебелих сазанів і вирушають з ними на острови - готувати юшку для відпочивальників. Починається рух біля кухні - подзенькує посуд, постукує ніж об дошку - час готувати снідання...
На пришвартованому коло причалу мотоботі «Пелікан» з’являється шкіпер. Кілька хвилин він дефілює туди-сюди по палубі, заглядає в рубку, сіпає якісь дверцята... Дверцята не відкриваються. Тоді шкіпер дістає зі штанів мобільний, нервово набирає номер:
- Ало, Міша?! Міша, НАХУЙА МНЄ ЕТА НАДА, МІША!!!, - в селі разом загавкують всі собаки, з румунського берега полохливо злітає зграя птахів, з українського берега в гучномовець лунає: «Застава, в ружйо!», - ...Міша, я ж тєбє сто раз ґаваріл, штоб ти нє прятал ключі, Міша!... Міша, у мєня чєріс час полний борт турістав, а я нє магу в маторний атсєк папасть, Міша! Міша, скажи, нахуйа мнє ета нада, Міша?! Дуй сюда, Міша!..
За хвилину неквапно підходить Міша, не промовивши ні слова відкриває моторне відділення, віддає ключі й ходиться корпатися коло швартових. Шкіпер не вгамовується:
- Міша, скажи, нахуйа мнє ета нада? А, Міша? Нахуйа мнє ета нада, Міша? Нєт, ти скажи, Міша, ну нахуйа мнє ета нада?..
Міша ані пари з вуст...
- Міша,.. - тут шкіпер помічає нас на причалі, нітиться, переходить на театральний шепіт, - Ти мєня заєбал, Міша... Міша... ІДІ НАХУЙ, МІША!!!
... Собаки... Птахи... Застава...
Міша мовчки зникає в напрямку турбази…
Нам час снідати :-)))
На ранок у нас була замовлена екскурсія. Можна було взяти собі індивідуальний тур, але ми вирішили приєднатися до великої групи, позаяк у програму їхнього туру входила пішохідна прогулянка по Вилковому з гідом, водна прогулянка дунайськими гирлами, візит на Нульовий кілометр та рибна юшка на обід :-)
Екскурсія починалася з річкового вокзалу Вилкового. До початку екскурсії слід було зареєструватися у бюро. Реєстрація здійснюється за паспортом. Нам пояснили, що це робиться для статистики, але, гадаю, це є прихованою формою прикордонного контролю - румунський берег чудово проглядається від порту навіть без біноклю.
Гід - приємна жіночка - зібрала групу на привокзальній площі й почала свою розповідь про історію і сьогодення Вилкового:
Місто було засноване біглими старообрядцями-липованами, які тікали від утисків московського царя за свої релігійні переконання. Спершу вони переселилися з Кацапстану до Чернігівщини, а коли й ця земля була анексована москалями, то рушили далі на південь. Посад Липованський був закладений тут 1746 року, а вже 1762 року він отримав статус міста. На той час ця територія належала османам, які раді були прийняти на своїх неосвоєних землях біженців з Московії. Згодом, після скасування Січі до липованів приєдналися запорізькі козаки, а по тому - ще й кубанські.
Аби увіковічити пам’ять про засновників міста, на площі коло річкового вокзалу встановили бронзову скульптуру липована - чахлий бородань «са взорам ґарящім» несе старовірський хрест, а позаду нього стоїть вилківський човен.
Різні погляди на релігію та життя часто ставали приводами для суперечок і кривавих розборок між козаками та липованами. Але нелегкі умови життя, необхідність постійно протистояти природним стихіям Дунайської дельти та й простий інстинкт самозбереження змушували їх згодом примирюватися і якось співіснувати. По дорозі, яка нині веде з центру Вилкового до річкового порту, саме проходив кордон між липованською та козацькою частинами міста. Подейкують, що донедавна навіть на цвинтарі був натягнутий колючий дріт між ділянками старовірів і козаків. Зараз його там немає, але старообрядницькі могили стоять окремішньо від інших, їх легко впізнати - на них на всіх однакові білі хрести, повернуті в інший бік, як козацькі.
На цій же прикордонній вулиці стоїть козацька православна церква - жовта, з великими вкритими бляхою банями. Ще у Вилковому є дві старообрядницькі церкви. Їх архітектура певною мірою відрізняється від козацької. Ще більше різниться внутрішнє убранство - у старообрядців воно менш пишне, їхні ікони зазвичай зображають кілька ликів. Внутрішній простір старовірських церков поділено на жіночу і чоловічу частину, так само є окремі входи для чоловіків і жінок. Бані церков та дзвіниць вінчають незвичні нам хрести.
Старовіри мають ті ж самі свята і служби, що й православні, але обряди значною мірою інакші. Перше, що кидається ув вічі - вони обкладають себе двоперсним знаменням, що символізує божественну і людську сутності Бога. Православні хрестяться трьома пальцями, що символізує Святу Трійцю - Отця, Сина і Святого Духа. Також липовани мають свої особливі обряди хрещення, вінчання, похорон. Наприклад, на похороні вони не несуть поперед процесії хреста і не встановлюють його на могилі при похованні - вони ставлять хрест на 40-ий день по смерті небіжчика.
Старовіра дуже легко впізнати зовні. Жінки носять кофтини з довгими рукавами і обов’язково покривають голову хусткою. Чоловіки носять сорочку навипуск і підперезують її мотузяною поворозкою. Це не обов’язково має бути якась домоткана сорочина - може бути і звичайна покупна. Але неодмінно навипуск і з поясом. Після 60-ти років чоловіки-старовіри не голять бороду, а деякі не голять її і з більш ранніх років.
Старообрядницькі церкви стоять по обидва боки від Білгородського каналу, приблизно на однаковій відстані від нього. Фактично, одна церква стоїть на материковій частині міста, інша - на острові.
Білгородський канал є центральною магістраллю міста. Так, основним транспортним засобом у Вилковому є човен. Їх тут зареєстровано більше ніж автомобілів. Човни будуються прямо тут, на місці - в селищі є чотири майстри, які успадкували свою професію від дідів-прадідів. Човни мають характерну форму, подібну до козацької чайки - припіднятий ніс, високі борти, часті поперечні шпангоути. Човен не надто широкий, але досить довгий. Цими човнами вилківці перевозять вантажі і худобу по містечку і на острови, де у них облаштовані дачі і городи, виходять у море по рибу. На кожен човен місцева адміністрація оформлює паспорт, куди вписують всіх, хто має право керувати цим човном - як дорослих, так і підлітків років з 12-ти.
Від Білгородського каналу розходяться менші канали - єрики, які і принесли Вилковому славу Дунайської Венеції. Через єрики, до кожного двору прокладено містки і пороблені невеличкі східці для причалювання човнів. За необхідності, коли требі провезти по єрику щось високе, місток можна відкинути, майже як розвідні мости у Пітері - всі низенькі містки обладнано спеціальними петлями.
Єрики треба щорік-щодва прочищати від мулу, що заноситься з Дунаю. Вздовж єриків прокладено дощані кладки, по яких можна пересуватися пішки. Стежок чи вуличок у звичному нам розумінні там немає - Дунай має схильність час від часу розливатися, тож підняті над землею кладки є єдиним способом пересуватися по Вилковому пішки. Дітей з малого віку привчають до правил користування цими кладками. Так, молодший має поступитися дорогою старшому, а той, хто йде «порожняком» поступається тому, хто з ношею.
Свої будинки вилківці будують на острівцях, утворених єриками. Для того, щоб їх не підтоплювало, будинки зводять на високих фундаментах і довкола насипають подушки з мушляка, спеціально завезеного з моря, промитого й висушеного. Завдяки цьому, будинки залишаються сухими навіть під час повеней.
Приблизно так само вони облаштовують свої дачі та городи на островах Дунайської дельти. Брак території й природні особливості не дозволяють вилківцям вести звичне в цьому регіоні сільгоспвиробництво, тож основними культурами для вирощування є полуниця і виноград, з якого роблять місцеве вино Новак. Ще одним з засобів існування для вилківців є риболовля - як в Дунаї, так і в морі. А з худобою вони пораються взагалі просто: навесні відвозять на острови на пасовисько, а восени приїздять туди, відстрілюють усе, що рухається та мукає, й привозять додому самі лише туші.
Ну, і щоб завершити офіційну частину розповіді про Вилкове, зазначу, що місто знаходиться прямо посеред Дунайського біосферного заповідника. У Вилковому ж знаходиться адміністрація цього заповідника, а саме місто є у ньому своєрідним анклавом - лише в ньому дозволене обмежене землекористування, на іншій території заповідника діє повна заборона будь-якої господарської діяльності. Та й в самому Вилковому немає ніякої промисловості - лише сільське господарство, туризм, сервіс та прикордонна застава.
З румунського боку дельти Дунаю також створено заповідник. До речі, до війни Вилкове належало Румунії. Під час самої війни німці туди не заходили - там стояв румунський окупаційний корпус. Чому він став окупаційним на своїй території, невідомо. Та коли Українська РСР заявила претензії на цю територію, Румунія без жодних заперечень її віддала. Так ми й отримали свою Венецію :-)
Поповнивши свої знання історичними і теологічними фатами, ми всією групою рушили на обід. Обіцяну юшку нам зготували і сервірували прямо на нашій турбазі. Кому як, а нам це було дуже зручно. Юшку з сазанів подавали в невеличких горщичках окремо від риби і картоплі. Причому, ложки на столи не поклали - як нам пояснили, юшку слід пити безпосередньо з глечика. Ще в програмі обіду було місцеве червоне вино Новак - різновид ізабелли. А ще - фішка турбази «Пелікан» - трав’яний чай з медом.
По обіді ми мали годинку на відпочинок - полежати в тіньочку і зав’язати сальце. По тому всі посідали в диво річкової навігаційної машинерії - мотобот «Пелікан», і шкіпер з Мішою повезли нас на прогулянку гирлом Дунаю.
Спершу прогулянка водою вражає - річка, острови, очерети… Гід розповідає про флору і фауну заповідника. Час від часу згадана флора і фауна з’являється на очі - то баклан пролетить, то мартин насере, то лебідь з води дупу покаже, то чапля з очерету дулю скрутить. Пощастило нам навіть побачити пеліканів. І хоч близько підійти до них не було змоги, та в бінокль ми їх добре розгледіли. Пелікани саме обідали. Вони зібралися колом і щосили били крилами по воді - глушили рибу і пхали її до дзьоба. Ті, хто вже наївся, відпливав на мілину і стояв там, розправивши крила - перетравлював обід.
На нульовому кілометрі човен пристав до берега, і ми змогли вийти на суходіл. В місці, де Дунай впадає у Чорне море поставлено великий залізний знак «0 км». Зазвичай, міряти кілометраж річки починають з її витоку. Але з Дунаєм таке не пройшло - здається через те, що він утворюється шляхом злиття двох дрібних річечок, і незрозуміло, від якого витоку слід починати. Тому вирішили починати з кінця. Дунайське гирло на українській території розпадається на три рукави. По одному з них організований жвавий суднохідний рух. Інше - замулене. А от третє чудово підходить для того, щоб по ньому шовгали катери з туристами. От там і поставили знак. І зразу ж додали до нього легенду - всякому, хто пролізе через «0», пообнулюються усі гріхи. І все, на рівному місці готова туристична замануха - застосовний маркетинг в дії! :-)
Але й крім того, місце впадіння ріки в море вражає. Море трохи штормило, хвилі накочувалися на берег. Але спокійний і тихий Дунай, просто «проковтував» білі мережива хвиль, наче нічого там і не було - розділ між річковою і морською водою зовні видно дуже чітко, наче під лінійку.
На зворотному шляху вже, власне, роздивлятися нічого такого не було. Гід все розказала, що вважала за потрібне, і відпочивала. Під рівномірний стрекіт мотору і сам поринаю в дрімоту. Дунаєві така моя поведінка не подобається. Він домовляється з вітром. Той скидає з мене картуза, і Дунай плюскає мені в обличчя добру жменю холодної води. Обидва сміються, падлюки. І так повторюється кілька разів. Та якось я роблю вигляд, що знову закуняв, і тільки-но вони заходилися за своє, притримую кашкет і відвертаю голову. Вся припасена для такого випадку вода виливається на дівчину позаду. Клас! Дівчину хоч зараз в Майямі на конкурс «Мокра футболка»! :-)
Порівняно з іншою часиною групи, для який на цьому екскурсія була завершена, ми мали перевагу «свого поля». Всі решта скупили на базі сувеніри і смердючу в’ялену рибу, посідали в автобуси й поїхали геть. Ми ж, скориставшись своєю перевагою, вирішили додати собі вражень і поїхали на самостійні оглядини Вилкового. Тепер уже без метушні і галасливих юрб ми ще раз спокійно оглянули храми, позазирали в них, де змогли, неквапно прогулялися вздовж єриків, зайшовши у бозна які нетрі.
Коло Білгородського мосту місцеві «гіди» кілька разів пропонували нам човен для екскурсії каналами, була в нас і візитівка ще одного такого гіда, але ми вирішили залишити це на наступний раз - вражень вже було достатньо. Тай час вже був вечеряти. А про це хочеться розповісти окремо.
Маю сказати, що на турбазі досить пристойно годують. Там за меню можна замовити собі будь-що на свій смак. Приготують і подадуть в зазначений час чи то в номер, чи у будь-яку альтанку на вибір. Куховарить на базі молода приємна і дуже вродлива дівчина Таня, якій я також з радістю і вдячністю передаю привіт! :-)
На вечерю ми замовили смажених карасиків. Зазвичай, я не замовляю карасиків у ресторані. Але тут, коли нікуди вже не треба було поспішати, коли вечеря була вже не просто насиченням організму, а справжньою неквапною трапезою, карасики пішли залюбки. Адже смажені карасики - це не просто їжа, це - процес! Їсти там особливо й нема чого. Але яке ж задоволення взяти до рук гаряченьку рибку, перекласти її собі у тарілю, похрумтіти хвостиком і плавцями, обережно зняти скоринку, познімати м’ясце з реберець, повидлубувати кісточки зі спинки та хвоста… А потім все це з’їсти - плямкаючи, ахаючи від задоволення, закочуючи очі від насолоди та запиваючи вином! :-))) Чудове, неймовірне закінчення насиченого подіями дня! Та й загалом, красивий завершальний акорд всієї подорожі.
Наступного після карасиків ранку ми спланували свій від’їзд. Втім, спершу нас чекав смачний сніданок від Тані. Потому ми дочекалися Олю і розрахувалися за проживання, всі сніданки і карасиків. Це, до речі, дуже зручно - не було потреби щоразу виймати гаманця, коли ми вставали з-за столу.
Подякувавши і пообіцявши приїхати ще раз і привезти друзів, ми вирушили додому. Нічого примітного дорогою не сталося. Хіба що, їхали ми іншим шляхом, без заїзду в Одесу - а дорога проходить територією Молдови. Втім, нічого страшного на кордоні не відбувається - ні перевірки документів, ні шмону, ні митного оформлення багажу. Просто спершу лейтенант у білій сорочині дає папірець зі штампом і від руки написаною кількістю людей в машині. При другому перетині кордону інший лейтенант у білій сорочині забирає цей папірець, перелічує всіх у машині по головах і бажає хорошої дороги. При в’їзді на територію Молдови висить плакат, який повідомляє, що зупинятися і з’їжджати з траси протягом 7-ми з чимось кілометрів заборонено. Та, власне, не дуже й хотілося.
До Києва ми дісталися без пригод і в запланований час. На Одеській площі одометр показав 667-ий кілометр шляху від центру Вилкового, що вповні відповідає даним роутера Мішлен.
Підсумовуючи свою розповідь про Вилкове, маю зазначити, що це дійсно цікаве і красиве місце. Його варто відвідати, хоча більше 2-3 днів там робити нема чого. Зате ці 2-3 дні можна провести пречудово! Цікаво подивитися саме місто, сплавати на острови, поплавати по гирлах. Для цього можна приєднатися до загальної екскурсії, або ж можна винайняти катер на індивідуальний тур чи домовитися про човен з місцевими - вибирайте самі. Можна порибалити, можна помалювати, можна пофотографувати. Бачили, до речі, там двох любителів фотографії - наворочені камери, штативи, маскувальні халати. Видно було, що хлопаки не перший рік дивляться на світ крізь об’єктив, і, певно, збиралися залягати десь в засаді, щоб зробити якийсь несподівано вдалий кадр якоїсь живини.
Тож, збирайтеся у дорогу, і хай вам щастить! :-)