Сергій Жадан - Не про політику
На днях, 30-го серпня, українські студенти влаштували пікет коло берлінського готелю "Адлон", в якому Віктор Янукович виголошував промову. Зібралась строката різномовна публіка, підходили перехожі, намагаючись зрозуміти, про яку саме країну йдеться, збоку стояли двоє гіперліберально налаштованих поліцейських, котрі все це охороняли.
В якийсь момент журналістів стало чи не більше за пікетників. Підійшов Піховшек, чомусь став говорити про необхідність побудови нових тюрем та невизнання голодомору геноцидом. Підійшов Тігіпко, почав натхненно розповідати про корупцію, визнав, що проблеми зі свободою слова справді мають місце. Обіцяв передати президенту полум'яний привіт. Російські журналісти неабияк здивувались, що хтось узагалі вийшов, у них, сказали, такого не буває. Напроти, під готелем, товклись ті, хто хотів побачити живого президента. На пікет вони озирались недовірливо та насторожено. Проте не розходились, чекаючи, коли ж почнеться найцікавіше.
Мені все це нагадало події десятирічної давнини. Ті ж нечисленні протести, коли ти знаєш в обличчя майже всіх, хто протестує, та ж ревнива недовіра з боку тих, хто не бере участі в пікеті, хоча й міг би, те ж повне ігнорування висловлених проблем та претензій, з боку тих, кому вони були висловлені. Пікетників могло бути більше, в Берліні українців загалом багато, але ситуація, знову ж таки, нагадує події десятирічної давнини - довший час більшість громадян просто не помічає жодних протестів, жодного протистояння, вважаючи за краще проходити повз.
Ставитись до цього належить, очевидно, з розумінням - потім, коли мовчати й не помічати буде собі ж дорожче, вони все-одно вийдуть на вулиці й теж почнуть протестувати. А поки що все це стосується тих небагатьох, у кого, очевидно, є свої аргументи виходити на вулицю вже тепер.
Тоді, десять років тому, українців теж намагались усіляко переконати, що ця влада надовго, що замінити її просто немає ким, тому, протестуючи, ти насправді не пропонуєш нічого конструктивного, відповідно - всі ці мітинги й протести не мають жодного сенсу, оскільки дивись вище - ця влада надовго і замінити її просто немає ким. Тоді, так само як і тепер, протестувала купка незадоволених, котрі не мали, за великим рахунком, якогось стосунку до політики, відстоюючи свої власні погляди й не підтримуючи жодні політичні сили. Тоді, так само як і тепер, обов'язково знаходились коментатори, котрі радили всім іти працювати (це загалом окрема історія - пам'ятаю ще з харківських мітингів 90-91-го бабусь із "авоськами", котрі закликали мітингувальників іти працювати, після чого бігли займати чергу за молоком). Тоді, так само як і тепер, були численні закиди та зауваження з боку тих, хто вагався, вимоги надати чіткий позитивний план змін, назвати ім'я нового вождя та вказати точну дату, коли можна буде відчути зміни на краще внаслідок проведених протестів.
Загалом, тоді, як і тепер, для багатьох необхідною передумовою для пробудження активності є поява нового месії, фізичного уособлення всіх моральних чеснот та народних уявлень про ідеального політика. Без забезпечення таким ідеальним політиком українці взагалі відмовляються сприймати політику як явище. І всі пояснення, що відстоювати потрібно не чиїсь політичні амбіції, а власні права та свободи, доки ще є що відстоювати, сприймають холодно й зневажливо. Єдине, чого не було тоді - це звинувачень у підкупленості, оскільки тоді й підкуповувати було нікому. Це вже результат "метафізичної боротьби еліт" останніх років, коли будь-яка чітка й означена позиція викликає тверду переконаність у тому, що хтось її, цю позицію, оплачує.
Можливо тому, що все це вже доводилось бачити, теперішня ситуація не викликає особливого здивування. Можна навіть спробувати передбачити, який розвиток усе це буде мати. Можна передбачити, особливо з урахуванням того, як діє нова влада, появу щоразу нових протестів та виступів, кількість учасників на яких буде поступово, проте неухильно збільшуватись. Можна передбачити байдужість та відстороненість більшості громадян до цих акцій протесту, відстороненість, котра так чи інакше буде змінюватись відчуттям, що все це стосується і тебе також. Можна також передбачити, як громадяни, котрих нагнуть, зрештою, по повній, почнуть таки чинити спротив, хай зі шкурних інтересів, хай лише після того, як візьмуться щемити їхній приватний простір, але все-одно - щиро й нестримно.
І тоді обуреним громадянам вже не потрібно буде пояснювати, що справа не в тій чи іншій персоні, не в тих чи інших партіях та гаслах, а в необхідності захищати власні принципи та власні права. Можна також передбачити, хоча це і невдячна справа, появу політичних партій, котрі спробують вписатись до цього суспільного невдоволення й скерувати чергові протестні настрої в необхідне для себе русло. Хотілося б передбачити, що наступного разу, коли цей наступний раз трапиться, суспільство буде більш виваженим та вимогливим і не дозволить скористатись своєю перемогою черговим шулерам.
Загалом, хотілося б, аби якомога більше людей якомога скоріше зрозуміли - коли тебе позбавляють твого теперішнього і твого майбутнього, це вже не стосується політики, це стосується твого життя. Так чи інакше мусиш на це реагувати.
http://tsn.ua/analitika/ne-pro-politiku.html
Читати слід неодмінно повністю.
В якийсь момент журналістів стало чи не більше за пікетників. Підійшов Піховшек, чомусь став говорити про необхідність побудови нових тюрем та невизнання голодомору геноцидом. Підійшов Тігіпко, почав натхненно розповідати про корупцію, визнав, що проблеми зі свободою слова справді мають місце. Обіцяв передати президенту полум'яний привіт. Російські журналісти неабияк здивувались, що хтось узагалі вийшов, у них, сказали, такого не буває. Напроти, під готелем, товклись ті, хто хотів побачити живого президента. На пікет вони озирались недовірливо та насторожено. Проте не розходились, чекаючи, коли ж почнеться найцікавіше.
Мені все це нагадало події десятирічної давнини. Ті ж нечисленні протести, коли ти знаєш в обличчя майже всіх, хто протестує, та ж ревнива недовіра з боку тих, хто не бере участі в пікеті, хоча й міг би, те ж повне ігнорування висловлених проблем та претензій, з боку тих, кому вони були висловлені. Пікетників могло бути більше, в Берліні українців загалом багато, але ситуація, знову ж таки, нагадує події десятирічної давнини - довший час більшість громадян просто не помічає жодних протестів, жодного протистояння, вважаючи за краще проходити повз.
Ставитись до цього належить, очевидно, з розумінням - потім, коли мовчати й не помічати буде собі ж дорожче, вони все-одно вийдуть на вулиці й теж почнуть протестувати. А поки що все це стосується тих небагатьох, у кого, очевидно, є свої аргументи виходити на вулицю вже тепер.
Тоді, десять років тому, українців теж намагались усіляко переконати, що ця влада надовго, що замінити її просто немає ким, тому, протестуючи, ти насправді не пропонуєш нічого конструктивного, відповідно - всі ці мітинги й протести не мають жодного сенсу, оскільки дивись вище - ця влада надовго і замінити її просто немає ким. Тоді, так само як і тепер, протестувала купка незадоволених, котрі не мали, за великим рахунком, якогось стосунку до політики, відстоюючи свої власні погляди й не підтримуючи жодні політичні сили. Тоді, так само як і тепер, обов'язково знаходились коментатори, котрі радили всім іти працювати (це загалом окрема історія - пам'ятаю ще з харківських мітингів 90-91-го бабусь із "авоськами", котрі закликали мітингувальників іти працювати, після чого бігли займати чергу за молоком). Тоді, так само як і тепер, були численні закиди та зауваження з боку тих, хто вагався, вимоги надати чіткий позитивний план змін, назвати ім'я нового вождя та вказати точну дату, коли можна буде відчути зміни на краще внаслідок проведених протестів.
Загалом, тоді, як і тепер, для багатьох необхідною передумовою для пробудження активності є поява нового месії, фізичного уособлення всіх моральних чеснот та народних уявлень про ідеального політика. Без забезпечення таким ідеальним політиком українці взагалі відмовляються сприймати політику як явище. І всі пояснення, що відстоювати потрібно не чиїсь політичні амбіції, а власні права та свободи, доки ще є що відстоювати, сприймають холодно й зневажливо. Єдине, чого не було тоді - це звинувачень у підкупленості, оскільки тоді й підкуповувати було нікому. Це вже результат "метафізичної боротьби еліт" останніх років, коли будь-яка чітка й означена позиція викликає тверду переконаність у тому, що хтось її, цю позицію, оплачує.
Можливо тому, що все це вже доводилось бачити, теперішня ситуація не викликає особливого здивування. Можна навіть спробувати передбачити, який розвиток усе це буде мати. Можна передбачити, особливо з урахуванням того, як діє нова влада, появу щоразу нових протестів та виступів, кількість учасників на яких буде поступово, проте неухильно збільшуватись. Можна передбачити байдужість та відстороненість більшості громадян до цих акцій протесту, відстороненість, котра так чи інакше буде змінюватись відчуттям, що все це стосується і тебе також. Можна також передбачити, як громадяни, котрих нагнуть, зрештою, по повній, почнуть таки чинити спротив, хай зі шкурних інтересів, хай лише після того, як візьмуться щемити їхній приватний простір, але все-одно - щиро й нестримно.
І тоді обуреним громадянам вже не потрібно буде пояснювати, що справа не в тій чи іншій персоні, не в тих чи інших партіях та гаслах, а в необхідності захищати власні принципи та власні права. Можна також передбачити, хоча це і невдячна справа, появу політичних партій, котрі спробують вписатись до цього суспільного невдоволення й скерувати чергові протестні настрої в необхідне для себе русло. Хотілося б передбачити, що наступного разу, коли цей наступний раз трапиться, суспільство буде більш виваженим та вимогливим і не дозволить скористатись своєю перемогою черговим шулерам.
Загалом, хотілося б, аби якомога більше людей якомога скоріше зрозуміли - коли тебе позбавляють твого теперішнього і твого майбутнього, це вже не стосується політики, це стосується твого життя. Так чи інакше мусиш на це реагувати.
http://tsn.ua/analitika/ne-pro-politiku.html
Читати слід неодмінно повністю.