Вино в міхи
Оцей пост МШФ st_ost нагадав про два поширені патерни української пострадянської соціології:
1) Наповнення старої (радянської) форми новим (національним* чи загальнолюдським) змістом: умовно, чіпляння портрета Бандери замість портрета Леніна. Просто й дешево: рушники та гладіолуси можна не міняти, а слово "вождь" писати як "провідник". Форми ідеологічної практики (прапори, врочисті лінійки, пісні та конспектування творів) також успадковуються, як і ореоли некритичного ставлення навколо героїв. У сумлінному виконанні кожна червона зірка переплавляється на тризуб, а вусату голову в баранячій шапці чіпляють замість бородатої в кашкеті.
2) Надання старому (радянському) змістові нової (національної* чи загальнолюдської) форми: із радянського класика вирізаються нібито "універсальні" шматки, які потім вписуються в новий контекст. На практиці відсотків сімдесят радянської класики можна так порісайклити: Гончар як "антифашист", Стельмах як "завуальований критик сталінізму", Малишко як "тонкий лірик" тощо. Іноді цих авторів використовують для національної ідеї - наприклад, щоб очутливлювати молодь щодо "краси рідної землі". А часом їх просто шкода викреслити з програм: людина ж трудилася, писала, заробляла премії, паралельно тулячи між рядками свою глибинну незгоду з режимом, ну й барвисто ж написано, і наче нема ні сексу, ні наркотиків, ні фемінізму... Результат - школярі читають не дуже зрозумілий вірш Симоненка "Де зараз ви, кати мого народу?", а оте "чуття єдиної родини" цитується в діалогах аж ніяк не ретроградних інтелектуалів.
У першому випадку виходить стрибок з одного тоталітаризму в інший. У другому - старі тексти тихенько, але вперто тягнуть за собою старі контексти. В обох випадках старі практики та змісти не деконструюються, а отже - не люструються, а тому повзуть за новим, реп'яхами чіпляються до нових реалій. Це все одно що намагатися надбудувати гламурний сучасний пентхаус на перехнябленій халупі: скільки ресурсів туди не інвестуй, в пентхаусі завжди щось буде "не так", від неприємного запаху з нижнього поверху аж до ризику завалення цілої конструкції. Як писала Забужко, "ми енергетично - не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б - дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї - «любе», але результат докладених зусиль - давався б відчути." В неї дослівно - про потребу відокремитись від "азійських степів", але точніше було б - від тоталітарних культурних моделей.
*Не плутати з радянським вживанням слова "національний" у значенні "місцевий", "етнографічний". Тут національний = такий, що стосується політичної нації.
1) Наповнення старої (радянської) форми новим (національним* чи загальнолюдським) змістом: умовно, чіпляння портрета Бандери замість портрета Леніна. Просто й дешево: рушники та гладіолуси можна не міняти, а слово "вождь" писати як "провідник". Форми ідеологічної практики (прапори, врочисті лінійки, пісні та конспектування творів) також успадковуються, як і ореоли некритичного ставлення навколо героїв. У сумлінному виконанні кожна червона зірка переплавляється на тризуб, а вусату голову в баранячій шапці чіпляють замість бородатої в кашкеті.
2) Надання старому (радянському) змістові нової (національної* чи загальнолюдської) форми: із радянського класика вирізаються нібито "універсальні" шматки, які потім вписуються в новий контекст. На практиці відсотків сімдесят радянської класики можна так порісайклити: Гончар як "антифашист", Стельмах як "завуальований критик сталінізму", Малишко як "тонкий лірик" тощо. Іноді цих авторів використовують для національної ідеї - наприклад, щоб очутливлювати молодь щодо "краси рідної землі". А часом їх просто шкода викреслити з програм: людина ж трудилася, писала, заробляла премії, паралельно тулячи між рядками свою глибинну незгоду з режимом, ну й барвисто ж написано, і наче нема ні сексу, ні наркотиків, ні фемінізму... Результат - школярі читають не дуже зрозумілий вірш Симоненка "Де зараз ви, кати мого народу?", а оте "чуття єдиної родини" цитується в діалогах аж ніяк не ретроградних інтелектуалів.
У першому випадку виходить стрибок з одного тоталітаризму в інший. У другому - старі тексти тихенько, але вперто тягнуть за собою старі контексти. В обох випадках старі практики та змісти не деконструюються, а отже - не люструються, а тому повзуть за новим, реп'яхами чіпляються до нових реалій. Це все одно що намагатися надбудувати гламурний сучасний пентхаус на перехнябленій халупі: скільки ресурсів туди не інвестуй, в пентхаусі завжди щось буде "не так", від неприємного запаху з нижнього поверху аж до ризику завалення цілої конструкції. Як писала Забужко, "ми енергетично - не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б - дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї - «любе», але результат докладених зусиль - давався б відчути." В неї дослівно - про потребу відокремитись від "азійських степів", але точніше було б - від тоталітарних культурних моделей.
*Не плутати з радянським вживанням слова "національний" у значенні "місцевий", "етнографічний". Тут національний = такий, що стосується політичної нації.