Ще з життя української діаспори
Вчора була анонсована зустріч з Оксаною Забужко. Можу сказати, що ні сама зірка, ні аудиторія - паризька діаспора - не скочили вище за голову, себто не змінили моєї думки про них. Деякі відкриття були - наприклад, я дізналася, що ОЗ чудово читає власні вірші. Але мої очікування пов"язані насамперед із Забужко-інтелектуалкою, а не з Забужко-мисткинею, тому ця приємна деталь багато мені не дає.
Зустріч задумувалась як презентація "Листування" з Шевельовим, а цю книжку я вже прочитала двічі, і нічого нового на цю тему ОЗ не сказала - просто розжувала деякі теми, вже розжовані в самому тексті. Потім була презентація нового альбому сестер Тельнюк на забужкіанські вірші, а потім авторка хвилин 30 декламувала оті самі вірші (дуже гарно). Потім була автограф-сесія, під час якої я змогла трошки поспілкуватися з моєю вихователькою (а вона навіть не підозрює, наскільки я почуваюсь до неї близькою). Запитала в неї наступне: "Як помітна українська інтелектуалка, якою ви бачите свою роль у вихованні української молоді, скеровуванні її природного бажання самоствердитись у конструктивне річище?" Пані кокетливо-жартівливо відреагувала: "То ви хочете, щоб я ходила в молодьож?" (чи приблизно так). А потім пояснила, що, на відміну від Шевельова, вона не є фаховим педагогом, і "приручати" молодь так, як її саму "приручив" Шевельов, не може, але учнівство буває не тільки "інституціоналізоване", а й "неформальне", і трансмісія цінностей відбувається різними (іноді непомітними) шляхами - навіть сидіння в кав"ярні з молодою людиною може бути актом "виховання" (це вільний переказ її відповіді, насправді вона вживала інші терміни).
Зустріч організував український літературний "клюб", який розташований в одному приміщенні з українською бібліотекою ім. Петлюри. Після автограф-сесії Забужко пішла оглянути бібліотеку та невеличкий музей Отамана там само. Ясно, що я з подругою примазалась до неї і отримала "приватну" екскурсію від директорки музею (до речі, доньки солдата УНР). Виявилося, що бібліотека, заснована самим Петлюрою в 1925-26, на 1941-й рік нараховувала значну кількість фондів (сто скринь) й була вивезена з Парижа німцями під час окупації. Коли гітлерівці почали відступати на Західному фронті, вони перевезли фонди на схід - десь на територію сучасної Польщі, куди незабаром прийшла Червона Армія, яка й забрала ті "скарби". Сьогодні вони перебувають... у Москві, де ж іще, і "для Путіна то є воєнний трофей", тому віддавати їх ніхто не збирається. Знайома історія.
Зрештою, екскурсія музеєм і бібліотекою здивувала мене більше, ніж сама зустріч із Забужко. І це прекрасно. Дякую, пані Оксано. І дякую екскурсоводам за вечірню гостинність.
Зустріч задумувалась як презентація "Листування" з Шевельовим, а цю книжку я вже прочитала двічі, і нічого нового на цю тему ОЗ не сказала - просто розжувала деякі теми, вже розжовані в самому тексті. Потім була презентація нового альбому сестер Тельнюк на забужкіанські вірші, а потім авторка хвилин 30 декламувала оті самі вірші (дуже гарно). Потім була автограф-сесія, під час якої я змогла трошки поспілкуватися з моєю вихователькою (а вона навіть не підозрює, наскільки я почуваюсь до неї близькою). Запитала в неї наступне: "Як помітна українська інтелектуалка, якою ви бачите свою роль у вихованні української молоді, скеровуванні її природного бажання самоствердитись у конструктивне річище?" Пані кокетливо-жартівливо відреагувала: "То ви хочете, щоб я ходила в молодьож?" (чи приблизно так). А потім пояснила, що, на відміну від Шевельова, вона не є фаховим педагогом, і "приручати" молодь так, як її саму "приручив" Шевельов, не може, але учнівство буває не тільки "інституціоналізоване", а й "неформальне", і трансмісія цінностей відбувається різними (іноді непомітними) шляхами - навіть сидіння в кав"ярні з молодою людиною може бути актом "виховання" (це вільний переказ її відповіді, насправді вона вживала інші терміни).
Зустріч організував український літературний "клюб", який розташований в одному приміщенні з українською бібліотекою ім. Петлюри. Після автограф-сесії Забужко пішла оглянути бібліотеку та невеличкий музей Отамана там само. Ясно, що я з подругою примазалась до неї і отримала "приватну" екскурсію від директорки музею (до речі, доньки солдата УНР). Виявилося, що бібліотека, заснована самим Петлюрою в 1925-26, на 1941-й рік нараховувала значну кількість фондів (сто скринь) й була вивезена з Парижа німцями під час окупації. Коли гітлерівці почали відступати на Західному фронті, вони перевезли фонди на схід - десь на територію сучасної Польщі, куди незабаром прийшла Червона Армія, яка й забрала ті "скарби". Сьогодні вони перебувають... у Москві, де ж іще, і "для Путіна то є воєнний трофей", тому віддавати їх ніхто не збирається. Знайома історія.
Зрештою, екскурсія музеєм і бібліотекою здивувала мене більше, ніж сама зустріч із Забужко. І це прекрасно. Дякую, пані Оксано. І дякую екскурсоводам за вечірню гостинність.