Вибори-вибори
Вчора Строс-Кан повернувся до Франції, можливо, сподіваючись на комфорт і підтримку. Але Париж за ці три місяці став Ітакою: від рейтингу колишнього фаворита президентської кампанії не лишилося й крихти, 53% французів не хочуть його повернення в політику, а колишні партійні друзі самозабутньо гризуться за право представляти соціалістів на виборах-2012 і зовсім не прагнуть зайвої конкуренції.
Гризуться вони зокрема тому, що прийдешні вибори виглядають легкими для опозиції. Чинний президент Саркозі гаряче купаний - його обрали за 4 місяці до сабпраймової осені 2007-го. Це його уряд підвищив пенсійний вік, от-от підвищить податки, догнав нацборг до 80% ВВП. Його електоральне поле добре пошарпали нібито нейтралізовані 4 роки тому ультраправі. Тому успіх соціалістів - у їхніх власних руках: завадити їм виграти вибори можуть хіба що вони самі. Саме над цим вони, видно, й працюють - і сексуальним скандалом ДСК, і імпотентною виборчою програмою "взять и поделить", і жорстокими підкилимними усобицями, які де-не-де виприскують на публіку.
А тим часом саме брак єдності погубив їхню кандидатку (Руаяль) у 2007-му: маючи велику підтримку серед партійної бази, вона не змогла об"єднати навколо себе партійний істеблішмент, проваджений тогочасним першим секретарем обкома Оландом. Цього року в аналогічній ситуації опинився сам Оланд: він популярний серед активістів, але, гіпотетично вигравши жовтневі праймеріз, чи заручиться він співпрацею партійного апарату? Адже партією тепер керує його головна конкурентка Обрі.
Щотижня бачимо нові серії цього політичного мила: Руаяль вкотре освіжує ботокс, Оланд скидає десяток кілограмів на таємничій дієті, Обрі проводить вікенди в реабілітації від алкоголізму (ага)... Не згадуючи вже про ДСК, чиї прокурори й адвокати за останні місяці написали цілий "Декамерон" (чи "Емманюель"). Одне слово, Франція - батьківщина постмодернізму.
Гризуться вони зокрема тому, що прийдешні вибори виглядають легкими для опозиції. Чинний президент Саркозі гаряче купаний - його обрали за 4 місяці до сабпраймової осені 2007-го. Це його уряд підвищив пенсійний вік, от-от підвищить податки, догнав нацборг до 80% ВВП. Його електоральне поле добре пошарпали нібито нейтралізовані 4 роки тому ультраправі. Тому успіх соціалістів - у їхніх власних руках: завадити їм виграти вибори можуть хіба що вони самі. Саме над цим вони, видно, й працюють - і сексуальним скандалом ДСК, і імпотентною виборчою програмою "взять и поделить", і жорстокими підкилимними усобицями, які де-не-де виприскують на публіку.
А тим часом саме брак єдності погубив їхню кандидатку (Руаяль) у 2007-му: маючи велику підтримку серед партійної бази, вона не змогла об"єднати навколо себе партійний істеблішмент, проваджений тогочасним першим секретарем обкома Оландом. Цього року в аналогічній ситуації опинився сам Оланд: він популярний серед активістів, але, гіпотетично вигравши жовтневі праймеріз, чи заручиться він співпрацею партійного апарату? Адже партією тепер керує його головна конкурентка Обрі.
Щотижня бачимо нові серії цього політичного мила: Руаяль вкотре освіжує ботокс, Оланд скидає десяток кілограмів на таємничій дієті, Обрі проводить вікенди в реабілітації від алкоголізму (ага)... Не згадуючи вже про ДСК, чиї прокурори й адвокати за останні місяці написали цілий "Декамерон" (чи "Емманюель"). Одне слово, Франція - батьківщина постмодернізму.