Спізнений постмортем
Нарешті зрозуміла, що мені подобається в пізній Емі Вайнхаус: суб'єктність. Вона (точніше, її візуальне сценічне втілення) не шукала підживлення в схвальних поглядах, а співала й рухалась насамперед для себе, як самодостатній центр гравітації, а не як об'єкт, призначений для глядацьких аналізу й оцінки. Подивіться кліп на You Know I'm No Good - так невимушено-егоцентрично жінки шоу-бізнесу рідко поводяться. Очі дивляться поперед себе, без зайвих кліпань, призначених для спокуси глядача. М'язи обличчя спокійні, рухаються тільки від внутрішніх монологічних емоцій героїні, а не театральним бажанням викликати симпатію. Одне слово, "мужик".