***
Тепер я їжджу на роботу з кінцевої станції метра і без пересадок. Завдяки цьому нарешті змогла допастися до давно купленого, але досі нечитаного «Шевченкового міфу України» Забужко - ідеальної книжки для метрополітену (компактної, твердої та змістово насиченої).
Книжка про те, як поет сконденсував і виписав «космічну Україну» - програму ідеального українського буття. Ця програма - противага конкретному історичному становищу української спільноти в умовах колоніальної асиміляції. Дослідникам українського колоніального минулого цікаво буде прочитати висновок авторки про те, як силами Шевченка “упроваджувалася в культуру радикально нова парадигма співжиття українського індивіда з імперією - на засадах виключно міжлюдськи-приватних, тобто позаінституційних зв»язків, коли всі без винятку соціальні інститути імперії, від монарха […] до війська, церкви і навіть школи, розцінюються як «злоначинающі»”.
За Забужко, Шевченко закодовує в «Кобзарі» українську версію спільнохристиянського міфу про створення світу: «реґенерує з імперського хаосу український космос», протиставляючи Україну та Російську імперію у «сутичці цивілізацій, антаґоністичних одна одній ґенетично, на рівні архаїчно-первісного побуту». Отакий culture clash, ага.
Додам, що в цьому світлі «Кобзар» - це ніби формула вакцини, якою Шевченко намагався прищепити все духовне українство від колоніальної хвороби. Тут нам пощастило більше за північних братів - їхній національний поет Пушкін якраз доклався до зараження російського духу імперським вірусом, прирікаючи Росію ще довго нести «імперське прокляття» і бути «чорною дірою» європейського космосу.
Книжка про те, як поет сконденсував і виписав «космічну Україну» - програму ідеального українського буття. Ця програма - противага конкретному історичному становищу української спільноти в умовах колоніальної асиміляції. Дослідникам українського колоніального минулого цікаво буде прочитати висновок авторки про те, як силами Шевченка “упроваджувалася в культуру радикально нова парадигма співжиття українського індивіда з імперією - на засадах виключно міжлюдськи-приватних, тобто позаінституційних зв»язків, коли всі без винятку соціальні інститути імперії, від монарха […] до війська, церкви і навіть школи, розцінюються як «злоначинающі»”.
За Забужко, Шевченко закодовує в «Кобзарі» українську версію спільнохристиянського міфу про створення світу: «реґенерує з імперського хаосу український космос», протиставляючи Україну та Російську імперію у «сутичці цивілізацій, антаґоністичних одна одній ґенетично, на рівні архаїчно-первісного побуту». Отакий culture clash, ага.
Додам, що в цьому світлі «Кобзар» - це ніби формула вакцини, якою Шевченко намагався прищепити все духовне українство від колоніальної хвороби. Тут нам пощастило більше за північних братів - їхній національний поет Пушкін якраз доклався до зараження російського духу імперським вірусом, прирікаючи Росію ще довго нести «імперське прокляття» і бути «чорною дірою» європейського космосу.