Нівабіду
Я не люблю агресії великих проти малих, неоколоніалізму, заохочення сепаратизмів в екс-СРСР та загалом у Центр-Сх Європі. Особисто я б охоче скористалась нагодою російсько-грузинського конфлікту для ізоляції РФ (за принципом "а тепер залий це все бетоном") і розширення НАТО чимдалі на схід. Але, попри моє індивідуальне антимосковство та братні почуття до грузинської нації, видається, що герой і спадкоємець "трояндової революції" - президент Саакашвілі - тямить у дипломатії, стільки ж, скільки "певні тварини в певних фруктах" (за Флобером).
"Успадковані" в 2003-му сепаратистські республіки мали б невпинно нагадувати йому про потребу обережності і гнучкості в дипломатії, але так не сталося. Акція Саакашвілі в Південній Осетії, як на мене, планувалась із принаймні двома стратегічними огріхами:
1) по-перше, він погано вивчив урок, поданий свого часу Бісмарком: завжди створювати враження, що ворог нападає на тебе, а не ти на нього. Я не знаю, кого з учасників конфлікту виправдає небесний суд,- але напевне знаю, що атака на Цхінвалі стала для Росії нагодою, на яку вона ой як нетерпляче чекала. Якщо раніше моральна перевага була на боці Тбілісі (бо важко назвати чесною підтримку Південної Осетії з боку РФ), то після початку обстрілів Цхінвалі Саакашвілі, як не сумно, став фактичним агресором в очах "міжнародної спільноти";
2) по-друге, він забув про небезпеку бравади в час, коли найважливіший і найсильніший союзник Грузії - Вашинґтон - не може й не хоче допомогти. Виснажені довгою і безглуздою війною, в умовах серйозної економічної кризи і напередодні зміни президента, США зараз як ніколи слабкі і найменше бажають брати участь у нових конфліктах. Тому заклики М. С. до створення світового антиросійського фронту сприймаються як самопідбадьорювання маленької держави в скруті, але не як реалістичний план дії для великих геополітичних гравців. І думаю, Кондоліза Райс, вражена такою необережністю грузинського союзника, під час п'ятигодинної розмови з М. С. у Тбілісі змогла пояснити йому необхідність притримати зброю в піхвах.
Те, що Росія не дійшла до Тбілісі й не скинула тамтешній уряд, не змусила президента зазнати долі Наполеона ІІІ 1871 року - за це Саакашвілі мав би роками замовляти вдячні служби в усіх церквах. Якщо внутрішній опозиції він зумів протистояти власними (дещо авторитарними) методами, то в ситуації тиску ззовні йому просто феноменально пощастило. Ерефійські вояки (аж до найвищих командирів) в принципі достатньо безголові й цинічні, щоб насильно скинути невигідний режим. Те, що вони цього не зробили, можна вважати великим успіхом для світової дипломатії. Навіть незважаючи на той невеселий факт, що головна зацікавлена особа за останні 5 років зробила чимало, аби багато хто бажав її відставки...
"Успадковані" в 2003-му сепаратистські республіки мали б невпинно нагадувати йому про потребу обережності і гнучкості в дипломатії, але так не сталося. Акція Саакашвілі в Південній Осетії, як на мене, планувалась із принаймні двома стратегічними огріхами:
1) по-перше, він погано вивчив урок, поданий свого часу Бісмарком: завжди створювати враження, що ворог нападає на тебе, а не ти на нього. Я не знаю, кого з учасників конфлікту виправдає небесний суд,- але напевне знаю, що атака на Цхінвалі стала для Росії нагодою, на яку вона ой як нетерпляче чекала. Якщо раніше моральна перевага була на боці Тбілісі (бо важко назвати чесною підтримку Південної Осетії з боку РФ), то після початку обстрілів Цхінвалі Саакашвілі, як не сумно, став фактичним агресором в очах "міжнародної спільноти";
2) по-друге, він забув про небезпеку бравади в час, коли найважливіший і найсильніший союзник Грузії - Вашинґтон - не може й не хоче допомогти. Виснажені довгою і безглуздою війною, в умовах серйозної економічної кризи і напередодні зміни президента, США зараз як ніколи слабкі і найменше бажають брати участь у нових конфліктах. Тому заклики М. С. до створення світового антиросійського фронту сприймаються як самопідбадьорювання маленької держави в скруті, але не як реалістичний план дії для великих геополітичних гравців. І думаю, Кондоліза Райс, вражена такою необережністю грузинського союзника, під час п'ятигодинної розмови з М. С. у Тбілісі змогла пояснити йому необхідність притримати зброю в піхвах.
Те, що Росія не дійшла до Тбілісі й не скинула тамтешній уряд, не змусила президента зазнати долі Наполеона ІІІ 1871 року - за це Саакашвілі мав би роками замовляти вдячні служби в усіх церквах. Якщо внутрішній опозиції він зумів протистояти власними (дещо авторитарними) методами, то в ситуації тиску ззовні йому просто феноменально пощастило. Ерефійські вояки (аж до найвищих командирів) в принципі достатньо безголові й цинічні, щоб насильно скинути невигідний режим. Те, що вони цього не зробили, можна вважати великим успіхом для світової дипломатії. Навіть незважаючи на той невеселий факт, що головна зацікавлена особа за останні 5 років зробила чимало, аби багато хто бажав її відставки...