Вивчаючи совєтологію...
Подивилась фільм "Міміно".
Фільммейкери показали глядачам спокусливий крайчик психологічної класики, але відразу й заховались за методами "наївного мистецтва" - народницького і соцреалістичного. Народницького, бо вживання грузинської мови, натяки на традиційне грузинське село і шукання прекрасного в простодушній народній глибинці стоять на межі фольклорного (етнографічного) націоналізму. Соцреалістичного, бо дружба народів, віра в справедливість системи і нетолерантність до "декадансу" формують тло фільму.
А яка смачнюща була б психологічна драма! (Саме драма, хоча в Союзі багато фільмів грифувалось як комедії з бюджетних міркувань :)) Виразність емоцій головного героя ставить його на один рівень із Жераром Депардьє, вміння небанально страждати перед камерою - з Фанні Ардан, а образ провінціала в столиці взагалі один із найкласичніших у совєцькому кінематографі (порівняти хіба з Афонею з однойменного фільму?). Кікабідзе в ролі Валіко сполучає рефлекси "маленької людини" з манерами автентичного аристократа, і певна режисерська політика змогла б зробити з ТАКОГО матеріалу психологічний шедевр індивідуалізму.
Але так не сталось. Сюжетні лінії, що могли б стати поживним ґрунтом для індивідуалізму, - кохання Валіко до стюардеси Лариси, кохання землячки Лалі до Валіко, професійна та особиста самотність головного героя в столиці - недорозвинені і блякнуть на тлі колективних цінностей: роботи, земляцтва, етнічної та родинної солідарності. Складається враження, що режисер свідомо не бажає використовувати певні прийоми (швидка зміна кадрів, протиставлення характерові героя елементів оточення), щоб уникнути надмірної "мелодраматизації" фільму. А тим часом яскравий образ Кікабідзе так гарно реалізується в екзистенціалізмі... і так яскраво опирається антиіндивідуалістській доктрині соцреалізму...
Фільммейкери показали глядачам спокусливий крайчик психологічної класики, але відразу й заховались за методами "наївного мистецтва" - народницького і соцреалістичного. Народницького, бо вживання грузинської мови, натяки на традиційне грузинське село і шукання прекрасного в простодушній народній глибинці стоять на межі фольклорного (етнографічного) націоналізму. Соцреалістичного, бо дружба народів, віра в справедливість системи і нетолерантність до "декадансу" формують тло фільму.
А яка смачнюща була б психологічна драма! (Саме драма, хоча в Союзі багато фільмів грифувалось як комедії з бюджетних міркувань :)) Виразність емоцій головного героя ставить його на один рівень із Жераром Депардьє, вміння небанально страждати перед камерою - з Фанні Ардан, а образ провінціала в столиці взагалі один із найкласичніших у совєцькому кінематографі (порівняти хіба з Афонею з однойменного фільму?). Кікабідзе в ролі Валіко сполучає рефлекси "маленької людини" з манерами автентичного аристократа, і певна режисерська політика змогла б зробити з ТАКОГО матеріалу психологічний шедевр індивідуалізму.
Але так не сталось. Сюжетні лінії, що могли б стати поживним ґрунтом для індивідуалізму, - кохання Валіко до стюардеси Лариси, кохання землячки Лалі до Валіко, професійна та особиста самотність головного героя в столиці - недорозвинені і блякнуть на тлі колективних цінностей: роботи, земляцтва, етнічної та родинної солідарності. Складається враження, що режисер свідомо не бажає використовувати певні прийоми (швидка зміна кадрів, протиставлення характерові героя елементів оточення), щоб уникнути надмірної "мелодраматизації" фільму. А тим часом яскравий образ Кікабідзе так гарно реалізується в екзистенціалізмі... і так яскраво опирається антиіндивідуалістській доктрині соцреалізму...