Інтерв'ю з Оксаною Кісь
"Я думаю, надто часто ми досить вільно уживаємо слово “традиція/традиційний”, не завжди добре розуміючи, що за тим стоїть. Чи справді ми знаємо українські сімейні традиції? Чи просто називаємо традиціями наші ідеалістичні уявлення про родинні стосунки, начебто леґітимізуючи історією те, що нині комусь видається правильним і бажаним? Після того, як я понад 15 років вивчала традиційну українську культуру (ту культуру, способом існування якої була традиція, тобто - доіндустріальну, селянську), я зрозуміла, що більшість тих традицій є цілковито неприйнятними в сучасних умовах і я аж ніяк не хотіла б їх ані відроджувати, ані продовжувати. Наприклад, насильство над жінкою було повсякденною практикою в україських селянських сім’ях... Повсякденний етикет знецінював і зневажав жінку, підкреслюючи її не просто другорядну роль, а меншовартість, недо-людськість... За відсутності контрацепції жінки фактично півжиття ходили вагітними або годували немовля, і це при тому, що господарські обов’язки жінок ніхто не скасовував і декретних відпусток не давав - вона мусила так само тяжко працювати щодня, незалежно від свого стану... Молодь одружували батьки, керуючись майновими та господарськими міркуваннями, а не почуттями сина чи доньки. Розлучення було неможливим, і багато жінок після одруження опинялися у пожиттєвій пастці - змушені були ціле життя терпіти наругу, марнотратство, зради, пияцтво свого чоловіка... Таких аспектів “традиційного” трибу життя ще багато, тому я категорична противниця “трдиційних сімейних цінностей”. Натомість переконана, що свої стосунки чоловік та дружина мають вибудовувати на засадах поваги людської гідності одне одного (а не уявлень про “голову і шию” та інші народні “дурощі”), любові і турботи одне про одного, спільної відповідальності і за матеріальні засади родини, і за психологічний клімат у ній, і за побутові справи, і за виховання дітей і т.д."
Звідси
Звідси