Ірина Жиленко, Homo feriens
(Київ, «Смолоскип», 2011)
З часу виходу цієї книжки у світ пройшло вже чотири роки, можливо, хтось вже про неї писав. Але, якщо в запалі передреволюційних і подальших подій хтось ще її не прочитав, то дуже раджу.
Авторка, поетеса Ірина Жиленко, як не найяскравіша, то найліричніша і найвитонченіша з шестидесятників. Головний зміст її спогадів - саме опис тієї начебто близької, а вже загубленої в часі епохи, як би її не називали: відлигою, воскресінням, шестидесятництвом.
Як опинилася в цьому середовищі дівчина зі звичайної, не елітарної київської сім’ї (може, таки не зовсім звичайної, лише у зрілому віці довідалася, що жінка, яку вона вважала матір’ю, насправді доводиться їй зведеною старшою сестрою, а гаряче люблена бабуся - і взагалі не кревна родичка)? Може, щасливий випадок, може, веління долі. Хтось же мав нам щиро розповісти, як воно тоді було…
Найбільша та найцікавіша частина книги - листи, які Ірина писала до свого чоловіка, теж літератора Володимира Дрозда, під час їхньої кількохлітньої розлуки. Передісторія цих листів така: коли відлига змінилася довгою зимою, опального Володимира «для дисциплінування» на три роки відправили в солдати. Оскільки Ірину таким робом дисциплінувати не вдавалося, то їй дошкуляли в інші способи: не давали протриматися на жодній роботі довше місяця-двох,майже не друкували, на надруковане складали зневажливі рецензії. Вона перебивалася з макаронів на тюльку, варила суп з трьох картоплин, ждала народження доньки, складала вірші, ходила слухати музику на найдешевші стоячі місця і, в перервах між нечастими зустрічами, писали чоловіку листи. Про новини книго- і журналовидавництва, про фільми і спектаклі в київських театрах, про художні виставки (вона близько приятелювала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, а траплялося, що й сама ставала моделлю художників). Про веселі, а частіше невеселі новини у їхніх численних друзів. На сторінках книги постають - такими, якими вони були тоді, - Ліна Костенко й Алла Горська, Ніла і Валерій Шевчуки, Іван Світличний, Ірина та Ігор Калинці… всі ті, що стали славою і гордістю української культури. І кому довелося дорого за це заплатити.
Як на мене, книжка цікава також з феміністичної точки зору. Йдеться в ній про гендерні стосунки - дружні, любовні, подружні, - у середовищі шестидесятників. Про певні особливості вагітності та пологів епохи розвинутого соціалізму, коли вже і в космос літали. Але переповідати це марно, отож дуже раджу - прочитайте! Воно того варте.
З часу виходу цієї книжки у світ пройшло вже чотири роки, можливо, хтось вже про неї писав. Але, якщо в запалі передреволюційних і подальших подій хтось ще її не прочитав, то дуже раджу.
Авторка, поетеса Ірина Жиленко, як не найяскравіша, то найліричніша і найвитонченіша з шестидесятників. Головний зміст її спогадів - саме опис тієї начебто близької, а вже загубленої в часі епохи, як би її не називали: відлигою, воскресінням, шестидесятництвом.
Як опинилася в цьому середовищі дівчина зі звичайної, не елітарної київської сім’ї (може, таки не зовсім звичайної, лише у зрілому віці довідалася, що жінка, яку вона вважала матір’ю, насправді доводиться їй зведеною старшою сестрою, а гаряче люблена бабуся - і взагалі не кревна родичка)? Може, щасливий випадок, може, веління долі. Хтось же мав нам щиро розповісти, як воно тоді було…
Найбільша та найцікавіша частина книги - листи, які Ірина писала до свого чоловіка, теж літератора Володимира Дрозда, під час їхньої кількохлітньої розлуки. Передісторія цих листів така: коли відлига змінилася довгою зимою, опального Володимира «для дисциплінування» на три роки відправили в солдати. Оскільки Ірину таким робом дисциплінувати не вдавалося, то їй дошкуляли в інші способи: не давали протриматися на жодній роботі довше місяця-двох,майже не друкували, на надруковане складали зневажливі рецензії. Вона перебивалася з макаронів на тюльку, варила суп з трьох картоплин, ждала народження доньки, складала вірші, ходила слухати музику на найдешевші стоячі місця і, в перервах між нечастими зустрічами, писали чоловіку листи. Про новини книго- і журналовидавництва, про фільми і спектаклі в київських театрах, про художні виставки (вона близько приятелювала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, а траплялося, що й сама ставала моделлю художників). Про веселі, а частіше невеселі новини у їхніх численних друзів. На сторінках книги постають - такими, якими вони були тоді, - Ліна Костенко й Алла Горська, Ніла і Валерій Шевчуки, Іван Світличний, Ірина та Ігор Калинці… всі ті, що стали славою і гордістю української культури. І кому довелося дорого за це заплатити.
Як на мене, книжка цікава також з феміністичної точки зору. Йдеться в ній про гендерні стосунки - дружні, любовні, подружні, - у середовищі шестидесятників. Про певні особливості вагітності та пологів епохи розвинутого соціалізму, коли вже і в космос літали. Але переповідати це марно, отож дуже раджу - прочитайте! Воно того варте.