(no subject)
І ще хочу ознайомити вас з деякою публицистикою пана Триліса.
До дискусії про український правопис
Мені завжди стає моторошно, коли з'являється команда "ух" і пропонує відрихтувати… мову; і тут же, не чекаючи нічиєї згоди, як циганка до ворожіння, кидається до правопису. Десь ще за часів Хрущова всі ми натерпілися страху, коли творчий запал охопив російських мовознавців; слава Богу, ніби минулося. А тепер, уже незалежно від росіян, потерпаємо, що ось-ось знову покалічать український правопис.
Скільки разів мордували наш правопис! В Україні, видно, дуже поширена може не така вже й страшна, але стидна й невиліковна хвороба, яку я назвав би лінгвістичною сверблячкою (ЛС). Вражає вона всіх без розбору, від юного крадія металолому до сивого мовознавця: перший, нікого не питаючись, запроваджує в мовлення такі шедеври як "блін" і "лох", другий, спираючись на поважний кворум, реанімує національну літеру "г" з оселедцем на лобі.
Це тільки різні симптоми, а причина одна: лінгвістичний авітаміноз. Чогось недодали цим хлопцям у період формування мовної свідомості, і тепер їм весь час свербить у тому місці, яке можна почухати тільки за допомогою змін у словнику або граматиці рідної мови.
Я поважаю й молодого шибеника (як представника мовної стихії), і мудрого професора (він таки довго вчився), але ж, панове!.. Чухатися привселюдно! Залишаючи на стовбурах національної граматики й лексики свою безсмертну шерсть! Особливо це не личить професорові, і я дозволю собі з ним порозмовляти, свідомий того, що він не один, що він втілює собою цілу когорту мовознавців-професіоналів. Нехай ЛС невиліковна, а все ж її треба якось гамувати, хоча б покищо на людях.
Пане професоре! От ви казали, що треба повернути нашій мові 19 питомих їй правил. Чому тільки дев'ятнадцять? Чому саме ці, а не інші? І взагалі - навіщо? Он французи, англійці та багато інших не міняють своїх правописів століттями, і від того ні мова їхня не збідніла, ні самі вони не здичавіли. Мучаться, звісно, але живуть якось.
Чи, може, саме оці 19 правил відмежують нас, нарешті, від клятих москалів? Чи наблизять літературну, писемну мову до реальної живої? Чи просто поліпшать, удосконалять наше диво калинове? Пане професоре, але ж ви краще за інших розумієте, що нічого цього не станеться. Передусім тому, що оці 19 правил - краплина в морі, і коли б навіть ця краплина була стерильно чистою, то й тоді морська вода залишиться солоною.
Щодо бажання вдосконалити… Побійтеся Бога, пане професоре. Не з нашим і навіть не з вашим розумом удосконалювати мову. Це ж океанічний процес, у якому беруть участь десятки мільйонів її носіїв і на який впливають ще й сотні мільйонів носіїв інших мов! Цю стихію в кращому разі вдається лише спостерігати і своєчасно нотувати явища, які вже утвердилися практично без нашої з вами участі. Ото й мають бути правила, ото вони й повинні скласти граматику.
А "відмежувати" або, навпаки, "наблизити" щось до чогось у мові за допомогою адміністрування (а 19 пропонованих правил у даному випадку і є спробою адміністрування) неможливо, і це знають студенти ще з часів Фердинанда де Соссюра. Але можна нашкодити, і тому є безліч прикладів в історії української ж таки мови.
Не готова Україна - ні її громадськість, ні її вчені монополісти на мовознавство - до серйозних змін правопису. Воно то треба було б. Але де ж те благоговіння перед мовою (як у Швейцера - перед життям), де обережність, вдумливість і мудрість Грінченка, Потебні, Кримського, Рильського? Немає, не виросла? То й не треба за це діло хапатись. Потерпіть. Йдеться ж (повинно йтись!) не про якийсь волапюк, а про багатющу живу мову, яка ніколи не затиналась на "розумних" логічних конструкціях, вперто вимивала своє химерне річище з музикою несподіваних порушень, поворотів, з перекатами, з золотими розсипами на дні… Не всім, далеко не всім навіть титулованим мовознавцям дано чути ту музику, доринати до золотого дна - і нічого, якимось незбагненним чином мова живе, розвивається, місцями навіть квітує! Дайте їй спокій. Дайте їй волю. Захистіть її від комсомольців-добровольців, від духовних комнезамів, щомиті готових прибігти й заходитися достроково виконувати свої п'ятирічні плани. Колонізація мови лінгвістами-експертами - така ж для неї небезпека, як створення штучних морів - для Дніпра.
А енергію ЛС, пане професоре, спробуйте сублімувати на пропаганду всього найкращого, що вже є в нашій мові і що вже сказане нашою мовою; воно того варте, навіть без ваших тонкощів правопису.
Повністю ця стаття є тут: http://ruthenia.info/txt/trylisv/prav.html
Ще трохи про лінгвістичну сверблячку
(ніби як продовження статті «До дискусії про український правопис»)
Яскраві симптоми лінгвістичної сверблячки з’являються в період засвоєння філологічної (власне, лінгвістичної) науки: це період наростання м’язової, ментальної та іншої маси, отож чекай диспропорцій. На цій стадії хворобу ще можна зупинити, але нікому. Ніхто не займається ранньою діагностикою, яка вже там профілактика... А ЛС прогресує, і не тільки сама собою, а й під академічним тиском: дітей вчать, що і як робити, але не вчать, чого і як не робити.
Бо це таке діло: коли свербить не дуже, то краще нічого не робити, потерпіти, не чухатись, воно й пройде; якщо ж розчухаєш, то зона сверблячки поширюється, набуваючи ознак лавини, вірус проникає глибоко в свідомість, і тоді вже нічого не вдієш. ЛС у розгорнутій стадії - це ***ий науковий співробітник, озброєний смолоскипом здобутих тяжкими зусиллями знань і запалений ідеєю щось зробити в царині лінгвістики.
Якщо заглянути глибше в етимологію й патогенез хвороби, то можна переконатися, що ця патологія не нова. Це не СНІД і не атипова пневмонія, що виникли недавно і на які мікробіологи ось-ось знайдуть клямку. Це лихо ближче до таких прадавніх і безнадійних явищ, як нежить і гикавка. Але найвищого розквіту воно досягло в добу розгорнутого соціалізму, коли скрізь не вистачало робочих рук, усі щось робили і від усіх хтось вимагав щось робити. Я добре пам’ятаю, як ми невпинно проводили класні збори (а також збори ланки, загону, дружини, шкільні, комсомольські, профспілкові, партійні...), випускали стінні газети й фотомонтажі, виготовляли торфоперегнійні горщечки, збирали (а коли підросли, то виробляли) макулатуру й металолом, створювали нечувані теорії й небачені магістралі й гідросистеми. Це ж тоді всім Союзом ми років два обговорювали гігантський план перебудови російської (єдинонеобхідної) орфографії. То хіба ця параноя могла вивітритися за нещасний десяток-другий років?
Отже, до ЛС не можна ставитися зневажливо. Наполеон, кажуть, програв Ватерлоо через нежить. Українці, кажу, можуть програти свою культуру (відтак і незалежність) через лінгвістичну сверблячку. Чухраїнство небезпечне тим, що смішне.
Як же запобігти лихові?
Перш за все, необхідно нейтралізувати вчених монополістів-мовознавців. Оскільки ЛС у них у всіх у розгорнутій стадії, то ні переконати, ні перевчити їх (не кажучи про сплавити десь на Соловки) вже не можна, тому доведеться чекати, поки вони вимруть (хоч як на мене, то я цілком щиро зичу їм козацького здоров’я); а тим часом усвідомити, що ніякі вони не мовознавці, принаймні справжньої української мови не знають, а зайняті тим, що видають один одному дипломи та вовтузяться з тим перекладом російського есперанто (росперанто) на українське есперанто (усперанто), який самі ж називають українською літературною мовою. Зараз цим усперанто користується меншість українців, але небезпека його поширення дуже велика, бо вивчити його неважко, а прихованого вірусу сверблячки в ньому аж кишить.
По-друге, молодим неінфікованим і небайдужим до мови українцям необхідно усвідомити, що відбувається з реальною українською мовою. Чи існує вона як щось єдине й однозначне? Якщо існує, то де вона, як її побачити, почути, визначити й диференціювати від потвор? Чи жива вона ще, чи мертва, чи в анабіозі? Чи слід філософськи споглядати її подальшу стихійну долю, чи, як вищезгадані мовознавці, кинутись її рятувати? А якщо рятувати, то як?
Оце останнє питання підводить до по-третього.
По-третє, не рятувати мову. Єдине, чому справді можуть навчити наші мовознавці, це як не треба робити і чого не треба робити з мовою. Бо самі вони навчені тільки щось робити з нею. І хоч би що вони робили з нею, результат виявляється прикладом того, чого не треба робити.
З мовою НІЧОГО НЕ ТРЕБА РОБИТИ! На неї треба тільки молитися, як на Бога, благоговіти перед нею, як перед Життям, і вчитися в неї, як у Природи. Бо вона і є Бог, Життя й Природа. Будь-який піп і будь-який вчений миттєво й точно визначать, хто кого створив - Бог людину чи Людина бога. Але ніхто й ніколи не скаже, хто кого створив - людина мову чи мова людину. Бо це така ж природна пара, як яйце й курка.
Найвищий природний продукт найвищої природної системи - ЕТНОСУ - мова не підлягає інтелектуальному втручанню! Бо результат буде той же, що й після кожного „перетворення” природи. Страшне каліцтво, завдане нашій мові віками насильства, принижень і вдосконалень, відпаде, як струп, коли вона стане вільною - від чужомовного тиску та від рідних адміністраторів.
Тому найвищою людською мудрістю, доступною сьогодні вченому загалові, було б утриматись від реформ та навчитися спостерігати природні мовні процеси. А фонетику, граматику й словники нормувати лише в тому сенсі, в якому добрий фотограф фіксує знімок - точно, чітко, не дозволяючи собі вдаватися до ретуші.
***
Все ж таки, як погамувати ЛС? Бо несила склавши руки дивитися, що воріженьки виробляють із українською мовою!
Одному мотоциклістові дуже віяло в груди, й він надягнув кожушка так, щоб ґудзики застібалися на спині. От чи їхав, чи ні, - попав у ДТП. З міліцейського протоколу: „...ще дихав, але голова йому була скручена на 180 градусів. Коли голову повернули в правильному напрямку, перестав дихати...”
Отак сьогодні реанімують і нашу мову. З того, що вона тяжко травмована, аж ніяк не випливає, що треба знову скручувати їй в’язи, навіть якщо кільком десяткам добродіїв здається, що вони це роблять „у правильному напрямку”.
Загляньте до історії будь-якої нині квітучої мови: золотий фонд її фонетики, природної граматики й лексики творився в ті часи, коли ще й писемності не було, не кажучи про письменних мовознавців. А далі поступово з’являлися люди, яким вистачало глузду поступово все те багатство впорядковувати, унормовувати, не ґвалтуючи його природу. Фіксували те, що давно й надійно стабілізувалося в мові, і доводили до відома письменної громадськості. Мовознавча еліта періодично збиралася й переглядала нормативні словники й правила, застаріле вилучала, нові й переконливі явища реєструвала. І менш за все схильні були ті люди змінювати правопис. Дійшло до такого, що навіть у наші вчені голови не вкладається: скажімо, франко- та англомовні народи давно вже (століттями!) практично не міняють своїх правописів, хоча їхні письмена лише віддалено нагадують їхню ж таки реальну мову. Дикуни, ге?
Українська мова сьогодні мало кому відома навіть на Вкраїні. Навіть щирим українцям. Ми ще дуже мало знаємо про можливості нашої мови в нинішньому світі - про її живучість, еволюційні параметри, гнучкість, придатність для різних рівнів спілкування та мислення. Мова багато втратила (відстала) в тих сферах, де вона була заборонена або витіснена. Їй тепер належить відновлювати (а правду кажучи створювати) неосяжну спеціальну термінологію в багатьох актуальних галузях науки, техніки, економіки і т. ін. Їй належить стати живим органом національного організму. Або штучним. Або імплантованим від якогось братнього чи спорідненого організму. Їй належить повернути собі природне звучання (ну не можна ж слухати, як співає наша естрада й говорить наше телебачення та радіо - це не мова, це „усперанто”, і всі це чують!); але спершу те звучання треба знайти, почути серед руїни.
Знайти, відновити, створити, звикнути. Це все стихійні процеси, вони відбуваються завжди і всюди, а мовознавці й чиновники тільки думають, що якось цими процесами керують.
Я б офіційно дозволив усім і на всіх рівнях вільно користуватися будь-якими наявними правописами та словниками. По-перше, всі всіх чудово розумітимуть. По-друге, всі й так це роблять. По-третє, такий ліберальний режим найкраще сприятиме здоровому, природному становленню мови. Як у часи Ярослава Мудрого, чи Гедимінаса, чи Виговського. А через десять (чи може сто) років знайдуться розумні люди, які зуміють поступово те багатство впорядкувати - а скоріш, здається, воно впорядкується й без них. Он колишня каторжна праця вивчення статистики мовних явищ уже сьогодні нерідко зводиться до кількох секунд пошуку в Інтернеті - здається, наші мовознавці навіть не знають, як це робиться. А далі розвиток інформатики приведе до таких змін у структурі й функціях мови, що сьогоднішні мудреці тільки вухами кліпатимуть та очима розводитимуть. Якщо доживуть.
Коли ж уже ніякої терплячки від тої сверблячки, тоді, дорогий пане професоре, видайте ще один (або двадцять один) правопис і сорок два словники, але не як нормативні, а як альтернативні. На рівних правах з усіма іншими правописами й тезаурусами. Кілька десятків мільйонів людей за кілька десятків років складуть їм найкращу ціну. А школярі й студенти нехай відпочинуть від щоденної наруги.
© В.Г. Триліс
До дискусії про український правопис
Мені завжди стає моторошно, коли з'являється команда "ух" і пропонує відрихтувати… мову; і тут же, не чекаючи нічиєї згоди, як циганка до ворожіння, кидається до правопису. Десь ще за часів Хрущова всі ми натерпілися страху, коли творчий запал охопив російських мовознавців; слава Богу, ніби минулося. А тепер, уже незалежно від росіян, потерпаємо, що ось-ось знову покалічать український правопис.
Скільки разів мордували наш правопис! В Україні, видно, дуже поширена може не така вже й страшна, але стидна й невиліковна хвороба, яку я назвав би лінгвістичною сверблячкою (ЛС). Вражає вона всіх без розбору, від юного крадія металолому до сивого мовознавця: перший, нікого не питаючись, запроваджує в мовлення такі шедеври як "блін" і "лох", другий, спираючись на поважний кворум, реанімує національну літеру "г" з оселедцем на лобі.
Це тільки різні симптоми, а причина одна: лінгвістичний авітаміноз. Чогось недодали цим хлопцям у період формування мовної свідомості, і тепер їм весь час свербить у тому місці, яке можна почухати тільки за допомогою змін у словнику або граматиці рідної мови.
Я поважаю й молодого шибеника (як представника мовної стихії), і мудрого професора (він таки довго вчився), але ж, панове!.. Чухатися привселюдно! Залишаючи на стовбурах національної граматики й лексики свою безсмертну шерсть! Особливо це не личить професорові, і я дозволю собі з ним порозмовляти, свідомий того, що він не один, що він втілює собою цілу когорту мовознавців-професіоналів. Нехай ЛС невиліковна, а все ж її треба якось гамувати, хоча б покищо на людях.
Пане професоре! От ви казали, що треба повернути нашій мові 19 питомих їй правил. Чому тільки дев'ятнадцять? Чому саме ці, а не інші? І взагалі - навіщо? Он французи, англійці та багато інших не міняють своїх правописів століттями, і від того ні мова їхня не збідніла, ні самі вони не здичавіли. Мучаться, звісно, але живуть якось.
Чи, може, саме оці 19 правил відмежують нас, нарешті, від клятих москалів? Чи наблизять літературну, писемну мову до реальної живої? Чи просто поліпшать, удосконалять наше диво калинове? Пане професоре, але ж ви краще за інших розумієте, що нічого цього не станеться. Передусім тому, що оці 19 правил - краплина в морі, і коли б навіть ця краплина була стерильно чистою, то й тоді морська вода залишиться солоною.
Щодо бажання вдосконалити… Побійтеся Бога, пане професоре. Не з нашим і навіть не з вашим розумом удосконалювати мову. Це ж океанічний процес, у якому беруть участь десятки мільйонів її носіїв і на який впливають ще й сотні мільйонів носіїв інших мов! Цю стихію в кращому разі вдається лише спостерігати і своєчасно нотувати явища, які вже утвердилися практично без нашої з вами участі. Ото й мають бути правила, ото вони й повинні скласти граматику.
А "відмежувати" або, навпаки, "наблизити" щось до чогось у мові за допомогою адміністрування (а 19 пропонованих правил у даному випадку і є спробою адміністрування) неможливо, і це знають студенти ще з часів Фердинанда де Соссюра. Але можна нашкодити, і тому є безліч прикладів в історії української ж таки мови.
Не готова Україна - ні її громадськість, ні її вчені монополісти на мовознавство - до серйозних змін правопису. Воно то треба було б. Але де ж те благоговіння перед мовою (як у Швейцера - перед життям), де обережність, вдумливість і мудрість Грінченка, Потебні, Кримського, Рильського? Немає, не виросла? То й не треба за це діло хапатись. Потерпіть. Йдеться ж (повинно йтись!) не про якийсь волапюк, а про багатющу живу мову, яка ніколи не затиналась на "розумних" логічних конструкціях, вперто вимивала своє химерне річище з музикою несподіваних порушень, поворотів, з перекатами, з золотими розсипами на дні… Не всім, далеко не всім навіть титулованим мовознавцям дано чути ту музику, доринати до золотого дна - і нічого, якимось незбагненним чином мова живе, розвивається, місцями навіть квітує! Дайте їй спокій. Дайте їй волю. Захистіть її від комсомольців-добровольців, від духовних комнезамів, щомиті готових прибігти й заходитися достроково виконувати свої п'ятирічні плани. Колонізація мови лінгвістами-експертами - така ж для неї небезпека, як створення штучних морів - для Дніпра.
А енергію ЛС, пане професоре, спробуйте сублімувати на пропаганду всього найкращого, що вже є в нашій мові і що вже сказане нашою мовою; воно того варте, навіть без ваших тонкощів правопису.
Повністю ця стаття є тут: http://ruthenia.info/txt/trylisv/prav.html
Ще трохи про лінгвістичну сверблячку
(ніби як продовження статті «До дискусії про український правопис»)
Яскраві симптоми лінгвістичної сверблячки з’являються в період засвоєння філологічної (власне, лінгвістичної) науки: це період наростання м’язової, ментальної та іншої маси, отож чекай диспропорцій. На цій стадії хворобу ще можна зупинити, але нікому. Ніхто не займається ранньою діагностикою, яка вже там профілактика... А ЛС прогресує, і не тільки сама собою, а й під академічним тиском: дітей вчать, що і як робити, але не вчать, чого і як не робити.
Бо це таке діло: коли свербить не дуже, то краще нічого не робити, потерпіти, не чухатись, воно й пройде; якщо ж розчухаєш, то зона сверблячки поширюється, набуваючи ознак лавини, вірус проникає глибоко в свідомість, і тоді вже нічого не вдієш. ЛС у розгорнутій стадії - це ***ий науковий співробітник, озброєний смолоскипом здобутих тяжкими зусиллями знань і запалений ідеєю щось зробити в царині лінгвістики.
Якщо заглянути глибше в етимологію й патогенез хвороби, то можна переконатися, що ця патологія не нова. Це не СНІД і не атипова пневмонія, що виникли недавно і на які мікробіологи ось-ось знайдуть клямку. Це лихо ближче до таких прадавніх і безнадійних явищ, як нежить і гикавка. Але найвищого розквіту воно досягло в добу розгорнутого соціалізму, коли скрізь не вистачало робочих рук, усі щось робили і від усіх хтось вимагав щось робити. Я добре пам’ятаю, як ми невпинно проводили класні збори (а також збори ланки, загону, дружини, шкільні, комсомольські, профспілкові, партійні...), випускали стінні газети й фотомонтажі, виготовляли торфоперегнійні горщечки, збирали (а коли підросли, то виробляли) макулатуру й металолом, створювали нечувані теорії й небачені магістралі й гідросистеми. Це ж тоді всім Союзом ми років два обговорювали гігантський план перебудови російської (єдинонеобхідної) орфографії. То хіба ця параноя могла вивітритися за нещасний десяток-другий років?
Отже, до ЛС не можна ставитися зневажливо. Наполеон, кажуть, програв Ватерлоо через нежить. Українці, кажу, можуть програти свою культуру (відтак і незалежність) через лінгвістичну сверблячку. Чухраїнство небезпечне тим, що смішне.
Як же запобігти лихові?
Перш за все, необхідно нейтралізувати вчених монополістів-мовознавців. Оскільки ЛС у них у всіх у розгорнутій стадії, то ні переконати, ні перевчити їх (не кажучи про сплавити десь на Соловки) вже не можна, тому доведеться чекати, поки вони вимруть (хоч як на мене, то я цілком щиро зичу їм козацького здоров’я); а тим часом усвідомити, що ніякі вони не мовознавці, принаймні справжньої української мови не знають, а зайняті тим, що видають один одному дипломи та вовтузяться з тим перекладом російського есперанто (росперанто) на українське есперанто (усперанто), який самі ж називають українською літературною мовою. Зараз цим усперанто користується меншість українців, але небезпека його поширення дуже велика, бо вивчити його неважко, а прихованого вірусу сверблячки в ньому аж кишить.
По-друге, молодим неінфікованим і небайдужим до мови українцям необхідно усвідомити, що відбувається з реальною українською мовою. Чи існує вона як щось єдине й однозначне? Якщо існує, то де вона, як її побачити, почути, визначити й диференціювати від потвор? Чи жива вона ще, чи мертва, чи в анабіозі? Чи слід філософськи споглядати її подальшу стихійну долю, чи, як вищезгадані мовознавці, кинутись її рятувати? А якщо рятувати, то як?
Оце останнє питання підводить до по-третього.
По-третє, не рятувати мову. Єдине, чому справді можуть навчити наші мовознавці, це як не треба робити і чого не треба робити з мовою. Бо самі вони навчені тільки щось робити з нею. І хоч би що вони робили з нею, результат виявляється прикладом того, чого не треба робити.
З мовою НІЧОГО НЕ ТРЕБА РОБИТИ! На неї треба тільки молитися, як на Бога, благоговіти перед нею, як перед Життям, і вчитися в неї, як у Природи. Бо вона і є Бог, Життя й Природа. Будь-який піп і будь-який вчений миттєво й точно визначать, хто кого створив - Бог людину чи Людина бога. Але ніхто й ніколи не скаже, хто кого створив - людина мову чи мова людину. Бо це така ж природна пара, як яйце й курка.
Найвищий природний продукт найвищої природної системи - ЕТНОСУ - мова не підлягає інтелектуальному втручанню! Бо результат буде той же, що й після кожного „перетворення” природи. Страшне каліцтво, завдане нашій мові віками насильства, принижень і вдосконалень, відпаде, як струп, коли вона стане вільною - від чужомовного тиску та від рідних адміністраторів.
Тому найвищою людською мудрістю, доступною сьогодні вченому загалові, було б утриматись від реформ та навчитися спостерігати природні мовні процеси. А фонетику, граматику й словники нормувати лише в тому сенсі, в якому добрий фотограф фіксує знімок - точно, чітко, не дозволяючи собі вдаватися до ретуші.
***
Все ж таки, як погамувати ЛС? Бо несила склавши руки дивитися, що воріженьки виробляють із українською мовою!
Одному мотоциклістові дуже віяло в груди, й він надягнув кожушка так, щоб ґудзики застібалися на спині. От чи їхав, чи ні, - попав у ДТП. З міліцейського протоколу: „...ще дихав, але голова йому була скручена на 180 градусів. Коли голову повернули в правильному напрямку, перестав дихати...”
Отак сьогодні реанімують і нашу мову. З того, що вона тяжко травмована, аж ніяк не випливає, що треба знову скручувати їй в’язи, навіть якщо кільком десяткам добродіїв здається, що вони це роблять „у правильному напрямку”.
Загляньте до історії будь-якої нині квітучої мови: золотий фонд її фонетики, природної граматики й лексики творився в ті часи, коли ще й писемності не було, не кажучи про письменних мовознавців. А далі поступово з’являлися люди, яким вистачало глузду поступово все те багатство впорядковувати, унормовувати, не ґвалтуючи його природу. Фіксували те, що давно й надійно стабілізувалося в мові, і доводили до відома письменної громадськості. Мовознавча еліта періодично збиралася й переглядала нормативні словники й правила, застаріле вилучала, нові й переконливі явища реєструвала. І менш за все схильні були ті люди змінювати правопис. Дійшло до такого, що навіть у наші вчені голови не вкладається: скажімо, франко- та англомовні народи давно вже (століттями!) практично не міняють своїх правописів, хоча їхні письмена лише віддалено нагадують їхню ж таки реальну мову. Дикуни, ге?
Українська мова сьогодні мало кому відома навіть на Вкраїні. Навіть щирим українцям. Ми ще дуже мало знаємо про можливості нашої мови в нинішньому світі - про її живучість, еволюційні параметри, гнучкість, придатність для різних рівнів спілкування та мислення. Мова багато втратила (відстала) в тих сферах, де вона була заборонена або витіснена. Їй тепер належить відновлювати (а правду кажучи створювати) неосяжну спеціальну термінологію в багатьох актуальних галузях науки, техніки, економіки і т. ін. Їй належить стати живим органом національного організму. Або штучним. Або імплантованим від якогось братнього чи спорідненого організму. Їй належить повернути собі природне звучання (ну не можна ж слухати, як співає наша естрада й говорить наше телебачення та радіо - це не мова, це „усперанто”, і всі це чують!); але спершу те звучання треба знайти, почути серед руїни.
Знайти, відновити, створити, звикнути. Це все стихійні процеси, вони відбуваються завжди і всюди, а мовознавці й чиновники тільки думають, що якось цими процесами керують.
Я б офіційно дозволив усім і на всіх рівнях вільно користуватися будь-якими наявними правописами та словниками. По-перше, всі всіх чудово розумітимуть. По-друге, всі й так це роблять. По-третє, такий ліберальний режим найкраще сприятиме здоровому, природному становленню мови. Як у часи Ярослава Мудрого, чи Гедимінаса, чи Виговського. А через десять (чи може сто) років знайдуться розумні люди, які зуміють поступово те багатство впорядкувати - а скоріш, здається, воно впорядкується й без них. Он колишня каторжна праця вивчення статистики мовних явищ уже сьогодні нерідко зводиться до кількох секунд пошуку в Інтернеті - здається, наші мовознавці навіть не знають, як це робиться. А далі розвиток інформатики приведе до таких змін у структурі й функціях мови, що сьогоднішні мудреці тільки вухами кліпатимуть та очима розводитимуть. Якщо доживуть.
Коли ж уже ніякої терплячки від тої сверблячки, тоді, дорогий пане професоре, видайте ще один (або двадцять один) правопис і сорок два словники, але не як нормативні, а як альтернативні. На рівних правах з усіма іншими правописами й тезаурусами. Кілька десятків мільйонів людей за кілька десятків років складуть їм найкращу ціну. А школярі й студенти нехай відпочинуть від щоденної наруги.
© В.Г. Триліс