Що написалося - 1
Мучить мене совість. Мучить і мордує, бо пообіцяв я дещо хорошій людині і не зробив.
Коротко. Через "однокласників" знайшла мене колишня однокурсниця -- Віруся Гребінь. Ну і поцікавилася чим я займаюся. А я ж зараз у ВоВ граю і здебільшого, не займаюся більше нічим. Ну і пишу щось інколи. І попросила мені Віруся оте "щось" почитати. А я обіцяв повикладати у ЖЖ. І не виклав. І час то думаю "треба б", а примусити себе не можу. оттакий лінюх. І аж нарешті спромігся.
Все що я публікуватиму під цим тегом - було написано мною і опубліковано у "Закарпатській правді" останнім часом. Думаю, araphat не буде проти, якщо я потроху з затримкою тиждень-два це викладатиму у себе у ЖЖ. :)
Отже...
РУБ. • ПІДКОРЮВАЧІ ВЕРШИН
ЗАГ. З вершин Ельбрусу я бачив спалахи бомбування Грузії
ПІДЗАГ. Закарпатський підкорювач найвищого піку Європи Михайло Дорогович переконаний - при всій своїй технічній оснащеності, амбітності й удаваній могутності, людина беззахисна перед істинною величчю Природи
Ужгородець Михайло ДОРОГОВИЧ не вважає себе альпіністом. Він не любить гучних назв і скромно зве себе «любителем гірського трекінгу». Хоча останнє з його сходжень - підкорення Ельбрусу у стилі «соло» - будь-хто з альпіністів-професіоналів радо б зарахував до своїх найбільших здобутків.
Взагалі, Михайла його друзі (і не тільки) знають як талановитого фотографа. І це його основний «хліб». Захоплення ж горами - хобі, у якому Михайло виглядає чудово. Бо ж у горах з камерою в руках дуже є чим зайнятися. Сходивши вздовж і впоперек Карпати, наприкінці літа Михайло підкорив і Кавказ. У чому роздинка цього сходження? Він це зробив наодинці. І розповів про це «Закарпатці».
Мрія
- Михайле, почну з питання, яка може видатися прикрим, але саме його ставлять першим ті, хто чує про твій здобуток. «Чого він туди поперся?» Відповіси?
- Насамперед, це була мрія. Можна сказати, з дитинства. Бо я любив листати різні карти й атласи і коли робив це, то особливо роздивлявся гори, хребти, вершини. Гори мене захоплювали. Тоді я просто уявляв собі якісь походи, підкорення вершин. А коли став дорослим і повернувся до цих мрій - Ельбрус для мене виявився найдоступнішим. Я, звісно, хотів би піднятися і на Еверест… Та фінансово, фізично, морально для мене була доступною саме ця вершина - пік Європи. Гора Ельбрус. Хоча ніколи не міг подумати, що колись буду там…
- Висота?
- 5642 метри над рівнем моря.
- Я знаю, що це сталося не зразу. Ти готувався довго, серйозно і, кажуть, недешево…
- Еге ж… Людина, яка хоче піднятися на Ельбрус, повинна щонайменше за рік думати про це. І не просто думати, а мріяти… Готуватися психологічно. Бо якщо ти робиш це - більша ймовірність того, що ти переможеш. Також важлива фізична підготовка. Теж щонайменше за рік. Не йде мова про те, щоб не пити чи не курити. Я відмовився навіть від кави. Хоча, чесно кажучи, на Ельбрус підіймаються і з сигаретою в зубах - сам це бачив. Це просто якісь скажені. Я їх називаю «обдаровані фізично».
Фізична підготовка - це не «качалки». Це біг, швидка хода. І чудово, що поруч з нами Карпати. Готуватися у них - ідеально. Особливо взимку, бо зима у Карпатах - це літо на Ельбрусі. Я готувався. Здійснив протягом зими шість скі-турів. Я закохався у цей вид туризму. Коли ти на лижах зі спеціальним «підбоєм» опиняєшся у горах з наплічником, у якому - намет, спальник, трохи їжі і камера, а довкола на десятки кілометрів ні душі - це… загартовує. Довкола сліди вовків і ведмедів і ти йдеш по їхніх слідах…
- Куди ходив?
- Та по всіх хребтах. Інколи ходив сам, інколи - зі своєю дівчиною, а найчастіше ми ходили з любителями туризму і гір Сергієм Запісочним чи Василем Гапаком, які дуже допомогли мені зрозуміти сутність гір, за що їм і дякую. Перед самим Кавказом поїхав у тижневий похід, щоб «втесатися» в одяг, у взуття, у режим.
- Скільки грошей вклав у обладнання?
- Близько чотирьох з половиною тисяч доларів. Причому, все згодилося і навіть, часом, було мало.
ПОЇЗДКА
- Давай до Ельбрусу. Як добирався?
- Потягом. А потім маршруткою. Цікаво, що маршрут я розробив сам. Звісно, користуючись порадами досвідчених. Сів на потяг до Мінвод, там - на автобус у Кабардино-Балкарію. Дуже гарна республіка. Гарні люди. Ось так поступово, методом «втику» добрався до Терсколу. Там винайняв кімнату в місцевих, день відпочив. Звідти поїхав у найвисокогірніший альптабір у Росії - в Улутау. І звідти, маючи топографічні карти, почав поступово ходити по околицях - готуватися до сходження. Ходив аж під грузинський хребет. На сам хребет не ходив - не пускають. До речі, закрили його через двох українців, які два роки тому піднялися туди, перетнули кордон і іх впіймали грузинські прикордонники. Депортували, звісно ж. І хребти Улутау, Гарваш зараз недоступні. Прикордонна зона.
Ходив так тиждень. Дуже гарно, дуже екстремально і часом, чесно кажучи, страшнувато. За день робив до 20-30 кілометрів пішки. Може й менше, бо це був дуже повільний шлях. Справа у розрідженому повітрі, яке радикально змінює реакцію людського організму на втому. Стає дуже важко. Неможливо рухатися. На точці «Притулок-11», яка знаходиться на висоті 4200 метрів і звідки починається сходження на пік, поняття «бігти» просто відсутнє. Це неможливо. Неможливо навіть швидко ходити…
- Це ж не всі труднощі?
- Далеко не всі. Ельбрус - це ж згаслий вулкан. Але сірководень з-під землі виділяється досі, і теж не додає здоров’я.
Щодня я брав для себе певну висоту. Відносив деякі речі. Потім повертався. Відпочивав. І наступного дня підіймався вище. Так я ходив тиждень. Зрештою, так я добрався до точки старту - «Притулку-11».
- Це ж як себе треба було примушувати?
- Так, важко. Але я мав ціль - Ельбрус. Якби у мене не було Ельбрусу попереду - мені було б просто неможливо це все робити. Я б міг милуватися всією красою Кавказу «внизу» - на чотирьох тисячах. Там також гарно. Але це не те, що на вершині.
Зрештою, я перебрався у Терскол, ще чотири дні потренувався, і однієї ночі вирушив на вершину.
СХОДЖЕННЯ
- Ночі?
- Так. О другій ночі. По-перше, вночі легше йти, бо сніг не сліпить. Є твердий наст, по якому легше ступати, аніж по підтопленому снігові. А ще коли повний місяць… Я саме потрапив на повний місяць. Йдеш по цих снігах сам-один, місяць освітлює абсолютно фантастичні пейзажі і ти думаєш: «як я тут опинився?!». По-наступне, дуже гарно опинитися вранці на вершині і побачити цю неймовірну красу при сході сонця.
- Чому сам?
- Бо непросто знайти групу по своїх силах. Є групи сильніших альпіністів - їм незручно зі мною «возитися». Зі слабшими - важко мені: я ще можу йти, приміром, а вони падають, блюють, ллють кров носом. Жах.
- Що за прояви?
- Це звичайна реакція людського організму на втому в умовах високогір’я. На п’яти тисячах всі маршрути забльовані. Так реагує людина… Мене Бог милував, але піднятися останні 300 метрів з «сідловини» на пік - з 5300 на 5600 - це нереально важко. Практично по вертикалі.
У той день я піднявся третім. Загалом, тієї ночі у всіх групах йшло понад 150 чоловік. Я бачив тільки ланцюжки ліхтариків далеко-далеко… Там 15 чоловік, он там - 30 чоловік… Схили Ельбрусу такі величезні, що людина там здається молекулою. Загалом, майже нікого не бачив у дорозі, бо йшов одним з перших. Я зійшов на вершину по дев’яти годинах ходи.
ПЕРЕМОГА
- Відчуття?
- Та, які відчуття? Просто ступор якийсь. Не віриться, що ти це зробив. Не віриться. Втома така… Тверезо мислити дуже важко, бо з вершини відкривається краса яку не можна описати.
На жаль, погода була не дуже і видимість слабка. Та коли хмари розійшлися, я зміг побачити далекі хребти. А коли сильний мороз, ясне повітря, то з вершини Ельбрусу в один бік видно Чорне море і береги Туреччини, а в інший - Каспійське море. Відстань між ними близько тисячі кілометрів. У це важко повірити, та їх видно з майже шести тисяч метрів. У третій бік - хребти Кавказу, у четвертий - рівнини Росії.
У цьому весь кайф Ельбрусу. З Евересту, який знаходиться посеред гірського масиву Гімалаїв, видно просто інші вершини. Нижчі. Але з Ельбрусу можна побачити просто фантастичну картину.
Щодо видимості з гір, то одного разу серед ночі мене розбудили російські альпіністи з сусіднього намету: «Міша вихаді!» Я схопився: «Що сталося?». «Посмотри, кажется война!»
Серед ночі ми побачили спалахи внизу. Це за триста кілометрів від нас бомбували Грузію - Горі. Коли я їхав на Кавказ, війни ще не було, вона застала мене там. І я з гір бачив уночі сяйво війни. Над нами кілька разів дуже низько пролітали російські військові літаки, які летіли бомбувати Грузію. А наступної ночі бомбували в Абхазії. Тут окрім спалахів ми чули й звук вибухів.
- Що у планах?
- Я б хотів піднятися на Еверест, але ще явно не готовий до цього. З реальних вершин - Памір. Пік Леніна. Але сам уже не поїду. Звісно, у цьому сходженні мені було прекрасно, цікаво, іноді дуже страшно. Але робити це наодинці - важко. З іншого боку, коли йдеш у великій групі, то не відчуваєш цієї дикості, величі і грандіозності Природи. Відчуття нівелюються присутністю людей поруч. Коли ти один - ти не просто чуєш. Ти відчуваєш тишу. Відчуваєш, як гори «співають». Можна просто сісти і насолодитися. Відчути свою ницість перед цією величчю. Загалом, саме тут відчуваєш, що людина при усій своїй технічній оснащеності, амбітності й удаваній могутності беззахисна перед істинною величчю Природи. Наскільки у людини багато наносного, яке нічого не варте порівняно з цим. У місті ми у такій безпеці!.. Нам так здається. А там - коли падають лавини… Людина настільки дрібне створіння.
Піду на Памір… Думаю, знайду невелику групу і поїду. Головне, щоб у мене склалися якось докупи три найважливіші чинники: моральний, фізичний і фінансовий. Тоді поїду.
- Нехай складуться!
- Дякую.
Розмовляв Олександр ПОПОВИЧ
Коротко. Через "однокласників" знайшла мене колишня однокурсниця -- Віруся Гребінь. Ну і поцікавилася чим я займаюся. А я ж зараз у ВоВ граю і здебільшого, не займаюся більше нічим. Ну і пишу щось інколи. І попросила мені Віруся оте "щось" почитати. А я обіцяв повикладати у ЖЖ. І не виклав. І час то думаю "треба б", а примусити себе не можу. оттакий лінюх. І аж нарешті спромігся.
Все що я публікуватиму під цим тегом - було написано мною і опубліковано у "Закарпатській правді" останнім часом. Думаю, araphat не буде проти, якщо я потроху з затримкою тиждень-два це викладатиму у себе у ЖЖ. :)
Отже...
РУБ. • ПІДКОРЮВАЧІ ВЕРШИН
ЗАГ. З вершин Ельбрусу я бачив спалахи бомбування Грузії
ПІДЗАГ. Закарпатський підкорювач найвищого піку Європи Михайло Дорогович переконаний - при всій своїй технічній оснащеності, амбітності й удаваній могутності, людина беззахисна перед істинною величчю Природи
Ужгородець Михайло ДОРОГОВИЧ не вважає себе альпіністом. Він не любить гучних назв і скромно зве себе «любителем гірського трекінгу». Хоча останнє з його сходжень - підкорення Ельбрусу у стилі «соло» - будь-хто з альпіністів-професіоналів радо б зарахував до своїх найбільших здобутків.
Взагалі, Михайла його друзі (і не тільки) знають як талановитого фотографа. І це його основний «хліб». Захоплення ж горами - хобі, у якому Михайло виглядає чудово. Бо ж у горах з камерою в руках дуже є чим зайнятися. Сходивши вздовж і впоперек Карпати, наприкінці літа Михайло підкорив і Кавказ. У чому роздинка цього сходження? Він це зробив наодинці. І розповів про це «Закарпатці».
Мрія
- Михайле, почну з питання, яка може видатися прикрим, але саме його ставлять першим ті, хто чує про твій здобуток. «Чого він туди поперся?» Відповіси?
- Насамперед, це була мрія. Можна сказати, з дитинства. Бо я любив листати різні карти й атласи і коли робив це, то особливо роздивлявся гори, хребти, вершини. Гори мене захоплювали. Тоді я просто уявляв собі якісь походи, підкорення вершин. А коли став дорослим і повернувся до цих мрій - Ельбрус для мене виявився найдоступнішим. Я, звісно, хотів би піднятися і на Еверест… Та фінансово, фізично, морально для мене була доступною саме ця вершина - пік Європи. Гора Ельбрус. Хоча ніколи не міг подумати, що колись буду там…
- Висота?
- 5642 метри над рівнем моря.
- Я знаю, що це сталося не зразу. Ти готувався довго, серйозно і, кажуть, недешево…
- Еге ж… Людина, яка хоче піднятися на Ельбрус, повинна щонайменше за рік думати про це. І не просто думати, а мріяти… Готуватися психологічно. Бо якщо ти робиш це - більша ймовірність того, що ти переможеш. Також важлива фізична підготовка. Теж щонайменше за рік. Не йде мова про те, щоб не пити чи не курити. Я відмовився навіть від кави. Хоча, чесно кажучи, на Ельбрус підіймаються і з сигаретою в зубах - сам це бачив. Це просто якісь скажені. Я їх називаю «обдаровані фізично».
Фізична підготовка - це не «качалки». Це біг, швидка хода. І чудово, що поруч з нами Карпати. Готуватися у них - ідеально. Особливо взимку, бо зима у Карпатах - це літо на Ельбрусі. Я готувався. Здійснив протягом зими шість скі-турів. Я закохався у цей вид туризму. Коли ти на лижах зі спеціальним «підбоєм» опиняєшся у горах з наплічником, у якому - намет, спальник, трохи їжі і камера, а довкола на десятки кілометрів ні душі - це… загартовує. Довкола сліди вовків і ведмедів і ти йдеш по їхніх слідах…
- Куди ходив?
- Та по всіх хребтах. Інколи ходив сам, інколи - зі своєю дівчиною, а найчастіше ми ходили з любителями туризму і гір Сергієм Запісочним чи Василем Гапаком, які дуже допомогли мені зрозуміти сутність гір, за що їм і дякую. Перед самим Кавказом поїхав у тижневий похід, щоб «втесатися» в одяг, у взуття, у режим.
- Скільки грошей вклав у обладнання?
- Близько чотирьох з половиною тисяч доларів. Причому, все згодилося і навіть, часом, було мало.
ПОЇЗДКА
- Давай до Ельбрусу. Як добирався?
- Потягом. А потім маршруткою. Цікаво, що маршрут я розробив сам. Звісно, користуючись порадами досвідчених. Сів на потяг до Мінвод, там - на автобус у Кабардино-Балкарію. Дуже гарна республіка. Гарні люди. Ось так поступово, методом «втику» добрався до Терсколу. Там винайняв кімнату в місцевих, день відпочив. Звідти поїхав у найвисокогірніший альптабір у Росії - в Улутау. І звідти, маючи топографічні карти, почав поступово ходити по околицях - готуватися до сходження. Ходив аж під грузинський хребет. На сам хребет не ходив - не пускають. До речі, закрили його через двох українців, які два роки тому піднялися туди, перетнули кордон і іх впіймали грузинські прикордонники. Депортували, звісно ж. І хребти Улутау, Гарваш зараз недоступні. Прикордонна зона.
Ходив так тиждень. Дуже гарно, дуже екстремально і часом, чесно кажучи, страшнувато. За день робив до 20-30 кілометрів пішки. Може й менше, бо це був дуже повільний шлях. Справа у розрідженому повітрі, яке радикально змінює реакцію людського організму на втому. Стає дуже важко. Неможливо рухатися. На точці «Притулок-11», яка знаходиться на висоті 4200 метрів і звідки починається сходження на пік, поняття «бігти» просто відсутнє. Це неможливо. Неможливо навіть швидко ходити…
- Це ж не всі труднощі?
- Далеко не всі. Ельбрус - це ж згаслий вулкан. Але сірководень з-під землі виділяється досі, і теж не додає здоров’я.
Щодня я брав для себе певну висоту. Відносив деякі речі. Потім повертався. Відпочивав. І наступного дня підіймався вище. Так я ходив тиждень. Зрештою, так я добрався до точки старту - «Притулку-11».
- Це ж як себе треба було примушувати?
- Так, важко. Але я мав ціль - Ельбрус. Якби у мене не було Ельбрусу попереду - мені було б просто неможливо це все робити. Я б міг милуватися всією красою Кавказу «внизу» - на чотирьох тисячах. Там також гарно. Але це не те, що на вершині.
Зрештою, я перебрався у Терскол, ще чотири дні потренувався, і однієї ночі вирушив на вершину.
СХОДЖЕННЯ
- Ночі?
- Так. О другій ночі. По-перше, вночі легше йти, бо сніг не сліпить. Є твердий наст, по якому легше ступати, аніж по підтопленому снігові. А ще коли повний місяць… Я саме потрапив на повний місяць. Йдеш по цих снігах сам-один, місяць освітлює абсолютно фантастичні пейзажі і ти думаєш: «як я тут опинився?!». По-наступне, дуже гарно опинитися вранці на вершині і побачити цю неймовірну красу при сході сонця.
- Чому сам?
- Бо непросто знайти групу по своїх силах. Є групи сильніших альпіністів - їм незручно зі мною «возитися». Зі слабшими - важко мені: я ще можу йти, приміром, а вони падають, блюють, ллють кров носом. Жах.
- Що за прояви?
- Це звичайна реакція людського організму на втому в умовах високогір’я. На п’яти тисячах всі маршрути забльовані. Так реагує людина… Мене Бог милував, але піднятися останні 300 метрів з «сідловини» на пік - з 5300 на 5600 - це нереально важко. Практично по вертикалі.
У той день я піднявся третім. Загалом, тієї ночі у всіх групах йшло понад 150 чоловік. Я бачив тільки ланцюжки ліхтариків далеко-далеко… Там 15 чоловік, он там - 30 чоловік… Схили Ельбрусу такі величезні, що людина там здається молекулою. Загалом, майже нікого не бачив у дорозі, бо йшов одним з перших. Я зійшов на вершину по дев’яти годинах ходи.
ПЕРЕМОГА
- Відчуття?
- Та, які відчуття? Просто ступор якийсь. Не віриться, що ти це зробив. Не віриться. Втома така… Тверезо мислити дуже важко, бо з вершини відкривається краса яку не можна описати.
На жаль, погода була не дуже і видимість слабка. Та коли хмари розійшлися, я зміг побачити далекі хребти. А коли сильний мороз, ясне повітря, то з вершини Ельбрусу в один бік видно Чорне море і береги Туреччини, а в інший - Каспійське море. Відстань між ними близько тисячі кілометрів. У це важко повірити, та їх видно з майже шести тисяч метрів. У третій бік - хребти Кавказу, у четвертий - рівнини Росії.
У цьому весь кайф Ельбрусу. З Евересту, який знаходиться посеред гірського масиву Гімалаїв, видно просто інші вершини. Нижчі. Але з Ельбрусу можна побачити просто фантастичну картину.
Щодо видимості з гір, то одного разу серед ночі мене розбудили російські альпіністи з сусіднього намету: «Міша вихаді!» Я схопився: «Що сталося?». «Посмотри, кажется война!»
Серед ночі ми побачили спалахи внизу. Це за триста кілометрів від нас бомбували Грузію - Горі. Коли я їхав на Кавказ, війни ще не було, вона застала мене там. І я з гір бачив уночі сяйво війни. Над нами кілька разів дуже низько пролітали російські військові літаки, які летіли бомбувати Грузію. А наступної ночі бомбували в Абхазії. Тут окрім спалахів ми чули й звук вибухів.
- Що у планах?
- Я б хотів піднятися на Еверест, але ще явно не готовий до цього. З реальних вершин - Памір. Пік Леніна. Але сам уже не поїду. Звісно, у цьому сходженні мені було прекрасно, цікаво, іноді дуже страшно. Але робити це наодинці - важко. З іншого боку, коли йдеш у великій групі, то не відчуваєш цієї дикості, величі і грандіозності Природи. Відчуття нівелюються присутністю людей поруч. Коли ти один - ти не просто чуєш. Ти відчуваєш тишу. Відчуваєш, як гори «співають». Можна просто сісти і насолодитися. Відчути свою ницість перед цією величчю. Загалом, саме тут відчуваєш, що людина при усій своїй технічній оснащеності, амбітності й удаваній могутності беззахисна перед істинною величчю Природи. Наскільки у людини багато наносного, яке нічого не варте порівняно з цим. У місті ми у такій безпеці!.. Нам так здається. А там - коли падають лавини… Людина настільки дрібне створіння.
Піду на Памір… Думаю, знайду невелику групу і поїду. Головне, щоб у мене склалися якось докупи три найважливіші чинники: моральний, фізичний і фінансовий. Тоді поїду.
- Нехай складуться!
- Дякую.
Розмовляв Олександр ПОПОВИЧ