Встигнути за півдня: румунські розписні монастирі Південної Буковини
Оригинал взят у kamienczanka в Встигнути за півдня: румунські розписні монастирі Південної Буковини
Монастир Сучевіца, Румунія
Це вже з серії "зараз або ніколи": пост до півріччя нашого румунського бліц-крігу. Тут буде навіть не про весь перший день подорожі - день був огого який. Коли в Красноїльську перед нами на дорогу впало дерево, мене вже калатало від нервового сміху. Окремої розповіді заслуговує пошук давно знайомого "Континенталю" в Сучаві серед ночі. Це все - за рамками, бо часу в молодих матусь менше, ніж терплячки у їхніх дітей. Тут буде лише румунська частина - і то з моїм вже опублікованим влітку ще текстом з невеликими доповленнями. Фоти часом робилися просто через вікно автівки, якість тому відповідна.
Коротше: весняний день, Румунія, Карпати, розписні монастирі і дорожній блуд.
Румунське сільце Путну, можливо, було б видно з гір над українським Красноїльськом, якби Карпати зовсім облисіли. Але браконьєри вирубали ще не всі смереки - і щоб побачити Путну, нам в квітні 2014 року довелося зробити солідний гак.
(Ми приїхали на прикордонний перехід у Красноїльську вранці 28 квітня. За кілька тижнів до того мені казали, що він вже працює. Дорогою дуже дивувалися, бо на КПП вела ведмежа стежка. Український прикордонник мляво подивився наші паспорти, а потім мимохідь поцікавився: а вам, мовляв, куди? Ну як куди, в Румунію.
Не пустив. Бо на румунському КПП не було нікого. Бо офіційне відкриття переходу мало відбутися аж за три дні.
Мінус 3 години на Румунію).
Спочатку митниця в Порубному з то працюючим, а то зазбоївшим пішохідним переходом - тут є навіть дьюті-фрі, який пропонує скромну купку парфумів серед гір сигарет і алкоголю. Ще тут чимало жінок, що обвісили себе, як Чапаєв набоями, цигарками - і нахабно заглядають у вікна автівок, прохаючи перевезти через КПП.
Далі, вже по той бік кордону, прикордонний Сірет - тут радять купувати «Котнарь», румунську хмільну гордість.
З Сіретом завжди так - залишаєш на потім, сподіваючись як-небудь ближче познайомитися (не з «Котнарем», з двома храмами XIV століття, агов!), Але все ніяк.
Румунія затягує з перших же кілометрів, Карпати маячать на горизонті немов морквина перед ослиним носом - і без зупинок проходиться і Сірет, і сусідні Балківці.
Тільки й встигаєш помітити перекреслений знак "Bălcăuţi Балківці" і згадати: ага, ще одне із сіл, заселене етнічними українцями. Потім на секунду промайне спогад про графіті на чернівецьких парканах: "Південна Буковина - це Україна". Перше слово старанно забілене фарбою, але все ще читається.
Південна Буковина - це якраз Сучавський повіт, і для нелінивого туриста Сучавщина може відкритися чудовою скринею, повною коштовностей, заритою акурат біля рідного кордону.
Ми в курсі, ми вже двічі раділи місцевим скарбам, перебираючи чотками-самоцвітами місцеві розписні монастирі, що давно заслужили собі місце у Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
У монастирському храмі Путни
Добре, що монастирів багато - вистачить на півдесятка візитів. Менш добре, що майже всі карпатські обителі розташовані в глухих місцях, куди непросто дістатися громадським транспортом. Той, хто приїде сюди автівкою, жодних проблем не матиме - дороги якщо й не відмінні, то досить пристойні, а відстані не критичні. Решті доведеться або засвоювати цей факт власними ногами, або витратитися на таксі. Якщо часу більше ніж грошей, можна ретельно спланувати вилазки з максимальною участю громадського транспорту.
Точкою відліку найкраще брати ще одне «наше» місто - Радівці (Редеуць для румунів). Труби його заводів лоскочуть димом небо у підніжжя Карпат і помітні ще від Балківців, але не вірте першому враженню. Місто варте знайомства. Знайомитися можна з помпезним православним катедральним собором, монументальною синагогою, скромним костелом - але краще з усім австро-угорським центром, сьомою водою на киселі від Чернівців, колишньої місцевої метрополії.
З Радівців розбігаються рейсові автобуси по навколишніх селах: є в Сучевіцу (і про неї теж розповімо), є до Вікову-де-Жос, сусіда Путни. Далі все одно доведеться брати таксі. Напрямок підкажуть одразу три вказівника біля різьбленого хреста: до Путни 12 км, до монастиря Путна - 16.
Всі ці кілометри були попередньо вивчені в гугл-картах - очікувалася карпатська мальовничість і глухомань. З мальовничістю вгадали, а ось глушина - це про інші села, не про Путну. Нові пансіонати, ошатний будинок культури, прапорці Румунії і Євросоюзу на ліхтарях виграшно виглядають на тлі темно-зелених смерек. І акуратні архаїчні будиночки під дранкою, за високими різьбленими воротами. Колись і на нашій Буковині села виглядали схоже, зараз такі релікти минулого залишилися в Красноїльську - не дарма найпівденніша частина цього селища називається Путна.
Але їдуть в Путну не за будиночками, а за одним з найвідоміших монастирів Румунії. Успенська обитель була заснована в 1466 р. господарем Штефаном чел Маре (Стефаном Великим), тут прославлений правитель Молдови й упокоївся.
Могила Стефана Великого (Штефана чел Маре)
Войовнича агресивність і надмірна релігійність часто ходять під руку - згадайте обвішані хрестами машини рекетирів в 1990-х. Так було завжди. Час здатний затягнути жорстокість туманом років, нанизати на народну пам'ять намистини легенд, випинаючи героїзм і ховаючи злочини. Стефан Великий (1429-1504), канонізований в 1992 р, створив сильну провладну вертикаль, жорстоко душив опозицію, відважно дражнив своїх войовничих сусідів, Порту і Річ Посполиту, здобувши 34 перемоги в 36 боях. Зате Молдова в міцних руках невисокого запального господаря була незалежною - а правив князівством він цілих 47 років. І всі ці роки будував, будував, будував монастирі та храми. Легенди приписують йому заснування півсотні святинь - але Путну він любив особливо.
Вона була першою - тут в кам'яній келії ховався від мирської суєти Данило Відлюдник, духовний наставник Стефана. Келія збереглася (вказівники підкажуть, де), дуже нагадує подільські скельні обителі, а від монастиря часів Стефана Великого залишилася тільки Казначейська вежа і плити з кириличними написами в лапідарії - всі інші будови були або перебудовані, або з'явилися пізніше.
Найдавніша румунська дерев'яна церква - саме біля монастиря в Путні.
А ще тихий монах-поліглот у сувенірній крамницчі, отримавши у відповідь на своє "Where are U from?" "Ukraine and Russia", побажав нашим країнам такої ж злагоди, яка є у нашій парі. В крамничці купили будиночок-макет головного храму обителі - в мою колекцію будиночків. Колись матиму ціле казкове місто - і Гриць його розчавить як Кінг-Конг.
Путна і справді пантеон румунської історії: тут поховано 28 правителів цих земель. З нашою історією монастир пов'язав Тиміш Хмельницький, зять волоського господаря Василе Лупула. Син великого Богдана у 1653 р. увірвався в Путну із загоном козаків, щоб зруйнувати монастир - за престол воював.
Тимош був не єдиним супостатом: Путну намагалися зрівняти з землею Ян Собеський у 1691 р. і російські війська в 1739 р. Нікому не вдалося - і зараз в монастирському музеї можна розглядати шедеври місцевих майстерень. Розглянути сам монастир з навколишніх гір складніше: у монастиря величезні підсобні господарства, багато з них якраз на схилах - вхід туди не ченцям заборонений.
Топорівці пам'ятаєте? :о) В Путні біля монастиря схожий храм стоїть
Путна - єдиний з розписних монастирів Південної Буковини, стіни якого зовсім не зберегли фресок. Хоча вони були: літописець Іон Некульче зазначав, що позолоти було більше, ніж фарб.
За фарбами краще в Сучевіцу, до неї не важко добиратися - всього 17 км від Радівців, ще й стоїть прямо біля дороги. Стоїть і захоплює - і фортечними стінами, і фресками храму.
От якраз фото з вікна автівки - монастир нависає над трасою, не проминете.
За вхід попросять 5 лей, ще 10 піде на дозвіл робити фото, правда, тільки зовні. В самому храмі зараз частково йде реставрація.
Обитель, природно, діюча.
Втомившись вивчати фрески, можна всістися на лавичці і тихо спостерігати за життям монахинь: вони тут давно звикли до туристів і зовсім не звертають на них уваги, займаючись хто куховарство, хто прибиранням, а хто городництвом.
Пейзажі в околицях Сучевіци
Стефан Великий тут не бував - монастир побудували в 1585 р три брата-боярина Могили. Єремія, один з них, заснував не тільки Сучевіцу, але і Могилів-Подільський. Видавець і просвітитель Петро Могила, чиї портрети прикрашають Києво-Могилянську академію, був його родичем.
Через дорогу від обителі - сувенірний ринок з місцевими вишиванками і дрібничками в народному стилі, а якщо сили дозволяють, можна піднятися на гору, що нависає над старими стінами: панорама монастиря на тлі Карпат буде саме такою, якою хочеться - приголомшливо-красивою. Чи вистачить вражень, чи варто вибиратися ще й в сусідні монастирі Арбор і Молдовіца, вирішувати вже вам самим.
Музей у монастирі Молдовіца. Безкоштовний.
В Молдовіцу (Moldovița) ми таки поїхали, нехай день і добігав кінця.
А в Арборі майже були - коли потім заблукали, шукаючи шлях на Сучаву.
Вже десь от-от мала бути Сучава, вже за рогом - але з-за рогу вийшла свиня.
Так ми познайомилися з румунським бездоріжжям (воно там теж є) і автентичним селом Бурла - там всі хати, і навіть пошта, і навіть церква мають шикарні високі брами. Коротше, хто знає, може, Бурла мені просто так сподобалася, а може, побила б за цікавістю навіть Арбор - якби ми в нього таки потрапили.
А, ну так Молдовіца.
Якщо ви пташка, ви туди від Сучевіци потрапите дуже швиденько - бо там близько. Небом. Землею так швидко не вийде: вся дорога до села - страшно кручений серпантин. Змія серед смерек, постійне вау-вау.
Карпати там ще не такі драматичні, як в Брані, Карпати схожі на наші рідні.
Там навіть смаки в народу схожі на вподобання наших гуцулів і буковинців.
Тільки все трішечки доглянутіше, дороги значно кращі. вказівників до пам'яток вистачає.
Молдовіца - найзатишніший з усіх монастирів, котрі бачила цього разу.
Бо ж були і інші рази. Ось тут можна почитати, приміром.
Сюди Штефан чел Маре руку для заснування не приклав. Ну, приклав, але, скажімо, дуже опосередковано.
Бо обитель заснував у 1532 р. позашлюбний син Штефана, воєвода Петро Рареш.
Обитель діяла аж поки Буковина не потрапила під Австрію - з 1785 р. почався занепад монастиря. Відновили його вже у 1932 р., в рік 400-річчя.
Фрески стін чудово збереглися - і містять чимало мілітаристичних дрібних радощів. Турки з гарматами, вершники з шаблями, ось місто тримає облогу - цікаво роздивлятися.
Бо, по-перше, це красиво. А по-друге, дуже красиво.
Поруч з монастирем - маленький сувенірний базарчик.
Потім була нічна і святкова Сучава, але це вжєе колись потім, разом з Яссами. Не сьогодні.
Покажу ще кілька дрібниць з дороги:
Сільський музей в старій хаті.
Поруч церква. Дерев'яна. Ніякої бляхи, ондуліну і вагонки.
Монастир поблизу Мартінеї, значно сучасніший. Ніякого ЮНЕСКО, ніяких зовнішніх розписів, бетон бетоном. Але хоча б за формою храм наслідує рідну буковинську традицію. А в нас православні люблять наліпити якийсь псевдо-Новгород і Владімір на подільських ґрунтах.
Та й все. Як маєте шенген, не минайте, з шенгеном пускають без румунських віз. Матиму - поїду ще.
Монастир Сучевіца, Румунія
Це вже з серії "зараз або ніколи": пост до півріччя нашого румунського бліц-крігу. Тут буде навіть не про весь перший день подорожі - день був огого який. Коли в Красноїльську перед нами на дорогу впало дерево, мене вже калатало від нервового сміху. Окремої розповіді заслуговує пошук давно знайомого "Континенталю" в Сучаві серед ночі. Це все - за рамками, бо часу в молодих матусь менше, ніж терплячки у їхніх дітей. Тут буде лише румунська частина - і то з моїм вже опублікованим влітку ще текстом з невеликими доповленнями. Фоти часом робилися просто через вікно автівки, якість тому відповідна.
Коротше: весняний день, Румунія, Карпати, розписні монастирі і дорожній блуд.
Румунське сільце Путну, можливо, було б видно з гір над українським Красноїльськом, якби Карпати зовсім облисіли. Але браконьєри вирубали ще не всі смереки - і щоб побачити Путну, нам в квітні 2014 року довелося зробити солідний гак.
(Ми приїхали на прикордонний перехід у Красноїльську вранці 28 квітня. За кілька тижнів до того мені казали, що він вже працює. Дорогою дуже дивувалися, бо на КПП вела ведмежа стежка. Український прикордонник мляво подивився наші паспорти, а потім мимохідь поцікавився: а вам, мовляв, куди? Ну як куди, в Румунію.
Не пустив. Бо на румунському КПП не було нікого. Бо офіційне відкриття переходу мало відбутися аж за три дні.
Мінус 3 години на Румунію).
Спочатку митниця в Порубному з то працюючим, а то зазбоївшим пішохідним переходом - тут є навіть дьюті-фрі, який пропонує скромну купку парфумів серед гір сигарет і алкоголю. Ще тут чимало жінок, що обвісили себе, як Чапаєв набоями, цигарками - і нахабно заглядають у вікна автівок, прохаючи перевезти через КПП.
Далі, вже по той бік кордону, прикордонний Сірет - тут радять купувати «Котнарь», румунську хмільну гордість.
З Сіретом завжди так - залишаєш на потім, сподіваючись як-небудь ближче познайомитися (не з «Котнарем», з двома храмами XIV століття, агов!), Але все ніяк.
Румунія затягує з перших же кілометрів, Карпати маячать на горизонті немов морквина перед ослиним носом - і без зупинок проходиться і Сірет, і сусідні Балківці.
Тільки й встигаєш помітити перекреслений знак "Bălcăuţi Балківці" і згадати: ага, ще одне із сіл, заселене етнічними українцями. Потім на секунду промайне спогад про графіті на чернівецьких парканах: "Південна Буковина - це Україна". Перше слово старанно забілене фарбою, але все ще читається.
Південна Буковина - це якраз Сучавський повіт, і для нелінивого туриста Сучавщина може відкритися чудовою скринею, повною коштовностей, заритою акурат біля рідного кордону.
Ми в курсі, ми вже двічі раділи місцевим скарбам, перебираючи чотками-самоцвітами місцеві розписні монастирі, що давно заслужили собі місце у Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
У монастирському храмі Путни
Добре, що монастирів багато - вистачить на півдесятка візитів. Менш добре, що майже всі карпатські обителі розташовані в глухих місцях, куди непросто дістатися громадським транспортом. Той, хто приїде сюди автівкою, жодних проблем не матиме - дороги якщо й не відмінні, то досить пристойні, а відстані не критичні. Решті доведеться або засвоювати цей факт власними ногами, або витратитися на таксі. Якщо часу більше ніж грошей, можна ретельно спланувати вилазки з максимальною участю громадського транспорту.
Точкою відліку найкраще брати ще одне «наше» місто - Радівці (Редеуць для румунів). Труби його заводів лоскочуть димом небо у підніжжя Карпат і помітні ще від Балківців, але не вірте першому враженню. Місто варте знайомства. Знайомитися можна з помпезним православним катедральним собором, монументальною синагогою, скромним костелом - але краще з усім австро-угорським центром, сьомою водою на киселі від Чернівців, колишньої місцевої метрополії.
З Радівців розбігаються рейсові автобуси по навколишніх селах: є в Сучевіцу (і про неї теж розповімо), є до Вікову-де-Жос, сусіда Путни. Далі все одно доведеться брати таксі. Напрямок підкажуть одразу три вказівника біля різьбленого хреста: до Путни 12 км, до монастиря Путна - 16.
Всі ці кілометри були попередньо вивчені в гугл-картах - очікувалася карпатська мальовничість і глухомань. З мальовничістю вгадали, а ось глушина - це про інші села, не про Путну. Нові пансіонати, ошатний будинок культури, прапорці Румунії і Євросоюзу на ліхтарях виграшно виглядають на тлі темно-зелених смерек. І акуратні архаїчні будиночки під дранкою, за високими різьбленими воротами. Колись і на нашій Буковині села виглядали схоже, зараз такі релікти минулого залишилися в Красноїльську - не дарма найпівденніша частина цього селища називається Путна.
Але їдуть в Путну не за будиночками, а за одним з найвідоміших монастирів Румунії. Успенська обитель була заснована в 1466 р. господарем Штефаном чел Маре (Стефаном Великим), тут прославлений правитель Молдови й упокоївся.
Могила Стефана Великого (Штефана чел Маре)
Войовнича агресивність і надмірна релігійність часто ходять під руку - згадайте обвішані хрестами машини рекетирів в 1990-х. Так було завжди. Час здатний затягнути жорстокість туманом років, нанизати на народну пам'ять намистини легенд, випинаючи героїзм і ховаючи злочини. Стефан Великий (1429-1504), канонізований в 1992 р, створив сильну провладну вертикаль, жорстоко душив опозицію, відважно дражнив своїх войовничих сусідів, Порту і Річ Посполиту, здобувши 34 перемоги в 36 боях. Зате Молдова в міцних руках невисокого запального господаря була незалежною - а правив князівством він цілих 47 років. І всі ці роки будував, будував, будував монастирі та храми. Легенди приписують йому заснування півсотні святинь - але Путну він любив особливо.
Вона була першою - тут в кам'яній келії ховався від мирської суєти Данило Відлюдник, духовний наставник Стефана. Келія збереглася (вказівники підкажуть, де), дуже нагадує подільські скельні обителі, а від монастиря часів Стефана Великого залишилася тільки Казначейська вежа і плити з кириличними написами в лапідарії - всі інші будови були або перебудовані, або з'явилися пізніше.
Найдавніша румунська дерев'яна церква - саме біля монастиря в Путні.
А ще тихий монах-поліглот у сувенірній крамницчі, отримавши у відповідь на своє "Where are U from?" "Ukraine and Russia", побажав нашим країнам такої ж злагоди, яка є у нашій парі. В крамничці купили будиночок-макет головного храму обителі - в мою колекцію будиночків. Колись матиму ціле казкове місто - і Гриць його розчавить як Кінг-Конг.
Путна і справді пантеон румунської історії: тут поховано 28 правителів цих земель. З нашою історією монастир пов'язав Тиміш Хмельницький, зять волоського господаря Василе Лупула. Син великого Богдана у 1653 р. увірвався в Путну із загоном козаків, щоб зруйнувати монастир - за престол воював.
Тимош був не єдиним супостатом: Путну намагалися зрівняти з землею Ян Собеський у 1691 р. і російські війська в 1739 р. Нікому не вдалося - і зараз в монастирському музеї можна розглядати шедеври місцевих майстерень. Розглянути сам монастир з навколишніх гір складніше: у монастиря величезні підсобні господарства, багато з них якраз на схилах - вхід туди не ченцям заборонений.
Топорівці пам'ятаєте? :о) В Путні біля монастиря схожий храм стоїть
Путна - єдиний з розписних монастирів Південної Буковини, стіни якого зовсім не зберегли фресок. Хоча вони були: літописець Іон Некульче зазначав, що позолоти було більше, ніж фарб.
За фарбами краще в Сучевіцу, до неї не важко добиратися - всього 17 км від Радівців, ще й стоїть прямо біля дороги. Стоїть і захоплює - і фортечними стінами, і фресками храму.
От якраз фото з вікна автівки - монастир нависає над трасою, не проминете.
За вхід попросять 5 лей, ще 10 піде на дозвіл робити фото, правда, тільки зовні. В самому храмі зараз частково йде реставрація.
Обитель, природно, діюча.
Втомившись вивчати фрески, можна всістися на лавичці і тихо спостерігати за життям монахинь: вони тут давно звикли до туристів і зовсім не звертають на них уваги, займаючись хто куховарство, хто прибиранням, а хто городництвом.
Пейзажі в околицях Сучевіци
Стефан Великий тут не бував - монастир побудували в 1585 р три брата-боярина Могили. Єремія, один з них, заснував не тільки Сучевіцу, але і Могилів-Подільський. Видавець і просвітитель Петро Могила, чиї портрети прикрашають Києво-Могилянську академію, був його родичем.
Через дорогу від обителі - сувенірний ринок з місцевими вишиванками і дрібничками в народному стилі, а якщо сили дозволяють, можна піднятися на гору, що нависає над старими стінами: панорама монастиря на тлі Карпат буде саме такою, якою хочеться - приголомшливо-красивою. Чи вистачить вражень, чи варто вибиратися ще й в сусідні монастирі Арбор і Молдовіца, вирішувати вже вам самим.
Музей у монастирі Молдовіца. Безкоштовний.
В Молдовіцу (Moldovița) ми таки поїхали, нехай день і добігав кінця.
А в Арборі майже були - коли потім заблукали, шукаючи шлях на Сучаву.
Вже десь от-от мала бути Сучава, вже за рогом - але з-за рогу вийшла свиня.
Так ми познайомилися з румунським бездоріжжям (воно там теж є) і автентичним селом Бурла - там всі хати, і навіть пошта, і навіть церква мають шикарні високі брами. Коротше, хто знає, може, Бурла мені просто так сподобалася, а може, побила б за цікавістю навіть Арбор - якби ми в нього таки потрапили.
А, ну так Молдовіца.
Якщо ви пташка, ви туди від Сучевіци потрапите дуже швиденько - бо там близько. Небом. Землею так швидко не вийде: вся дорога до села - страшно кручений серпантин. Змія серед смерек, постійне вау-вау.
Карпати там ще не такі драматичні, як в Брані, Карпати схожі на наші рідні.
Там навіть смаки в народу схожі на вподобання наших гуцулів і буковинців.
Тільки все трішечки доглянутіше, дороги значно кращі. вказівників до пам'яток вистачає.
Молдовіца - найзатишніший з усіх монастирів, котрі бачила цього разу.
Бо ж були і інші рази. Ось тут можна почитати, приміром.
Сюди Штефан чел Маре руку для заснування не приклав. Ну, приклав, але, скажімо, дуже опосередковано.
Бо обитель заснував у 1532 р. позашлюбний син Штефана, воєвода Петро Рареш.
Обитель діяла аж поки Буковина не потрапила під Австрію - з 1785 р. почався занепад монастиря. Відновили його вже у 1932 р., в рік 400-річчя.
Фрески стін чудово збереглися - і містять чимало мілітаристичних дрібних радощів. Турки з гарматами, вершники з шаблями, ось місто тримає облогу - цікаво роздивлятися.
Бо, по-перше, це красиво. А по-друге, дуже красиво.
Поруч з монастирем - маленький сувенірний базарчик.
Потім була нічна і святкова Сучава, але це вжєе колись потім, разом з Яссами. Не сьогодні.
Покажу ще кілька дрібниць з дороги:
Сільський музей в старій хаті.
Поруч церква. Дерев'яна. Ніякої бляхи, ондуліну і вагонки.
Монастир поблизу Мартінеї, значно сучасніший. Ніякого ЮНЕСКО, ніяких зовнішніх розписів, бетон бетоном. Але хоча б за формою храм наслідує рідну буковинську традицію. А в нас православні люблять наліпити якийсь псевдо-Новгород і Владімір на подільських ґрунтах.
Та й все. Як маєте шенген, не минайте, з шенгеном пускають без румунських віз. Матиму - поїду ще.