Про Анкару. Частина перша. Встигли
В момент, коли сірі дороги
Жбурляють нестримно далеко,
Здається, є місце тривогам,
А в серці так добре і легко.
Рік тому, сьомого березня 2020 ми вийшли з літака в столиці Туреччини , місті Анкара. Попереду нас чекав рік масок, антисептиків і карантину, а поки що ми просто були в очікуванні вражень від нової подорожі. Це перший кадр, що я зробив того дня. Але до нього було ще багато чого цікавого. Отже, все почалося як завжди... я побачив дешеві квитки на літак, я купив квитки на літак... як же все було тоді - мільйони позитивних тестів на covid-19 тому...
Рейс з Києва до Анкари доволі зручний ( а летіли ми Pegasus Airlines . Квитки на двох туди/назад з багажем обійшлися, на скільки я пам'ятаю близько 100$), виліт був о 2:10 ночі, а в столицю Туреччини ми мали прибути о 5:15 ранку за місцевим часом. Весь день попереду).
На той час в Україні виявили одного хворого на коронавірус, в Туреччині офіційно хворих ще не було.
Як зараз пам'ятаю, ми їдемо трамвайчиком до залізничного вокзалу Дарниця, людей у вагоні майже немає, всі намагаються бути якомога далі від сусіда.
Жорстких правил в аеропорту і літаку не було. Так, ми були в масках, але багато хто то ігнорував. В Міжнародному аеропорта Анкари Есенбога (Ankara Esenboğa Havalimanı), ніяких особливих обмежень не було. Хіба що стояла якась рамка, що автоматично заміряла температуру.
Аеропорт Есенбога знаходиться в 28 кілометрах на північний схід від Анкари. Був побудований в 1955 році компанією Build-Operate-Transfer. 16 жовтня 2006 року було відкрито новий термінал площею 182 000 кв.м. У минулому тут розташовувалася село, за назвою якого він і названий. З турецької мови Есенбога перекладається, як «Спокійний Бик».
Село назвали в честь тюркського полководця Есен Буги ( Есен Буга-хан, Ісен Буга-хан , اسن بغای خان) з армії Тамерлана. Війська Есен Буги розміщувалися в цих місцях перед битвою за Анкару в 1402 році.
Аеропорт Анкари о 5 ранку це доволі безлюдне місце. Рейсів, як і людей майже немає в цей час. Магазини і кафешки не працюють. Майте на увазі, що обмін валют там тільки один і знаходиться він в зоні видачі багажу. Звісно, що курс там жахливий, тож ми і не поміняли нічого. Потім довго бродити будівлею аеропорту в пошуках іншого, бо до міста таки треба було добиратися.
Аеропорт має цілодобове міське автобусне сполучення з центром міста (площа Кизилай (Kızılay) і міжміським автовокзалом Анкари (AŞTİ).
Автобус Belkoair № 442 в аеропорт Анкари ходить цілодобово, з 05:00 до 00:00 кожні 30 хвилин і з 00:00 до 05:00 кожні 60 хвилин. Ну, так раніше було. Зараз в нічні години автобуси подаються під рейси... Тут на сайті завжди можна знайти актуальну інформацію.
Проїзд з аеропорту до площі Кизилай коштує 11 турецьких лір (TL), що за теперішнім курсом відповідає приблизно 40 гривням.
Звичайно ж , можна завжди викликати таксі, за це доведеться відддати в середньому 90 лір ( 325 грн).
Так от, саме цих 22 лір в нас і не було. Були якісь залишки з минулої поїздки. Лір 5, максимум. Довго і нудно шукали обмінник чи хоча б банкомат. Глухо. Довелося рухатися нелегальним шляхом. Вмовили якогось дядечка буля зупинки автобусі поміняти нам 5 доларів на ліри... Знову ж таки за жахливим курсом)), але що робити.
Півгодинна поїздка на доволі комфортабельному автобусі і ось ми в центрі міста.
Що робити, куди йти? Все зачинено, ще доволі темно на вулиці, готівки майже не має. Побрели просто.. прямо). Я навіть не фоткав. Вийшло так , що ми пішли в сторону району, де майже на кожному кроці якісь військові і муніципальні будівлі з табличками "не фотографувати", та і темно ще було, тож перший кадр я зробив години через півтори після того, як ми в місто приїхали.
Але думаю, що саме час розказати коротенько історію Анкари - столиці Туреччини.
Анкара по праву вважається одним з найдавніших міст Малої Азії. Поселення стало відомо десь з VIII століття до н.е. під ім'ям Ангіра (Анкира), що в перекладі з давньогрецької означає якір. Побудовано місто було за наказом царя Мідаса, який правив в ту епоху.
У 1071 році, після поразки візантійської армії в битві при Манцикерті (зараз Малазгірт, Malazgirt), Анкара переходить під контроль сельджуків.
У 1098 року місто штурмом відбили у турків лицарі-учасники 1-го хрестового походу, але після їх відходу місто знову зайняли турки.
У 1118 візантійці зуміли тимчасово повернути контроль над Ангірою. Після поразки від турків при Міріокіфалі (Miryokefalon ) в 1176 році, а також після втрати Котіея ( Kütahya) в 1182 році, захист Ангіри стала для греків логістично неможливою. B 1183 році греки втратили місто знову, на цей раз назавжди. В кінці XII століття православ'я в місті швидко занепадає.
У 1402 році поблизу Анкари між Тимуром (Тамерланом) і султаном Баязидом I (Birinci Bayezid) відбулася битва, яка увійшла в історію як Ангорская битва. Армія султана була розгромлена, а він сам потрапив в полон до Тимура. Від цих подій постраждало і місто, а також його околиці, але за часів правління Мурада II (İkinci Murat)місто почало поступово відновлюватися й рости.
У квітні 1920 року в Анкарі зібралося Великі національні збори Туреччини, на якому було утворено національний уряд. Анкара залишалася провінційним містом аж до 1922 року.
13 жовтня 1923 року Анкара була оголошена столицею.Чому ж саме Анкару обрав Ататюрк новою столицею країни? Як пояснюють нині історики, цей крок «батько турецького народу» (так перекладається прізвище Ататюрк, яке Кемаль офіційно взяв у 1934-му) зробив з кількох причин.
По-перше, це було своєрідне розділення історії - від султанату, столицею якого був Стамбул, до нової світської держави, з сучасною конституцією, кримінальним та цивільним кодексами, своїм алфавітом, системою освіти, й відповідно новою столицею. Анкара стояла в авангарді корінних змін у країні - від політики та економіки до релігії й культури, тому був сенс у тому, аби розбудувати мале місто, а не змінювати те, що вже існує.
По-друге, географічне розташування Анкари. Тут сотні кілометрів суходолу захищають місто від спроби раптового захоплення, зокрема, у порівнянні зі Стамбулом, який з усіх боків омивається морями.
І по-третє, саме звідси почався визвольний рух, очолюваний Ататюрком. Це ніби символічна відправна точка нового історичного етапу. Переоцінити вклад Ататюрка у розвиток країни неможливо, турки пам'ятають «батька нації», шанують його пам'ять. Аби підкреслити унікальність цієї людини, парламент заборонив будь-кому брати прізвище Ататюрк, навіть його родичам.
Ататюрк (Мустафа́ Кема́ль Ататю́рк,Газі Мустафа Кемаль-паша, Mustafa Kemal Atatürk) в Анкарі зараз майже бог, згадки про нього тут всюди. Але про це розкажу ( і покажу) поступово.
Нарешті закінчую довгу і нудну текстову частину і починаю показувати фоточки.
На першому фото копія церемоніального хетського штандарту з бронзи. Оригінал знаходиться в Музеї Анатолійських Цивілізацій ((Anadolu Medeniyetleri Müzesi), що знаходиться в Анкарі. Ми з Оленкою туди дійшли і я колись вам покажу його.
Хе́тти, гети́ти (Hititler) - народ, який населяв з кін. III-поч. ІІ-го тис. до н. е. до кінця VIII ст. до н. е. центральну частину Малої Азії.
Штандарт є одним з символів Анкари, дуже часто фото його використовують в довідниках про столицю Туреччини.
На фото нижче - скульптура в парку Абді Іпекчі (Abdi İpekçi Park), куди ми з Оленкою забрели під час своїх походеньок. Створено парк було в 1981 році, названо його на честь загиблого ( в 1979 році) журналіста.
В Анкарі ( і я вперше таке побачив) дуже чітке розділення по робітничим цехам. Окремо квартал , наприклад, де продають рибу, окремо - квартал ювелірів, окремо - квартал перукарень, тощо. Це от ми забрели на вулицю, де просто критична кількість магазинів, що продають медичні товари.
Сучасний центр міста не вразить туриста великою кількістю історичних будівель. Місто здається дуже сучасним, що не дивно, враховуючи темпи, з якими воно розростається.
Анкара, на відміну від Стамбула - таки місто собак. Котики на вулицях тут є, але безпритульних собак тут на порядок більше, ніж вусатих.
Виникла невелика проблема. Природного характеру. Ми навіть зайшли пару туалетів, але всі вони ще не відкрилися . Тож просто бродіння містом перетворилося на блукання в пошуках туалету.
Здаю лайфхак, завжди в такій ситуації допоможе релігія. Байдуже - мечеть чи церква,зазвичай туалет є і доступ до нього безкоштовний.
Зважаючи на ранок на території мечеті нікого не було, але в туалет потрапити можна було. Висіла правда табличка, що то коштує 1 ліру. Тож гроші ми залишили на блюдечку біля входу.
Ми туристи прості - бачимо велику мечеть, то йдемо в її сторону.
З рекламою і архітектурою в Анкарі ситуація ще гірша ніж в Києві. Суцільний кітч і несмак. Ось, наприклад яскравий представник архітектурної школи "Пшонкастайл"... а рекламні вивіски тут займають будь яку вільну частину на фасадах будинків.
Через широкі проспекти перекинуті пішохідні мости.
Шо? Як місто собак?!
Іноді можна зустріти дивні речі на вулицях).
Мечеть, що привернула нашу увагу зблизька просто вразила своїми розмірами.
Мечеть Коджатепе (Kocatepe Camii) - найбільша мечеть і одна з найвизначніших пам'яток Анкари. Розташована в однойменному районі на південь від історичного центру міста.
Будівництво мечеті почалося в 1967 році. Початковий проект архітектора Ведата Далокая передбачав побудову сучасної мечеті, однак пізніше міська влада переглянула рішення і віддали перевагу мечеті в класичному стилі за проектом архітектора Хюсрева Тайли (Hüsrev Tayla). Будівництво тривало 20 років і було завершено в 1987 році. Мечеть Коджатепе оточена чотирма мінаретами і увінчана великою банею, в стилі класичних османських мечетей. Висота основного купола становить 48,5 м, а його діаметр - 25,5 м. Висота мінаретів, прикрашені позолоченими півмісяцями, становить 88 м. Загальна площа мечеті становить 4288 м².
У підземних приміщеннях розміщені чайні та один з найбільших у місті супермаркетів, орендна плата якого фінансує мечеть.
Ніколи не бачив голубів, що так безстрашно пірнали і купались у фонтані.
Масштаби Коджатепе вражають. Підсилювало враження те, що на площі перед мечеттю ми з Оленкою були майже одні). Ранок робочого дня.
В середині все по багатому. Як же по іншому?
Поряд з мечеттю така от модернова годинникова вежа. Мабуть залишилась від первісного проекту мечеті).
По дорозі до хостелу завернули в якусь кав'ярню. Звичайно ж англійською там ніхто не говорив ( в Анкарі взагалі мало хто англійською говорить). Хотіли щось солоденького зі знаменитою кавою по-турецькі. Але з розмови ( чи як це можна назвати), зрозуміли, що продають тут якісь буреки, чи чебуреки). Довелося обійтися кавою. Але кава неймовірна. Кафешку вибрали цю, бо тут була можливість оплатити картою. Бо обмінника ми так і не знайшли поки. Проблемка з ними в Анкарі, про це, власне, і сьогоднішній пост).
Пішли нарешті заселятися. В Анкарі ми зняли кімнату в хостелі Deeps Hostel. Нормальний за свої гроші, і розташування непогане. За чистоту б поставив трієчку, а так можу порадити. Фото не хостела, коль чо ( фото покажу наступного разу), це фото з сусідньої будівлі .
Скинувши речі і прийнявши душ ми вирушили далі знайомитися з містом. Першочерговою задачею були таки знайти обмінник). Логічно, що знайти його ми спробували поруч з центральною площею Кизилай. Знайшли один, але вирішили пошукати з вигіднішим курсом... довго довелося шукати). А поруч з Кизилаєм один великий ринок...
Торгують тут чим завгодно і рибою зокрема, вибір просто величезний. І це враховуючи, що Анкара від моря далеченько знаходиться. Багато ресторанчиків різних.
Отже, шукаючи обмінник ми рушили .. кудись). Якщо не знаєш куди йти, то йди прямо).
По дорозі сіли перепочити поряд з мечеттю Мальтепе (Maltepe Camii). Побудована в 1959 році за проектом Рекая Акчая (Recai Akçay).
Поряд з мечеттю, сусідня дорога, проспект Страсбурга (Strazburg Cd), частково переходить в естакаду і житлові будинки поруч виходять вікнами на вулицю. Як в кіберпанківських фільмах прям. Завжди було цікаво, як же воно жити в такому будинку?
А йшли ми сюди.
Аниткабір (Anıtkabir - «меморіальна могила») - усипальниця колишнього президента Турецької республіки Кемаля Ататюрка. Я вже казав, що Ататюрк в Анкарі ( та і у всій Туреччині) - то майже бог. Його іменем названі вулиці, місця, будівлі. Його портрети зустрічаються чи не частіше за національні прапори, а пам'ятники Ататюрку є в кожному селі ( прям як пам'ятники Шевченку у нас).
До будівлі був оголошений конкурс на кращий проект. У ньому взяли участь 27 іноземних і 20 турецьких архітекторів. Переможцем конкурсу став проект, представлений двома турецькими архітекторами - Емінем Халідом Онатом і Ахмедом Орханом Ардою.
У жовтні 1944 відбулася церемонія закладки першого каменя в основу мавзолею, закінчилося будівництво до 1953.
Під час будівництва проект зазнав деяких змін, які були пов'язані з фінансовою скрутою. Замість передбачених у проекті двох поверхів був побудований лише один.
Загальна площа комплексу, включаючи сам мавзолей, парк, музей й інші споруди становить 750 000 м². У будівництві мавзолею були використані сельджуцькі та османські мотиви.
Комплекс складається з чотирьох компонентів: Дороги Львів, Парку Миру, церемоніальної Площі, Залу Слави.
Мільйони людей щороку відвідують меморіальний комплекс. Так, наприклад, 10 листопада 2013 року (день смерті Ататюрка) Аниткабір відвідали 1 089 615 людей. За один день! Мільйон і 90 тисяч! За день! Докарантинні часи, хулі.
Ми були тут 7 березня і людей було багато. Але як саме початок березня пов'язано з Кемалем Ататюрком?
Не існує точних відомостей про дату народження Мустафи Кемаля. Він сам собі вибрав датою народження день 19 травня (символічний день початку революції в Туреччині), але за різними джерелами датою його народження вважають і 4 січня і 23 жовтня ... так і 13 березня.
Про точну дату ( навіть рік!) сперечаються історики, а офіційно датою народження батька нації в Туреччині прийнято вважати 19 травня 1881 року.
Місцева почесна варта. Які шоломи прикольні)).
В комплексі зібрано колекцію автомобілів Ататюрка.
Усі колони портика на фасаді - прямокутні в перетині, що не дуже поширене в архітектурі явище. Через кілька років після закінчення будівництва в іноземній (з точки турецької точки зору) архітектурній пресі було відзначено, що відстань між усіма колонами, що підтримують архітрав будівлі, неоднакова - через недбалість, допущену при будівництві (за винятком спеціально збільшеного відстані між двома центральними колонами портика). Деякий час після публікації турецькі відповідальні особи заявляли, що це твердження є наклепом недружніх іноземців, грецьких (або вірменських) «націоналістів». Згодом це пояснення зникло з ужитку, а ще пізніше і понині неофіційне або напівофіційне пояснення цієї особливості - нестандартний, творчий підхід архітекторів, які проектували мавзолей.
Навмисно ми не збиралися, але нам пощастило і ми потрапили на церемоніальну зміну почесної варти. Ще й так вийшло, що місця в нас виявилися в першому ряду.
Вид з пагорба, на якому розташовано Аниткабір на місто.
Після церемонії зміни почесної варти ще побродили по території трохи.
Це символічна труна Кемаля Ататюрка, на скільки я зрозумів. Вона завжди відкрита для відвідування. В реальності ж труна Ататюрка знаходиться під символічною, в підземному рівні сховища і доступ до неї відкривають лише кілька разів на рік.
Ще один вид на місто... і на засніжені вершини поряд з містом.
Покидали комплекс ми іншим шляхом, а саме Дорогою Левів (Aslanlı Yol).
Пішохідна дорога довжиною 262 метри, узбабіч якої стоять дванадцять пар левів, вирізаних у стилі, подібному археологічним знахідкам хеттів. Леви представляють 24 тюркські племені огузів і зображені сидячими, щоб одночасно представляти владу і мир.
Подивилися на мапі, що відносно неподалік знаходиться залізничний вокзал Анкари, вирішили зазирнути туди. Справа в тому, що в наших планах було відвідати місто Сафранболу (Safranbolu). Про дорогу туди на автобусі ми вичитали в цих ваших інтернетах, але автобуси ми не надто поважаємо з Оленкою, тож хотіли подивитися чи можна доїхати до Сафранболу потягом.
Здалеку новозбудована будівля вокзалу виглядає шикарно і футуристично, але зблизька не все так райдужно.
Коли приходиш на вокзал Анкари відразу впадає в очі занепад будівлі. Розбита плитка, облицювання, що відвалюється.
Залізничний транспорт в Туреччині не дуже популярний, народ все більше літає, або автобусами переміщається, тож величезна будівля вокзалу столиці Туреччини виявилася майже пустою.
Ми трохи походили сподіваючись знайти якийсь розклад поїздів... не вийшло. Потім спробували розібратися з мультимедійним екраном, також не вийшло, бо він дуже тупив. Вирішили запитати в касі, але там так і не знайшли нікого , хто б говорив англійською...і тут...
Підходить якийсь мужик до нас, на ничку махає якимось посвідченням і просить показати документи. Мовляв він поліцейський. Я без задньої думки лізу за паспортом, але тут вступає Оленка і каже що нічого показувати незрозумілим мужикам в цивільному не буде. З горем пополам, домовилися, що пройдемо до поліцейських у формі і там вже будемо розбиратися.
Виявилося, що мужик таки справжній поліцейський і шукає нелегалів. Щоб перевірити нас в базі ( тобто, чи офіційно ми потрапили до країни) , нас треба сфоткати і програмка на його телефоні щось там перевірить.. тут вже включився я зі словами що я фотографуюся. Ось вам мій паспорт - перевіряйте).
Ми виявилися в країні легально))), тож нас швидко відпустили. Доречі, мужик (який поліцейський в цивільному) трохи говорив англійською і поясним нам, що в Сафранболу можна доїхати лише з міжнародного автовокзалу.
Тож ми сіли на автобус і поїхали туди, звідки все почалося, до площі Кизилай (Kizilay).
Пішли повечеряли. Рибкою. Тут величезна купа рибних ресторанчиків. Деякі з них - це симбіоз магазину і кафешки. Вибираєш рибу, тобі її тут же готують.
От ціни ( множити на 3,65 грн). Щоб ви зрозуміли за ці гроші вам принесуть запечену рибину, миску салату і купу хліба. Також в цій кафешці, здається в ціну входить і якийсь напій типу Пепсі. Дууууже смачно. І хоч ресторан явно не фешенебельний, але контингент тут зовсім різний від студентів, до респектабельних мужиків в ділових костюмах. Якщо вам допоможе, то адреса саме цього ресторанчика Cumhuriyet, Selanik Cd 9/A, але там поряд їх багато.
Ну і так... гроші ми такі поміняли. В тому обміннику, що знайшли першим))). На проспекті Зиї Гёкальпа (Ziya Gökalp , турецький письменник)
Прикупивши різних ніштячків ми вирушили в хостел відпочивати. Це був дуже довгий і цікавий день. Але далі буде не менш цікаво. Не перемикайтеся.
Booking тимчасово завершив свою реферальну програму, тож знижку ( суттєву, до 39 $) ви можете отримати тільки за одним з моїх реферальних лінків. Потрібно зареєструватися на AirBnb через посилання www.airbnb.ru/c/shuras1 - і отримати плюшки. Ну і мені трохи перепаде).
Оригінал публікації ось туточки