кумеднa історія
Тетяна Чорновол
Розкажу кумедну історію, як війна міняє сприйняття світу. Почну з того, що я завжди ненавиділа дорожників та різних поганих людей, які випилювали лісосмуги обабіч доріг. Мені завжди подобалося їхати в тіні, вечірнє сонце не сліпитб і взагалі дерева це так гарно...нічого не має кращого ніж ходити по лісу....А тепер, я їх ненавиджу, їх це - дерева. Щиро! Нестримно. Всі ці одинокі берізки і тополі... Особливо обабіч доріг - це вони ловлять мої ракети, прикривають танки. І чому тільки ці прекрасні люди, які пиляли, так багато їх ще залишили. А ще ненавиджу ліси, там де ліси, для мене не має позицій...Інша справа поля, широкі, не менше 5 км з видом на гладеньку трасу...і щоб поменше стовпів і знаків... і берез.А ще зізнаюся, найбільше в цьому житті я раніше ненавиділа людей, що викидають сміття на природі...Більше ніж корупціонерів.А тепер я їх люблю. Обожнюю. Адже уявіть сидимо в засаді в лісосмузі. Речі, не сховаєш, вони накопичуються, розмножуються, нас би було помітно з повітря, аби не сміттєзвалища. Наші стоянки з повітря мало чим відрізняються- теж мішки, одноразовий почуд, пляшки, ковдри...Зброю зрештою можна різним мотлохом прикрити...А особливо я вдячна тим прекрасним людям, що викинули двоспальний матрас в одному холодному противному лісі...Історія була наступна- була у нас позиція в лісі на опушці. Добу стояли. Ніч крижана, вітер, а так вийшло, що з собою нічого і вогнища не можна палити. Вижили тому, що знайшли на стихійному сміттєзнавищі під соснами матрас, майже свіжий і сухий, великий на пружинках. Затягнули його в яму. Хтось чергує, а інші, як кошенята вкупі на тому матрасі... зігрілися трохи. Ми так вдячні тому матрасу, що мріємо, скінчиться війна зробимо там пікнік...на честь матрасаЯкщо природа нам не набридне остаточно.А то щось дуже багато її в нашому житті останнім часом...То сон під зорями, то ланшафтний дизайн і тваринки на руки самі стрибають, годуй їх...