Едмонтон. LRT (легке метро). Потяги
Почнемо з потягів. Про саме метро в цілому і кожну станцію окремо йтиметься пізніше.
Потяги у Едмонтоні обладнані дзеркалом заднього виду (ця деталь здавалась мені очевидною до того, як я побачив потяги системи BART). Працівника, який показує машиністу з платформи "давай, їдь уже", нема.
Двері відчиняються кнопкою, як ззовні,
так і зсередини.
Зверху вагони обладнані старими гучномовцями і чимось подібним до гасової лямпи.
Ви справді відразу звернули увагу на розмір дірки між потягом і платформою? Тепер зауважте, що лише окремі двері вагонів пристосовані для неповносправних.
У цих виходах палка-трималка зміщена в бік, що дає простір для візків. Це може наштовхнути необережного читача на думку, що палка там взагалі є. У переповнених метрополітенах у годину пік на ній могли б залишитися пара-друга пасажирських мізків, але для Едмонтона це питання не стоїть.
Львівські трамваї згадалися не дарма. Зроблено в Німеччині.
На третій наклейці не любитель собак, а незряча людина. Сама поява її на наклейці свідчить про те, що люди можуть собі уявити користування метро незрячими.
Вигляд вагону зсередини. Вагони чіпляються одне до одного, а не з'єднані у одну довгу трубу (що дозволяє чіпляти додаткові вагони в години пік і знімати їх тоді, коли вони не потрібні).
Під сидіннями ви знайдете лише дві речі: пісок
або радіо
Проїжджаємо типовий столичний пейжаж.
У потягах улюблена північноамериканська звичка класти ногу на все, що знаходиться перед носом, поставлена під загрозу. Усюди окрім потягів (де люди таки не роблять цього) вона працює на відмінно.
Якщо зайти у перший вагон, можна дивитися вперед. Ні, тут нема безпілотного хайтеку як у Ванкувері, Копенгагені чи Дубаї. Машиніст присутній на своєму місці, а кабіна надійно відділена від салону.
Просто у стінці на протилежній від водія стороні є віконце, через яке можна піддивлятись.
У вагонах люди слухають музику в навушниках, читають книжки, граються з електронними пристроями чи говорять.
Останнє відрізняє північноамериканське метро від пострадянського. В Києві чи Харкові в метро зазвичай мовчать. Можна припустити, що "там неможливо говорити через шум" чи специфіку розташування сидінь, але це не заважає іноземцям говорити в радянському метро. В автобусах, між іншим, поведінка не відрізняється, хоча вони майже не шумлять. Культура така.
Потяги у Едмонтоні обладнані дзеркалом заднього виду (ця деталь здавалась мені очевидною до того, як я побачив потяги системи BART). Працівника, який показує машиністу з платформи "давай, їдь уже", нема.
Двері відчиняються кнопкою, як ззовні,
так і зсередини.
Зверху вагони обладнані старими гучномовцями і чимось подібним до гасової лямпи.
Ви справді відразу звернули увагу на розмір дірки між потягом і платформою? Тепер зауважте, що лише окремі двері вагонів пристосовані для неповносправних.
У цих виходах палка-трималка зміщена в бік, що дає простір для візків. Це може наштовхнути необережного читача на думку, що палка там взагалі є. У переповнених метрополітенах у годину пік на ній могли б залишитися пара-друга пасажирських мізків, але для Едмонтона це питання не стоїть.
Львівські трамваї згадалися не дарма. Зроблено в Німеччині.
На третій наклейці не любитель собак, а незряча людина. Сама поява її на наклейці свідчить про те, що люди можуть собі уявити користування метро незрячими.
Вигляд вагону зсередини. Вагони чіпляються одне до одного, а не з'єднані у одну довгу трубу (що дозволяє чіпляти додаткові вагони в години пік і знімати їх тоді, коли вони не потрібні).
Під сидіннями ви знайдете лише дві речі: пісок
або радіо
Проїжджаємо типовий столичний пейжаж.
У потягах улюблена північноамериканська звичка класти ногу на все, що знаходиться перед носом, поставлена під загрозу. Усюди окрім потягів (де люди таки не роблять цього) вона працює на відмінно.
Якщо зайти у перший вагон, можна дивитися вперед. Ні, тут нема безпілотного хайтеку як у Ванкувері, Копенгагені чи Дубаї. Машиніст присутній на своєму місці, а кабіна надійно відділена від салону.
Просто у стінці на протилежній від водія стороні є віконце, через яке можна піддивлятись.
У вагонах люди слухають музику в навушниках, читають книжки, граються з електронними пристроями чи говорять.
Останнє відрізняє північноамериканське метро від пострадянського. В Києві чи Харкові в метро зазвичай мовчать. Можна припустити, що "там неможливо говорити через шум" чи специфіку розташування сидінь, але це не заважає іноземцям говорити в радянському метро. В автобусах, між іншим, поведінка не відрізняється, хоча вони майже не шумлять. Культура така.