Автостоп
Йшла пята година походу, сонце пекло, бутерброди всі зїжджені, ноги стоптані. Ми ж продовжували йти. Здається Доля про нас забула. Полігон був не тут. Або може вже дуже далеко, але про це іншим разом. А зараз... з-за рогу вигулькнула машина. Зупинили. Старкуватий мужчина щось белькотів на німецькій вкраплюючи англійські слівця. Збоку розтягся якийсь песик. "Підвезу! Сідайте на задні сидіння." Відкриваємо задні сидіння, де нас зустрічають ще два песики. Один з них - німецька вівчарка, не був дуже радий нас бачити. Видно уявляв як нам буде там тісно, тому до кінця відстоював свою територію. 10 секунд мовчання, кидаємо погляди то один на одного, то на собаку. Дальше дядько видавлює із себе англійське Хі Френдлі, стуляючи щелепу вівчарки рукою, а я кажу дядьку дякую, що зупинились, але ми ще пройдемось... Відчуваючи себе найбільшим снобом, який не прийняв такої любязної допомоги і згадую всі ті рази, коли йдеш, зупиняєш, а тобі ніхто не зупиняє.
Все таки Доля про нас не забула.
А як ви подорожували? Як їздили автостопом?