Аляска - частина 3 (Denali National Park and Preserve)
Продовження
Перша частина - загальні враження
Друга частина - Seattle - Anchorage - Independence mine - Denali
Кожен має свій власний кінець світу. У всі значеннях. І чийсь кінець світу може стати початком світу для когось іншого. Саме так можна описати коротко всю суть Аляски. Необ"ємні простори, важкопрохідна тундра, високі перевали та льодовикові поля. Холодні хвилі океану та промерзла золотоносна земля. Хтось знаходить тут свій спокій, а хтось його губить...
У середині Аляски знаходиться ще один "світ" - національний парк Деналі. Його ще називають дахом континенту. Територія, трохи менша від Словенії за площею, приваблює до пів мільйона відвідувачів щороку. Що шукають тут всі ці люди, кожного віку та віросповідання? Відповідь знову буде трохи філософською: кожний - своє. Тому розкажу, що саме шукала та знайшла я.
Я дуже люблю ходити в походи, і на першому етапі підготовки я була впевнена, що ми не упустимо такої можливості розвідати Деналі на власних ногах. Але не так сталось як гадалось, територія парку гігантська. Щоб пройти якийсь більш-менш цікавий трек мало два-три дні. Прийшлось обмежитись екскурсією, яку пропонує паркова служба - поїздка автобусом по дорозі вглиб парку, закритій для публічного доступу.
В перекладі з атабаської мови Деналі означає "висока". Так корінні племена називали гору, яку ми називаємо Мак-Кінлі - найвищу гору Аляскинського хребта та і цілого континенту (6194 м). Хребет і далі росте, тому тут не рідко стаються землетруси.
З найдавніших часів ці важкодоступні землі приваблювали людей величезною кількістю мігруючих на літо тварин. Люди приходили на ці високі безлісі схили щороку за тим, що запевняло їм існування до наступного літа: їжа та одяг, м"ясо та шкіри вбитих лосів, оленів та інших тварин. Вони пливли човнами так далеко, як тільки могли, і повертались назад до своїх поселень на довгу темну зиму. Так продовжувалось віками до того часу, коли жовтий метал та дорогоцінні хутра не почали сприяти економічному та промисловому розвитку Аляски. Цивілізація знову взяла дорогу ціну за свої блага - тварин ставало все менше, баланс порушувався. На початку 20-го століття натураліст Чарльз Шелдон звернув на це увагу публіки, запропонував створити резервацію, де тварини безперешкодно розмножувались і заповнювали прилеглі території, де проживають залежні від диких тварин народи. Така комбінація охорони дикої природи мала б, на його думку, не тільки зберегти диких звірів, але й привабити відвідувачів, які принесуть користь економіці та розвитку Аляски. З європейської точки зору лінійний розвиток - починаючи з способу життя мисливця-збирача, прогресуючи до сільськогосподарських, а потім міських та виробничо-технологічних форм сучасної цивілізації - такий довгий період культури мисливців-збирачів може виглядати як поламаний культурний годинник. Але це не так. Такий погляд пасує до широкого поняття людського розвитку, та зовсім не пасує до умов внутрішньої Аляски. Ми всі походимо від мисливців-збирачів. Всі наші предки провели нескінченні тисячоліття в умовах, що практично не змінювались. Однак, коли наступав кліматичний чи природній зсув - саме тоді люди адаптувались до нових умов змінюючи традиційний спосіб життя, мігруючи або змінюючи культурні особливості. Період мисливців-збирачів у субарктичній внутрішній Алясці тривав з 11 000 д.н.е до 1850 року нашої ери. Але на це були свої вагомі причини - тут немає тварин, що можуть бути приручені; замерзлий грунт і коротке літо не дозволяє вирощувати рослинні культури. Тому корінні народи мусили роззосереджуватись в надії зібрати достатньо провізії, що унеможливлювало створення великих поселеннь. Кожна група йшла в окремому мовному та культурному розвитку, тому в Алясці таке велике різноманіття племен, мов, традицій. Народи просто не мали іншого виходу. І навіть сьогодні люди, що не мають доступу до "пуповини" завезених товарів та технологій, живуть як і тисячоліття назад - мисливством та збиранням. В нескінченному круговерті уточнення знаннь про власну землю, тварин та природні особливості, народи виробили гнучкисть у реакції на різні природні катаклізми, здобули багатий духовний світ, поглибили та зміцнили свою культуру. За тисячі років ізоляції вони вивчили свій світ так, як ніхто і ніколи. Створили свою культуру, яка дуже відрізняється від європейської, але є не менш багатою та складною.
Чи маємо ми, жителі кам"яних джунглів, право "обертати" їх в нашу "релігію" цивілізації? Час покаже..... а в той час ми можемо спробувати зануритись у цей "інший" світ.
Чарльз Шелдон ще довго добивався створення заповідника на території Деналі, і десятиліття пізніше, у 1917 році, парк було створено. Так почалась спроба відновити порушений баланс.
Зранку я прокинулась з відчуттям того, що знаходжусь у лоні гігантської матері, так тихо і спокійно було навколо. Відразу згадалась перуанське божество Пачамама (мати-земля). Ми зібрались, та пішли на зупинку, де нас мав підібрати наш екскурсійний автобус. Парк пропонує кілька варіантів за довжиною маршруту та змістом самих екскурсій. Ми обрали найдешевший (35 доларів) та, на мою думку, найоптимальніший варіант: наш автобус не мав окремого екскурсовода, лише те, що може нам розказати водій. Маршрут ми обрали найдовший, аж до копальні Кантішна. Враховуючи те, що ми уже були досить далеко від в"їзду до парку, ця подорож автобусом зайняла не так вже й багато часу - з 9 ранку до 7 вечора.
Нам повезло і наша пані водій розказала нам дуже багато всього цікавого, я вважаю ми отримали не меншу інформацію, ніж на чисто екскурсійних маршрутах. Одне, що не дуже тішило - було похмуро та накрапав дощ. Надій побачити красуню гору було мало.
Навіть зараз у парку періодично закривають деякі території з забороною пересування для людей. Таким чином пробують оберегти крихку природу.
Так ось ти який, північний олень )))
Долини в парку створені рухом льодовиків. Інколи й самі пагорби є льодовиками. Ось ці наприклад. Малорухомі потоки льоду вкрились грунтом та поросли рослинністю.
Потоки рік, що висихають влітку, наповнюються навесні, збільшуючись неймовірно.
Те, що зараз виглядає як цілком мілкий потічок може перетворитись на непереборну перешкоду шириною в сотні метрів, що зносить все на своєму шляху.
Якщо вам скажуть, що Деналі кишить тваринами, ви не повірити, бо все навколо виглядає застиглим і безжиттєвим. Є тут тварини, і багато, але площа настільки велика, що очікувати легкого доступу до фауни не приходиться. Це вам не Єлловстоун, де звірі змагаються між собою за територію. В Алясці вистачає місця всім. І якщо тихенько причаїтись на якийсь час, то можна побачити багато чого цікавого: і качечку з каченятами
і північного оленя (ага, того самого)
і лося, що дрімає собі в кущах
різних дрібніших тварин, як то ховрашки
ну і головну "достопрімєчатєльность" Аляски - бурого ведмедя грізлі
а як повезе - то і не одного, тільки близько бажано не підходити. Хоча грізлі на Алясці і менш агресивні, ніж ті, що живуть у цетральній частині США, це все-таки хижак і інколи нападає на нас, людей.
Ну і звісно ніде вам не подітись від головних ссавців планети - нас з вами. Шукачів гострих відчуттів тут не бракує. Ось ці двоє спостерігають за трьома ведмедями на протилежному боці ріки, і роздумують, чи вартує їм туди потикатись.
Якщо в Єлловстоуні заборонено пересуватись місцями густого заселення ведмедів групами меншими ніж 4 особи, то в Алясці йди куди хочеш і як хочеш. Тільки не забудь десь написати своє ім"я, щоб можна було ідентифікувати речі. У Деналі теж вимагається отримади спеціальний дозвіл, якщо похід буде багатоденним. Він безоплатний, але вимагає десь годину часу, заповнення "маршрутного листка" і перегляду відео про безпеку. Обов"язковими також є контейнери на їжу. І це не оминеш. Якщо поткнешся на стежку без дозволів і контейнера - є ризик нарватись на рейнджера і суттєвий штраф. Дехто критикує таку дозвільну систему, але я особисто вважаю її дуже правильною, бо краще бути попередженим, ніж шкодувати потім. А ще це елімінує всіляких дилетантів від попадання в трагічні ситуації. Наприклад, з багатьох потічків у Деналі не можна пити, і рейнджер вам підкаже, навіть намалює, де вони знаходяться у зоні вашого походу. Ідучи в багатоденний похід в Алясці, треба дуже ретельно готуватись і мати багато часу. Може статись так, що на шляху назад погода зміниться, і ви будете "ув"язнені" рікою, що розлилась після дощу, на кілька днів. А може випасти сніг у липні, і тоді прийдеться перечекати до потепління, бо без кішок не пройдеш. Коротше кажучи - тундра має свої права.
А тим часом наш автобус під"їжджав до кінця дороги в Кантішна. Це поселення виникло на початку 20-го століття знову ж як копальня золота. Тут, в глибині диких лісів оселилась купка людей, що працювали важко, ще важче жили серед суворого клімату та дикої природи. Але одна людина не була зовсім звичайною. Це Фанні Куіглі, уроджена Франсес Седлячек, жінка, що дівчиною втекла з німецького поселення у Небрасці, де навіть англійською не говорили. Фанні залишилась жити тут аж до самої своєї смерті у 74 роки. Сама, полючи, вирощуючи городину, доглядаючи свій будиночок і зовсім не відчуваючи дискомфорту. Вона працювала нарівні з чоловіками, а у полюванні та їзді в собачих упряжках перевершувала їх. Сучасні американці з жахом дивляться на вутленький дерев"яний будинок, в якому вона жила, без вигод, без газу-водопроводу-електрики у 40-градусні морози. Я ще розкажу детальніше про цю жінку, вона заслуговує на це.
А ми тим часом мали коротку можливість поспілкуватись з "аляскинськими національними плахами" - комарами. Тут, в Кантішні, набагато тепліше, ніж на початку парку, навіть квітнуть різні рослини.
Тут же знаходиться мікро-аеропорт для ось таких літачків, які в Алясці як універсальний засіб пересування.
Дорогою назад ми зупинились коло Reflection pond - озерця, коло якого роблять відомі на весь світ фото гори МакКінлі, але мені не повезло, було хмарно. Ось вона, гора, десь там
А так би воно мало виглядати в сприятливу погоду (фото з нету)
Взагалі, нічого дивного у хмарності не було. Як розказували рейнджери, тільки 20 відсотків року в Деналі хороша видимість. Але за якийсь час хмари почали розходитись, правда не достатньо, щоб побачити гірський хребет.
Ми приїхали до свого кемпінгу десь коло 7 вечора. Зробили щось поїсти, відпочили трохи, і десь о 10 вечора пішли на ріку Текланіка помилуватись природою. Далека грозова хмара подарувала нам веселку.
Так закінчився ще один день в Алясці. Вражень було дуже багато, але найбільші пригоди ще попереду.