Аляска - частина 2 (Seattle - Anchorage - Independence mine - Denali)
Продовження
Перша частина - загальні враження
Я обожнюю лiтати... з дитинства, з того часу, коли в малому ЯК-40 трусило до метеликiв у животi. А потiм снилось, що лiтаю... над далекими казковими країнами, горами, лiсами. Час минає, та спогади будуть з нами.... аж до нашого останнього заходу сонця...
Вирвавшись з обiймiв галасливого мегаполiсу, сiвши у крiслi на летовищi, хочеться думати тiльки про те далеке, нове. Але життя вирує довкола, лiтаки вантажаться, люди працюють... ну, майже працюють...
Здiйнявшись у повiтря, фiксую розтягнутi на десятки кiлометрiв передмiстя Чикаго. Ілюмінатор в нашому літаку був дуже мутним і викривленим, фотографувати було вкрай складно, але бодай щось з того вийшло.
А потiм i iншi мiста неподалiк, ось ще одне велике, мiсто пива i мотоциклiв - Мiлвокi.
А далi я чекала на Скалистi гори, але щось мої карти в телефонi не завантажились, i я по пам'ятi здогадувалась де ми. Ось гори
Незабаром пiдлетiли до мiста Сiетл. Менi настiльки сподобалось воно згори, що хотiлось залишитись бодай на день.
Сіеттл - найбільше місто на північно-західному березі Тихого океану США. Це - вузол морських та сухопутних транспортних потоків зі сходу і заходу.
Аеропорт теж вражає - красиво, просторо, з вікном у всю стіну і прекрасним видом на гори.
Але часу у нас було тiльки на обiд i далi в лiтак з усмiхненим шаманом на хвостi.
Зморена дорогою задрiмала, нiч усе ж...аж тут лiтак повернув i сонце пригрiло через вiкно.
Було так незвично - все ж 11 вечора. А снiг на вершинах гiр виблискував, слiпив бiлизною, здiймався хуртовиною. I знову незвично аж до запоморочення - кiнець червня, тiльки-но з 40-градусної спеки.
Соннi вийшли з летовища у Анкориджi, сiли у таксi. Кiлька хвилин - i вже на мiсцi. Я домовилась з компанiєю, що вони залишать ключ вiд нашого кемпера на колесi. А вони ще й постелили нам, так що нам залишалось лиш кинути торби i звалитись спати... Тiльки як тут спати, коли на дворi видно як вдень? Та втома своє взяла, спали як дiти до 6:45. О 7 в нас мала бути орiєнтацiя та остаточна паперова робота. Нам показали фiльмик-iнструкцiю з користування кемпером, дали деякi папери на пiдпис, i години пiвтори пiзнiше ми були готовi вирушати. Голод - не тiтка, тож поїхали до найближчого Волмарту - за рогом. Йой, як то було страшно спершу - такий автобус, все труситься, речi не зафiксованi лiтають, на ногах не встояти. Але якось доїхали, закупились, "потiшились" з цiн (все на 30% дорожче, а рекорд побили черешнi - $10 за фунт проти $1.45 у Чикаго, схожi цiни i на iншi фрукти). Якось за тим всiм час летiв, тож рванули з Анкориджа в напрямку до парку Деналi, з заїздом на перевал з старою копальнею золота.
Дорога мало чим вiдрiзняється вiд мiдвесту, ну хiба знакiв "лосi на дорозi" у нас нема... Але відстані просто вражають - вся Аляска займає площу майже втричі більшу за Україну. При цьому протяжність УСІХ доріг всього 22 тисячі км. Це включаючи і дороги, які можна назвати хіба що “напрямками” в силу їх малопрохідності для звичайного автомобільного транспорту. Для порівняння - в Україні загальна протяжність всіх доріг - 170 тисяч кілометрів. Тому тут пілотів більше, ніж будь-де, хоча погодні умови та ландшафт створюють найнесприятливіші умови. Літають дуже багато, не дивлячись на великий кошт науки та ліцензії. Якщо не літають, то обов”язково плавають на човнах і човника всіляких розмірів влітку, і пересуваються на снігоходах зимою.
Звернувши з хайвею - перша несподiванка: ремонт дороги... зуби краще тримати зцiпленими, якщо язик дорогий...
Та цей дискомфорт щедро винагороджується дуже швидко - ось вже й перевал, гори, хмари мiж хребтами i СНIГ!
Пiд'їхали до паркiнгу i почалось: аляскинський нацiональний спорт - здери з туриста якнайбiльше грошей. Рiдко коли треба платити за паркування у державних парках, але тiльки не в Алясцi - тут при всiй необмеженостi територiї кожна вигода коштує. Ну але то таке... краще от подумати, де рукавиці запхали, бо ж вийти треба. Дітлахи в снiгу потiшили, як i екстремали в шортах i в'єтнамках.
Якщо внизу було досить повноцiнне холодне лiто, тут - рання весна. Рослинність лише пробивала собі шлях вгору до сонця, якого навіть видно не було через хмари.
Біля підніжжя гори виднілися рештки будівель Independence mine - копальні золота.
Золото - м”який метал з здатністю творити історію - ось що притягувало тисячі шукачів пригоди сюди, на останній рубіж. Саме тут на початку 20 століття працювало понад 200 чоловіків, заворожених жовтим блиском. Мережа тунелів простягалась на площі 5,5 км. кв.
У 1942 році уряд США вступив у війну, та вирішив закрити копальні золота, але Independence mine продовжувала діяти, бо тут добували ще один рідкісний метал - вольфрам - який був стратегічно важливим під час війни. Але людська природа така, що навіть під забороною тут продовжували шукати золото під видом вольфраму. Загалом у копальні добули понад 35 000 унцій золота. У 1946 році уряд встановив обмеження у 35 доларів за унцію і дозволив операції з цим металом тільки державним установам. Копальня почала занепадати і у 1951 році, добувши золота на 6 млн. доларів, закрилась.
З переходом копальні під юрисдикцію штату тут відкрився музей, руїни підтримують у стабільному стані. Тунелі тільки частково доступні, більшість обвалились.
Але місцеві та туристи далі шукають щастя в потічках. Навіть діти, незважаючи на льодяну воду.
Вид на долину з цього перевалу дійсно вражає: навколо сніг, холод, хмари і мряка, а там внизу - сонце, тепло і квітучі рослини. Ця дорога відкривається для автомобільного руху тільки на 2 місяці в році, в решта часу тут високі сніги.
Ми виїхали з цього царства холоду, і попрямували далі до парку Деналі.
Дорога була дуже холоша, і десь коло години 9 вечора ми дістались головного в”їзду у парк.
Національний парк (заповідник) Деналі займає коло 25 тисяч км². Рух приватного транспорту по єдиній 146 кілометровій дорозі заборонений після відмітки у 24 км. Лише раз в рік розігрується лотерея, і восени 100 щасливчиків отримують можливість проїхатись цією дорогою від початку до кінця. Але є ще одна можливіть проїхати хоча б до середини цієї дороги - поселитися у кемпінгу Teklanika. Таким чином можна заїхати на цілі 60 км. у середину парку. Кемпінг невеликий, і я замовила місце ще у березні. Але навіть з поселенням у парку пересуватись дорогою не можна, можна тільки в”їхати на термін перебування на кемпінгу і виїхати. Ці 60 км. ми їхали дві години - дорога з гравійним покриттям та численними поворотами. Лише перші 15 км було заасфальтовано. І вже на початку нам трапились звірятка - зайчики переходили дорогу.
Ми доїхали до місця десь по 11 вечора, знайшли найбільш підходяще місце, розсунули боки кемпера і дружно позасинали, хоча краса навколо і відсутність ночі тягнули йти шукати пригод. На наступний день у нас був запланований тур автобусом ще далі вглиб парку, до кінця дороги.
Маршрут дня виглядав ось так:
