Colca Canyon, Cruz del Condor, Arequipa - Перу 7
Продовження
Перша частина- Паракас, о-ви Баєстас, місто Наска.
Друга частина - Пампа Галєра, Пукіо, Абанкай.
Третя частина - Куско, Саксауйаман, Салінас, Оянтайтамбо
Четверта частина - Мачу Пікчу
П"ята частина - Ойянтайтамбо, південна частина Перу
Шоста частина - Пуно, острови Урос, Альтіплано, каньйон Колка
Холодна, майже морозна, ніч зникає в променях сонця. Воно гріє так сильно, як тільки може гріти в розрідженому повітрі на висоті понад 3500 м. Повітря прогрівається швидко, але в тіні ще дуже холодно.
Прокинувшись у малесенькому містечку Кабанаконде, ми не могли змусити себе вилізти з-під важезних шерстяних покривал, настільки холодно було в кімнаті. Натягнули все, що мали, і пішли снідати.
Сніданок був дуже навіть нічого: яєчня, млинці, булки і кока чай. Нам його подав працівник хостелу, що, судячи з всього, вже давно прокинувся. Ми спитали його, як їм вдається жити в неотоплюваних приміщеннях, на що він відповів, що вони просто вкладаються спати у одязі. Не знаю, чи це був жарт, але все можливо, судячи з заяложеності одягу місцевих жителів. За сусіднім столиком сидів якийсь румун, позеленілий від гірської хвороби, трусячись від холоду. Ми розговорились з ним, і довідались, що він вже кілька місяців подорожує Перу, але занадто різко набрав висоту, і тепер страждає. В нашому хостелі, як і в цілому Кабанаконде, було досить багато іноземців - тут знаходиться хайкерський центр каньйону. Активний туризм тут почався після 1981 року, коли польська команда на каяках спустились нижче Кабанаконде по річці, і підтвердили максимальну глибину каньйону. Ми не пранували ніяких походів, хоч дуже хотілось, у нас просто не було достатньо часу. Ми приїхали сюди, щоб побачити те, що дивувало древні доінкські культури та викликало у них повагу - кондорів.
Приїхали ми затемна, тому нам було дуже цікаво розглянути містечко. В архітектурному плані, ту не було нічого цікавого - обшарпані, часто незавершені, будівлі; грунтові дороги; пилюка.
Але жінки - це щось. Майже всі, незалежно від віку, одягнені у красиві велюрові сукні, розшиті кольоровими стрічками, вишивкою, ажурними квітами і блискітками. Навіть ті, що були у звичайному одязі - мали на собі принаймні розшитий капелюх.
Ми забрали автівку з сусіднього подвір"я, і вирушили до найвищої точки каньйону Колка - Круз дель кондор.
Каньйон Колка вважається найглибшим у світі - 4160 м. Однак, стіни каньйону не такі вертикальні, як у майже вдвічі меншого американського Гранд каньйону. Ще дуже вагома відмінність - різка зміна температурних режимів на протязі доби. Крім того, перуанський каньйон заселений. Саме тут, внаслідок малої цінності для сучасної цивілізації і недоступності, збереглися традиції та уклад життя з найдавніших часів.
Ріка Колка на дні однойменного каньйону не широка, і досить складна для рафтингу. З цього місця, спускаючись вниз коло трьох годин, можна потрапити в оазис з тропічним кліматом.
На паркінгу вже було чимало автобусів різного розміру, і лише одне легкове ато - наше. Край каньйону був всипаний людьми, що чекали на незвичне шоу. Деякі молоді люди відверто ігнорували застереження і, мабуть, самі хотіли спробувати політати "акі кондор".
Ми вдивлялись у краєвид, але не бачили нічого іншого, крім каміння. І ось на одному з каменів я побачила силуети птахів:
Дорослий птах і пташеня чекали. Повітря нагрівалось, і ось тепла хвиля вдарила нам в обличчя. Птахи розпростерли крила і ступили у прірву. Розігріте повітря, піднімаючись вгору, підняло і птахів, вони почали кружляти. Кондори маже не махали своїми півтораметровими крилами. Це видовище було настільки незвичним, що під час кожного маневру натовп голосно реагував. Величні легендарні птахи немо би показували все своє вміння для нас, жалюгідних прямоходячих.
Пташеня уже досить велике, але ще не змінило свого "дитячого" опірення.
Самець завжди тримався неподалік:
Я не могла зупинитись, і фотографувала їх без упину в якомусь дитячому екстазі. Це було щось настільки сюрреалістичне, на межі розуміння. Хотілось сидіти тут, на каменях, цілий день, і спостерігати за цим святом природи.
Через якийсь час кондори почали підніматись все вище, розчиняючись на фоні білосніжних піків, люди почали роз"їжджатись, а ми ще залишились трохи. Несподівано, я почула ззаду якийсь дивний звук, обернулась і не повірила - колібрі! Пташка підлітала до квіточок буквально на кілька секунд, швидко змінюючи кущі. Це був незвичний день: одні з найбільших та найменших птахів в одному місці.
Ну і всюдисущі горобчики теж тут "тусувались":
Зважаючи на популярність місця, логічно було побачити тут і масу продавців сувенірів. І знову жінки у національному вбранні. Щоправда, спортивне взуття вже давно стало інтернаціональним явищем :)
Страшно було згадувати, як ми доїхали сюди. А нас ще чекала дорога назад. З слабкою надією ми спитали місцевих, де краща дорога до Арекіпи, і вони нам впевнено показали туди, звідки ми й приїхали. Мовляв, та інша дорога ще гірша. Куди вже гірше... Ну але робити нічого, кондори нам сподобались, та залишатись тут назавжди не входило у наші плани, ми сіли в авто, щільно позакривали вікна, і рушили. Дивувала швидкість місцевих перевізників на мінібусах - нас кілька разів обганяли, залишаючи хвіст пилюки.
Цікаво було подивитись, чим ми їхали ввечері. І справді, краса каньйону переважала всі ті нерівності на дорозі. Тільки було трохи страшнувато на вузьких ділянках над прірвою - дорога не була нічим зміцнена.
В каньйоні до наших часів не тільки збереглися, але й інтенсивно використовуються древні тераси. Це єдина можливість для населення прогодуватися, особливо в важких умовах рельєфу.
Ми проїхали вузький довгий запилений тунель, з нульовою видимістю всередині, потім пост оплати за в"їзд в каньйон (тут нам повезло, бо ми виїжджали, а ввечері тут нікого вже не було). Зекономили таким чином десь по 15 доларів на людину. Зверніть увагу на авто - пилюка була всюди, а знизу - просто грубий шар червоної глини. Цікаво, що при в"їзді в кожне село, над дорогою будують ось такі "ворота":
Ми виїхали з каньйону, кинувши прощальний погляд на це місце, де люди ніби змагаються з природою, а насправді - просто живуть з нею у гармонії.
Далі нас чекала довга дорога до міста Арекіпа, друге за величиною та одне з найкрасивіших міст Перу. Ми знову виїхали на Альтіплано з його неповторними краєвидами та вулканами на тлі.
Діючий вулкан Ель Місті - останній раз вибухав у 1985, знаходиться 16 км від Арекіпи, одне з найпопулярніших місця для сходження.
Ми дуже хотіли видряпатись на один з вулканів - Чачані (6075 м), але на це потрібно було мінімум 2 дні, що для нас було неможливим. Чачані вважається одним з найбільш легкодоступних шеститисячників у світі, доїхати на авто можна аж до 5 тис, потім коло 8 годин триває підйом і 3-4 спуск. Ну, нічого, буде що робити наступного разу в Перу )).
Район Арекіпи - дуже індустріалізований за рахунок свого розташування в центральній частині країни на відносній рівнині, щоправда на висоті 2380 м над рівнем моря. Це зовсім інше Перу. На під"їзді до міста зноходиться гігантське виробництво цементу завод "Yura". Навколо нього розкинулось величезне однойменне поселення, яке на вигляд нагадує трущоби: бетонні халупи, закурені вулиці, обдерті паркани. Плоди цивілізації. Це все настільки контрастувало з східною Андською частиною Перу, що нічого хорошого від самої Арекіпи ми вже не очікували.
Ми знайшли мийку, де за 7 доларів нам 45 хвилин віддраювали машину від Колкського пилу. При чому, відбувалось це дуже цікаво: спершу нашу машину підняли на підйомнику десь на два метри, позмивали згрубша, а потім з шампунем драяли днище. Після того спустили і ще кілька разів мили зверху. Кількість червоного болота, яке спливало, вразило навіть самого мийщика. Коли ми йому сказали, звідки цей пил, він окинув нас поглядом, яким переважно дивляться на вар"ятів. Ну але ми успішно знищили сліди свого"злочину", за який компанія, що зорендувала нам авто, добряче б нас оштрафувала. Лишалось тільки сподіватись, що всередині не було прихованого ДжіПіЕс датчика.
У нас не було резервації в хостелі, тому я обрала один з найкращими відозвами - "Flying Dog". Там ми успішно "зторгувались": за номер на 4-х прийшлось заплатити аж 45 доларів, хоча майже така ціна (50 баксів) і є на їх сторінці. Хостел справді вище усіх похвал: чиста постіль та рушники, сучасна ванна кімната з гарячою водою, охорона, сейф і приємна атмосфера. Єдиний недолік - вікна нашої кімнати виходили на вулицю, і тому ясно стало, що спати будем з берушами у вухах. Ну але перйматись дурницями ми не мали часу - треба було пройтись містом.
Засновану в долині іспанськими завойовниками у 1540 році Арекіпу, збудовано було в основному з білого вулканічного каміння, тому друга її назва "Біле місто". Тут живе близько мільйона населення. Центр міста занесено у список світової спадщини ЮНЕСКО. Увесь рік тут одна і та ж температура: 22 градуси вдень та 6-9 градусів вночі, з коротким сезоном дощів у січні-березні. Саме тут переробляють тисячі кілограм шерсті з альпаки, що вважається кращою за кашемір, на тонкі шалики та кофтинки.
Насправді, крім колоніальних будівель в центрі міста, в Арекіпі (як і в кожному перуанському місті) нічого цікавого немає. Тут немає древніх руїн. Тут все дуже сучасне і немає інкського колориту. Якби не характерні профілі місцевих, можна було б уявити собі, що ми прогулюємось десь в Іспанії.
Як і в кожному іншому місті у цій країні, центром завжди є Плаза де Армас. В Арекіпі на центральній площі розміщено надзвичайно красиву катедральну базиліку.
Площа оточена будівлями з галереями, саме тут відчуваєш себе немов у Європі. І бруківка, багато бруківки (привіт Львову)))
Ввечері, коли рештки сонячних променів відбиваються у снігових шапках вулканів, підсвічені будівлі стають ще красивішими.
Тут шалена кількість машин, в основному таксі.
На кожній вулиці - собор.
Монастир la Recoleta
Монастир святої Катерини
І просто красиві будинки
Ну але красою єдиною ситий не будеш, та й треба було перевірити ще одне "звання" Арекіпи як "кулінарної столиці" Перу. Вибір був складним. Душа (чи то дух шлунку) хотіла чогось типово перуанського, а навколо були сучасні фастфуди або вишукані ресторанчики. Всі вони заманювали клієнтів як могли, хто - екзотичною їжею, хто - цінами, хто - можливістю повечеряти разом з Команданте ))
Ми читали меню, вивішені на дверях, обирали між тайським і суші, і на п"ятдесят-якомусь вже вирішили зупинитись. Я навіть не пам"ятаю назви цього ресторану з дуже хорошим європейським сучасним інтер"єром. Там ми з"їли "адаптований комплексний обід" в склад якого входив салат:
Перше (на вибір традиційний суп по-креольськи, або рідка манка - дуже смачна, доречі)
Ну і друге (стейк з альпаки, рибне філе, або три міністейки з різних видів м"яса )
Все це мало небагато спільного з тією справжньою перуанською їжею, яку ми вже встигли спробувати. Але повечеряли ми досить смачно з мінімальними втратами для кишені (десь коло 15 баксів на людину). Після цього ми ще прогулялись, і вирішили йти спати. Я читала та чула багато про яскраве нічне життя Арекіпи, але нам це було нецікаво, тому ця сторінка Арекіпи залишилась для нас невивченою. Так завершився наш сьомий день подорожі. Дуже цікавий, насичений день. Ще один день, що залишив у моєму серці глибокий знак...
Перша частина- Паракас, о-ви Баєстас, місто Наска.
Друга частина - Пампа Галєра, Пукіо, Абанкай.
Третя частина - Куско, Саксауйаман, Салінас, Оянтайтамбо
Четверта частина - Мачу Пікчу
П"ята частина - Ойянтайтамбо, південна частина Перу
Шоста частина - Пуно, острови Урос, Альтіплано, каньйон Колка
Холодна, майже морозна, ніч зникає в променях сонця. Воно гріє так сильно, як тільки може гріти в розрідженому повітрі на висоті понад 3500 м. Повітря прогрівається швидко, але в тіні ще дуже холодно.
Прокинувшись у малесенькому містечку Кабанаконде, ми не могли змусити себе вилізти з-під важезних шерстяних покривал, настільки холодно було в кімнаті. Натягнули все, що мали, і пішли снідати.
Сніданок був дуже навіть нічого: яєчня, млинці, булки і кока чай. Нам його подав працівник хостелу, що, судячи з всього, вже давно прокинувся. Ми спитали його, як їм вдається жити в неотоплюваних приміщеннях, на що він відповів, що вони просто вкладаються спати у одязі. Не знаю, чи це був жарт, але все можливо, судячи з заяложеності одягу місцевих жителів. За сусіднім столиком сидів якийсь румун, позеленілий від гірської хвороби, трусячись від холоду. Ми розговорились з ним, і довідались, що він вже кілька місяців подорожує Перу, але занадто різко набрав висоту, і тепер страждає. В нашому хостелі, як і в цілому Кабанаконде, було досить багато іноземців - тут знаходиться хайкерський центр каньйону. Активний туризм тут почався після 1981 року, коли польська команда на каяках спустились нижче Кабанаконде по річці, і підтвердили максимальну глибину каньйону. Ми не пранували ніяких походів, хоч дуже хотілось, у нас просто не було достатньо часу. Ми приїхали сюди, щоб побачити те, що дивувало древні доінкські культури та викликало у них повагу - кондорів.
Приїхали ми затемна, тому нам було дуже цікаво розглянути містечко. В архітектурному плані, ту не було нічого цікавого - обшарпані, часто незавершені, будівлі; грунтові дороги; пилюка.
Але жінки - це щось. Майже всі, незалежно від віку, одягнені у красиві велюрові сукні, розшиті кольоровими стрічками, вишивкою, ажурними квітами і блискітками. Навіть ті, що були у звичайному одязі - мали на собі принаймні розшитий капелюх.
Ми забрали автівку з сусіднього подвір"я, і вирушили до найвищої точки каньйону Колка - Круз дель кондор.
Каньйон Колка вважається найглибшим у світі - 4160 м. Однак, стіни каньйону не такі вертикальні, як у майже вдвічі меншого американського Гранд каньйону. Ще дуже вагома відмінність - різка зміна температурних режимів на протязі доби. Крім того, перуанський каньйон заселений. Саме тут, внаслідок малої цінності для сучасної цивілізації і недоступності, збереглися традиції та уклад життя з найдавніших часів.
Ріка Колка на дні однойменного каньйону не широка, і досить складна для рафтингу. З цього місця, спускаючись вниз коло трьох годин, можна потрапити в оазис з тропічним кліматом.
На паркінгу вже було чимало автобусів різного розміру, і лише одне легкове ато - наше. Край каньйону був всипаний людьми, що чекали на незвичне шоу. Деякі молоді люди відверто ігнорували застереження і, мабуть, самі хотіли спробувати політати "акі кондор".
Ми вдивлялись у краєвид, але не бачили нічого іншого, крім каміння. І ось на одному з каменів я побачила силуети птахів:
Дорослий птах і пташеня чекали. Повітря нагрівалось, і ось тепла хвиля вдарила нам в обличчя. Птахи розпростерли крила і ступили у прірву. Розігріте повітря, піднімаючись вгору, підняло і птахів, вони почали кружляти. Кондори маже не махали своїми півтораметровими крилами. Це видовище було настільки незвичним, що під час кожного маневру натовп голосно реагував. Величні легендарні птахи немо би показували все своє вміння для нас, жалюгідних прямоходячих.
Пташеня уже досить велике, але ще не змінило свого "дитячого" опірення.
Самець завжди тримався неподалік:
Я не могла зупинитись, і фотографувала їх без упину в якомусь дитячому екстазі. Це було щось настільки сюрреалістичне, на межі розуміння. Хотілось сидіти тут, на каменях, цілий день, і спостерігати за цим святом природи.
Через якийсь час кондори почали підніматись все вище, розчиняючись на фоні білосніжних піків, люди почали роз"їжджатись, а ми ще залишились трохи. Несподівано, я почула ззаду якийсь дивний звук, обернулась і не повірила - колібрі! Пташка підлітала до квіточок буквально на кілька секунд, швидко змінюючи кущі. Це був незвичний день: одні з найбільших та найменших птахів в одному місці.
Ну і всюдисущі горобчики теж тут "тусувались":
Зважаючи на популярність місця, логічно було побачити тут і масу продавців сувенірів. І знову жінки у національному вбранні. Щоправда, спортивне взуття вже давно стало інтернаціональним явищем :)
Страшно було згадувати, як ми доїхали сюди. А нас ще чекала дорога назад. З слабкою надією ми спитали місцевих, де краща дорога до Арекіпи, і вони нам впевнено показали туди, звідки ми й приїхали. Мовляв, та інша дорога ще гірша. Куди вже гірше... Ну але робити нічого, кондори нам сподобались, та залишатись тут назавжди не входило у наші плани, ми сіли в авто, щільно позакривали вікна, і рушили. Дивувала швидкість місцевих перевізників на мінібусах - нас кілька разів обганяли, залишаючи хвіст пилюки.
Цікаво було подивитись, чим ми їхали ввечері. І справді, краса каньйону переважала всі ті нерівності на дорозі. Тільки було трохи страшнувато на вузьких ділянках над прірвою - дорога не була нічим зміцнена.
В каньйоні до наших часів не тільки збереглися, але й інтенсивно використовуються древні тераси. Це єдина можливість для населення прогодуватися, особливо в важких умовах рельєфу.
Ми проїхали вузький довгий запилений тунель, з нульовою видимістю всередині, потім пост оплати за в"їзд в каньйон (тут нам повезло, бо ми виїжджали, а ввечері тут нікого вже не було). Зекономили таким чином десь по 15 доларів на людину. Зверніть увагу на авто - пилюка була всюди, а знизу - просто грубий шар червоної глини. Цікаво, що при в"їзді в кожне село, над дорогою будують ось такі "ворота":
Ми виїхали з каньйону, кинувши прощальний погляд на це місце, де люди ніби змагаються з природою, а насправді - просто живуть з нею у гармонії.
Далі нас чекала довга дорога до міста Арекіпа, друге за величиною та одне з найкрасивіших міст Перу. Ми знову виїхали на Альтіплано з його неповторними краєвидами та вулканами на тлі.
Діючий вулкан Ель Місті - останній раз вибухав у 1985, знаходиться 16 км від Арекіпи, одне з найпопулярніших місця для сходження.
Ми дуже хотіли видряпатись на один з вулканів - Чачані (6075 м), але на це потрібно було мінімум 2 дні, що для нас було неможливим. Чачані вважається одним з найбільш легкодоступних шеститисячників у світі, доїхати на авто можна аж до 5 тис, потім коло 8 годин триває підйом і 3-4 спуск. Ну, нічого, буде що робити наступного разу в Перу )).
Район Арекіпи - дуже індустріалізований за рахунок свого розташування в центральній частині країни на відносній рівнині, щоправда на висоті 2380 м над рівнем моря. Це зовсім інше Перу. На під"їзді до міста зноходиться гігантське виробництво цементу завод "Yura". Навколо нього розкинулось величезне однойменне поселення, яке на вигляд нагадує трущоби: бетонні халупи, закурені вулиці, обдерті паркани. Плоди цивілізації. Це все настільки контрастувало з східною Андською частиною Перу, що нічого хорошого від самої Арекіпи ми вже не очікували.
Ми знайшли мийку, де за 7 доларів нам 45 хвилин віддраювали машину від Колкського пилу. При чому, відбувалось це дуже цікаво: спершу нашу машину підняли на підйомнику десь на два метри, позмивали згрубша, а потім з шампунем драяли днище. Після того спустили і ще кілька разів мили зверху. Кількість червоного болота, яке спливало, вразило навіть самого мийщика. Коли ми йому сказали, звідки цей пил, він окинув нас поглядом, яким переважно дивляться на вар"ятів. Ну але ми успішно знищили сліди свого"злочину", за який компанія, що зорендувала нам авто, добряче б нас оштрафувала. Лишалось тільки сподіватись, що всередині не було прихованого ДжіПіЕс датчика.
У нас не було резервації в хостелі, тому я обрала один з найкращими відозвами - "Flying Dog". Там ми успішно "зторгувались": за номер на 4-х прийшлось заплатити аж 45 доларів, хоча майже така ціна (50 баксів) і є на їх сторінці. Хостел справді вище усіх похвал: чиста постіль та рушники, сучасна ванна кімната з гарячою водою, охорона, сейф і приємна атмосфера. Єдиний недолік - вікна нашої кімнати виходили на вулицю, і тому ясно стало, що спати будем з берушами у вухах. Ну але перйматись дурницями ми не мали часу - треба було пройтись містом.
Засновану в долині іспанськими завойовниками у 1540 році Арекіпу, збудовано було в основному з білого вулканічного каміння, тому друга її назва "Біле місто". Тут живе близько мільйона населення. Центр міста занесено у список світової спадщини ЮНЕСКО. Увесь рік тут одна і та ж температура: 22 градуси вдень та 6-9 градусів вночі, з коротким сезоном дощів у січні-березні. Саме тут переробляють тисячі кілограм шерсті з альпаки, що вважається кращою за кашемір, на тонкі шалики та кофтинки.
Насправді, крім колоніальних будівель в центрі міста, в Арекіпі (як і в кожному перуанському місті) нічого цікавого немає. Тут немає древніх руїн. Тут все дуже сучасне і немає інкського колориту. Якби не характерні профілі місцевих, можна було б уявити собі, що ми прогулюємось десь в Іспанії.
Як і в кожному іншому місті у цій країні, центром завжди є Плаза де Армас. В Арекіпі на центральній площі розміщено надзвичайно красиву катедральну базиліку.
Площа оточена будівлями з галереями, саме тут відчуваєш себе немов у Європі. І бруківка, багато бруківки (привіт Львову)))
Ввечері, коли рештки сонячних променів відбиваються у снігових шапках вулканів, підсвічені будівлі стають ще красивішими.
Тут шалена кількість машин, в основному таксі.
На кожній вулиці - собор.
Монастир la Recoleta
Монастир святої Катерини
І просто красиві будинки
Ну але красою єдиною ситий не будеш, та й треба було перевірити ще одне "звання" Арекіпи як "кулінарної столиці" Перу. Вибір був складним. Душа (чи то дух шлунку) хотіла чогось типово перуанського, а навколо були сучасні фастфуди або вишукані ресторанчики. Всі вони заманювали клієнтів як могли, хто - екзотичною їжею, хто - цінами, хто - можливістю повечеряти разом з Команданте ))
Ми читали меню, вивішені на дверях, обирали між тайським і суші, і на п"ятдесят-якомусь вже вирішили зупинитись. Я навіть не пам"ятаю назви цього ресторану з дуже хорошим європейським сучасним інтер"єром. Там ми з"їли "адаптований комплексний обід" в склад якого входив салат:
Перше (на вибір традиційний суп по-креольськи, або рідка манка - дуже смачна, доречі)
Ну і друге (стейк з альпаки, рибне філе, або три міністейки з різних видів м"яса )
Все це мало небагато спільного з тією справжньою перуанською їжею, яку ми вже встигли спробувати. Але повечеряли ми досить смачно з мінімальними втратами для кишені (десь коло 15 баксів на людину). Після цього ми ще прогулялись, і вирішили йти спати. Я читала та чула багато про яскраве нічне життя Арекіпи, але нам це було нецікаво, тому ця сторінка Арекіпи залишилась для нас невивченою. Так завершився наш сьомий день подорожі. Дуже цікавий, насичений день. Ще один день, що залишив у моєму серці глибокий знак...