Ще один уривок із книжки «Чому нації занепадають»
До міркувань про наші реформи, політикум, майбутні вибори.
Мати ідею, закласти фірму й отримати позику
Промислова революція розпочалася з Англії. Першим успіхом цієї революції було радикальне вдосконалення текстильного виробництва з використанням нових машин, що приводилися в дію водяними колесами, а пізніше паровими двигунами. Механізація текстильного виробництва значно підвищила продуктивність праці спочатку в текстильній, а потім і в інших галузях промисловості. Рушієм технологічного прориву в усій економіці стали інновації, передовим загоном яких були нові підприємці й бізнесмени, котрі прагнули втілювати нові ідеї. Початковий розквіт швидко поширився через Атлантику до Сполучених Штатів. Люди вбачали у впровадженні нових технологій, розроблених в Англії, величезні економічні можливості. Їх також надихала можливість створювати власні винаходи.
Можна спробувати зрозуміти природу цих новацій, дослідивши, кому видавали патенти. Систему патентів, що захищає права власності на ідеї, систематизовано в Статуті монополій, ухваленому Англійським парламентом у 1623 році. Система передбачає часткове запобігання можливостям короля довільно видавати «патентні грамоти» кому заманеться, а також надання ексклюзивних прав для здійснення певних видів діяльності чи бізнесу. Дивовижний факт: у США патенти отримували люди будь-якого походження з різними життєвими історіями, а не лише багатії й еліта. Багато хто за допомогою своїх патентів заробив великі статки. Узяти хоча б Томаса Едісона, винахідника звукозапису й ламп розжарювання, засновника General Electric - нині однієї з найбільших компаній у світі. Едісон був останньою, сьомою дитиною в сім’ї. Його батько Семюел Едісон змінив багато робіт - від покриття дахів дранкою до кравецтва й володіння таверною. Томас здобув слабку формальну освіту, удома його вчила мати.
У 1820-1845 роках лише 19 % власників патентів у США мали батьків, котрі були професіоналами чи походили з відомих родин землевласників. За цей період 40 % отримувачів патентів мали заледве початкову освіту, як, наприклад, Едісон. США у ХІХ столітті, так само як і в політичному плані, в плані інновацій були набагато демократичніші за інші країни. На шляху до економічно найінноваційнішої нації у світі цей чинник став вирішальним.
Хай би яким бідним ви були, за гарні ідеї все-таки могли отримати патент, адже його ціна не була зависока. Інша справа - як використовувати патент, щоб заробляти гроші. Один із варіантів - просто продати патент іншому. Саме так спершу вчинив Едісон, щоб заробити початковий капітал. Він продав свій телеграф Quadruplex компанії Western Union за 10 тис. доларів. Однак продаж патентів був вигідний лише для таких творців, як Едісон. Адже той генерував ідеї швидше, ніж міг упровадити в практику. (Кількість його патентів - це світовий рекорд: 1093 патенти отримані у США і 1500 - в інших країнах світу.) Реальним способом заробити гроші стало відкриття власного бізнесу. Проте для початку потрібні кошти і банки, щоб їх позичати.
Винахідникам у Сполучених Штатах пощастило вдруге. У ХІХ столітті раптово розширилося фінансове посередництво й банківські послуги, що й стало вирішальною підтримкою для швидкого зростання й індустріалізації економіки. Якщо у 1818 році у США діяло 338 банків із загальними активами 160 млн доларів, то у 1914 році їх було 27 864, а обсяги активів становили 27,3 млрд доларів. Потенційні винахідники у Сполучених Штатах мали прямий доступ до капіталів, щоб розпочинати власний бізнес. Ба більше, інтенсивна конкуренція між банками й фінансовими інститутами у США привела до того, що цей капітал був доступний із доволі низькими відсотками.
Інше становище було в Мексиці. У 1910 році, на початку Мексиканської революції, у Мексиці працювало лише 42 банки. Тільки два з них контролювали 60 % усіх банківських активів. На відміну від Сполучених Штатів, де конкуренція була дуже серйозна, мексиканські банки між собою практично не змагалися. Брак конкуренції означав, що банки могли обтяжувати своїх клієнтів дуже високими відсотками й надавати кредити лише привілейованим, а отже, багатим клієнтам. Останні використовували доступ до кредитів для збільшення своїх статків в різних галузях економіки.
Набута мексиканською банківською галуззю форма у ХІХ-ХХ століттях була прямим результатом політичних інститутів, створених після здобуття незалежності. Після хаосу ери Санта-Анна настали невдалі спроби французького уряду імператора Наполеона ІІІ у 1864-1867 роках встановити в Мексиці колоніальний режим під правлінням імператора Максиміліана. Французів вигнали, написали нову Конституцію. Одначе уряд, утворений спочатку Беніто Хуаресом, а після його смерті Себастьяном Лердо де Техада, зіткнувся з опозицією, очолюваною молодим військовим Порфіріо Діасом. Діас був уславленим генералом у війні проти французів і прагнув влади. Він сформував повстанську армію і в листопаді 1876 року завдав поразки урядовій армії в битві при Текоак. У травні наступного року він проголосив себе президентом. Порфіріо Діас був майже ідеальним авторитарним правителем Мексики, аж доки через 34 роки його не скинули під час революційного повстання.
Так само як Санта-Анна й Ітурбіде, Діас розпочинав свою кар’єру військовим командиром. Подібний шлях досягнення успіху відомий і Сполученим Штатам. Перший президент США, Джордж Вашінґтон, також був успішним генералом у війні за незалежність. Улісс Грант, один із генералів-переможців Громадянської війни, став президентом у 1869 році, а Двайт Ейзенгавер, верховний командувач Союзними військами в Європі під час Другої світової війни, був президентом Сполучених штатів у 1953-1961 роках. Однак, на відміну від Ітурбіде, Санта-Анна й Діаса, жоден із цих військових не використовував військову силу для приходу до влади чи утримання при владі. Вони дотримувалися конституції. Хоча в ХІХ столітті Мексика вже мала конституцію, у ній були слабкі місця, якими й користувалися Ітурбіде, Санта-Анна й Діас. Цих людей можна було усунути від влади тим самим способом, яким вони прийшли до неї.
Діас порушував права власності людей, підтримуючи експропріацію величезних площ землі, надавав монопольні права й привілеї своїм прихильникам у всіх галузях бізнесу, разом із банківською. І в цьому немає нічого нового. Те саме робили іспанські конкістадори та Санта-Анна.
Чому ж тоді США мали радикально кращу банківську галузь для економічного процвітання? Причина криється зовсім не в різниці мотивації власників банків. Насправді прагнення прибутку, яке стимулювало монопольну природу банківської системи Мексики, було властиве й США. Утім цей прибуток здобувався по-різному через радикальні відмінності інститутів США. Банкіри стикалися з неоднаковими економічними інститутами, які стимулювали сильнішу конкуренцію. І це значною мірою було зумовлено тим, що політики, які писали правила для банкірів, самі мали дуже відмінні стимули, підтримувані різними політичними інститутами.
Наприкінці XVIII століття, невдовзі після прийняття Конституції США, банківська система була подібна до тієї, що почала формуватися в Мексиці. Політики намагалися встановити монополію державних банків, які вони могли віддати своїм друзям і партнерам в обмін на частку монопольного прибутку. Банки, як і в Мексиці, також швидко взялися за позичання грошей політикам, які регулювали їх. Одначе ця ситуація у США не могла постійно тривати. Політики, які намагалися створити банківські монополії, на відміну від своїх мексиканських колег, підлягали виборам і перевиборам. Створення банківських монополій і надання позик - хороший бізнес для тих політиків, які матимуть шанс із цим утекти. Утім це не дуже добре для громадян. На відміну від Мексики, у США населення мало змогу контролювати своїх політиків і виганяти тих, хто використовував свою посаду для власного збагачення чи створення монополій своїм друзям. Завдяки цьому банківські монополії розвалилися. Поширеність політичних прав у США, особливо якщо порівняти з Мексикою, гарантувала рівний доступ до фінансів і позик. Натомість це давало змогу авторам ідей і винаходів мати від них вигоду.