Революційне
Україна таки не Росія. І твердження "пока мы быдло, нам нужен царь" у нас не проходить.
Система, з якою ми маємо справу - складна і добре налагоджена. Відкатана ще з часів Хмельницького і Ко. Система діє швидко й ефективно. Бунтівників деморалізує та знищує. Лояльних підкорює, створюючи видимість їх незамінності. Особливо добре системі вдається порядкувати гуртом непокірних, коли в їхніх лавах простежується разброд і шатаніє. Як то було за часів отаманщини, коли влада на місцях змінювалася швидше, ніж тане сніг на сонці.
Ситуація така, що чекати сторонньої допомоги - це як натрапити в лісі на голодного ведмедя і сподіватися, що вискочить вовк з кущів і порятує. Вовк десять разів подумає, чи вискакувати йому з тих кущів. А якщо й вискочить, то явно не для того, щоб прогнати ведмедя і врятувати вам життя. Історія ж навчила, що у сусідів завжди будуть на першому місці свої проблеми. І швидше за все, вони будуть їх вирішувати за рахунок наших (Андрусівське перемир'я чи Ризький договір тому в приклад).
Тому наразі головне - стриманість. Це не те саме, що бездіяльність. Це обережність. Увага має бути сконцентрована на тому, що і як відбувається навколо. Зараз триває потужна інформаційна війна. У ЗМІ різного ґатунку, на вулицях, по офісах, в громадському транспорті, на кухнях. Серед інтелектуально спроможних лідерів інформаційного простору сіється розбрат. Тому їм потрібно бути обережними в контактах. І обходитися без зайвої критики (у всіх одна мета, деталі можна розібрати потім).
Серед аморфної частини латентних симпатиків української революції (тих, хто "ми за, але нічого робити не будемо, бо страшно") - поглиблюється паніка. Їх залякати легше, ніж зайця в полі. Вони вже налякані, і нізащо в світі не збираються покидати тепленькі крісельця поганеньких офісів. Їм страшніше бути раз побитими, ніж все життя гнити під тиском системи. Ця категорія приєднається тільки тоді, коли побачить, що "дєло в шляпє".
Ще одна категорія - мимовільні симпатики системи. Вони поділяються на дві течії: одна вміщає в собі відверто розумово безнадійних, їх ще можна назвати "ті що в танку". Ці взагалі можуть не знати, що на Майдані щось відбувається, а якщо й дізнаються, що мають лише одне питання "а зачєм" і "шо воно дасть". Їм простіше жити як жилося, жалітися на жизнь родичам та знайомим, і водночас вважати всіх, хто бореться з системою, дурачками.
Друга течія - це ті ж безнадійні, але з претензією на інтелектуальну спроможність. Саме вони, спираючись на телепомиї та пропагандистські відео й тексти в інтернеті, які нашвидкуруч кліпаються за схемами не найбільш талановитих політтехнологів Кремля, доходять до висновків, які їм насаджують третьосортні продукти масової зомбізації.
Тут щось зробити, аби змусити їх відкрити очі та думати критично, фактично неможливо. Потрібен або щасливий випадок, або це дійсно безнадійно. Зазвичай ці люди просто перетікають з однієї форми експлуатації в іншу, не замислюючись. Перетікання може супроводжуватися "чесанням рєпи", спробами обурення, але далі статусів у соцмережах та не надто палких розмов на кухнях це не зайде. Та й висновки будуть зроблені не зовсім вірно, ноги висновків ростуть із відомої вже інформаційної бази, люб'язно підготованої псами системи.
Цих лякати не потрібно, паніку сіяти нема сенсу. Вони готові до вживання овочі (ніхто і ніколи їм це не доведе).
Ну і власне полум'яні відчайдухи, романтики 21 століття, невгамовні шукачі справедливості, борці за краще життя. Ті, хто створює мільйонні протести проти системи. Ця категорія включає в себе десятки підтипів, характеризувати їх нема сенсу. Адже зараз вони за одне - за повалення злочинного режиму, за відмежування від зазіхань північної імперії, за те, щоб бандитам тюрми, а їм та їхнім дітям - спокійну, ситу і щасливу реальність з перспективами та іншими ніштяками. Це ті, хто є носіями генів своїх героїчних попередників, що ціною життя боролися за власну свободу та вибір. Різні за віком та соціальним статусом. По-різному, але готові боротися.
Це ті, чиї пориви незрозумілі основній частині населення Російської федерації, адже для них Болотна площа - це символ тупої нарваності невеличкої частинки зажратих ідіотів. Це сприйняття переноситься на наш Майдан. Адже за їхніми переконаннями нам також потрібний цар. Власне царя українцям і бракувало. Це тим, у кого на двох чоловік - три гетьмани. Саме цієї розбіжності й не хоче розуміти теперішня українська "влада". І не зможе зрозуміти ніколи російський цар та його свита.
До чого це все. Наразі система налаштована знову перемолоти українську душу й тіло в своїх холодних лещатах. Вона бездушна й невблаганна. Щоб з нею впоратися, потрібно або застосувати хитрість, або перевищити її потенціал. Інакше доведеться підкоритися, чи забути про свої потреби.
Зрозуміло, що заразом вирішити усі проблеми нереально. Як ясно і те, що скоро нас чекають неочікувані та не зовсім хороші події. Перш за все, потрібна стриманість та економія. Заощадження сил, емоцій та й матеріальних ресурсів, зайвими не будуть. Очевидно, що теперішня опозиція - це швидше за все, маріонеткове утворення, яке виконує ворожі накази,а не захищає волю народу. Тому тут потрібен абсолютний контроль з боку громадських організацій та подібних утворень. Так само потрібний і тимчасовий уряд, що замінить злочинний. Обов'язкова люстрація. Знову перераховувати усі технічні моменти не варто, адже зараз існує достатня кількість розумних програм для дій. Головне, що потрібно зазначити, це те, що робити все це потрібно до кінця. Якщо українці не завершать цю справу, то система їм не пробачить. Вона зробить усе, щоб ми та наші діти надовго забули, що значить бунтувати. Це беззаперечно, адже саме ця система зуміла придушити потужний антирадянський рух західноукраїнського підпілля. Вона філігранно робила так, що вчорашні провідники здавали своїх побратимів та йшли на співпрацю з нею. Вона знає де натиснути і куди вдарити. Так, щоб брат перестав довіряти брату. Моторошно, так?
Що ж робити? Врятує лише одностайність, наполегливість і головне - творчість. Потрібно шукати нові форми та рішення. При тому усвідомлювати, що перепони будуть з'являтися постійно. Але не варто буде надавати цьому великого значення. Потрібно працювати сумлінно та самовіддано. Підбадьорювати тих, хто втратить надію, не зупинятися. Грузія, в якій хабарі були національною традицією, зуміла викорінити це явище з державного життя. При чому, за досить короткий час. Це надихає. Але Грузія пережила й російську інтервенцію. Зараз вся увага на Україні. Якби на початку 90-х Росія не була зайнята Кавказом, ми швидше за все, втратили б свою незалежність раніше, ніж встигли б її отримати. Але нам пощастило, маємо ціле покоління, яке виросло без совкового нальоту. Це наша надія і шанс. Концентрація загрози сьогодні як ніколи велика, але будь-які компроміси зі злом недопустимі. Боротьба продовжується, наша зброя - творчість та сила духу. Цього разу мусимо побороти!
Система, з якою ми маємо справу - складна і добре налагоджена. Відкатана ще з часів Хмельницького і Ко. Система діє швидко й ефективно. Бунтівників деморалізує та знищує. Лояльних підкорює, створюючи видимість їх незамінності. Особливо добре системі вдається порядкувати гуртом непокірних, коли в їхніх лавах простежується разброд і шатаніє. Як то було за часів отаманщини, коли влада на місцях змінювалася швидше, ніж тане сніг на сонці.
Ситуація така, що чекати сторонньої допомоги - це як натрапити в лісі на голодного ведмедя і сподіватися, що вискочить вовк з кущів і порятує. Вовк десять разів подумає, чи вискакувати йому з тих кущів. А якщо й вискочить, то явно не для того, щоб прогнати ведмедя і врятувати вам життя. Історія ж навчила, що у сусідів завжди будуть на першому місці свої проблеми. І швидше за все, вони будуть їх вирішувати за рахунок наших (Андрусівське перемир'я чи Ризький договір тому в приклад).
Тому наразі головне - стриманість. Це не те саме, що бездіяльність. Це обережність. Увага має бути сконцентрована на тому, що і як відбувається навколо. Зараз триває потужна інформаційна війна. У ЗМІ різного ґатунку, на вулицях, по офісах, в громадському транспорті, на кухнях. Серед інтелектуально спроможних лідерів інформаційного простору сіється розбрат. Тому їм потрібно бути обережними в контактах. І обходитися без зайвої критики (у всіх одна мета, деталі можна розібрати потім).
Серед аморфної частини латентних симпатиків української революції (тих, хто "ми за, але нічого робити не будемо, бо страшно") - поглиблюється паніка. Їх залякати легше, ніж зайця в полі. Вони вже налякані, і нізащо в світі не збираються покидати тепленькі крісельця поганеньких офісів. Їм страшніше бути раз побитими, ніж все життя гнити під тиском системи. Ця категорія приєднається тільки тоді, коли побачить, що "дєло в шляпє".
Ще одна категорія - мимовільні симпатики системи. Вони поділяються на дві течії: одна вміщає в собі відверто розумово безнадійних, їх ще можна назвати "ті що в танку". Ці взагалі можуть не знати, що на Майдані щось відбувається, а якщо й дізнаються, що мають лише одне питання "а зачєм" і "шо воно дасть". Їм простіше жити як жилося, жалітися на жизнь родичам та знайомим, і водночас вважати всіх, хто бореться з системою, дурачками.
Друга течія - це ті ж безнадійні, але з претензією на інтелектуальну спроможність. Саме вони, спираючись на телепомиї та пропагандистські відео й тексти в інтернеті, які нашвидкуруч кліпаються за схемами не найбільш талановитих політтехнологів Кремля, доходять до висновків, які їм насаджують третьосортні продукти масової зомбізації.
Тут щось зробити, аби змусити їх відкрити очі та думати критично, фактично неможливо. Потрібен або щасливий випадок, або це дійсно безнадійно. Зазвичай ці люди просто перетікають з однієї форми експлуатації в іншу, не замислюючись. Перетікання може супроводжуватися "чесанням рєпи", спробами обурення, але далі статусів у соцмережах та не надто палких розмов на кухнях це не зайде. Та й висновки будуть зроблені не зовсім вірно, ноги висновків ростуть із відомої вже інформаційної бази, люб'язно підготованої псами системи.
Цих лякати не потрібно, паніку сіяти нема сенсу. Вони готові до вживання овочі (ніхто і ніколи їм це не доведе).
Ну і власне полум'яні відчайдухи, романтики 21 століття, невгамовні шукачі справедливості, борці за краще життя. Ті, хто створює мільйонні протести проти системи. Ця категорія включає в себе десятки підтипів, характеризувати їх нема сенсу. Адже зараз вони за одне - за повалення злочинного режиму, за відмежування від зазіхань північної імперії, за те, щоб бандитам тюрми, а їм та їхнім дітям - спокійну, ситу і щасливу реальність з перспективами та іншими ніштяками. Це ті, хто є носіями генів своїх героїчних попередників, що ціною життя боролися за власну свободу та вибір. Різні за віком та соціальним статусом. По-різному, але готові боротися.
Це ті, чиї пориви незрозумілі основній частині населення Російської федерації, адже для них Болотна площа - це символ тупої нарваності невеличкої частинки зажратих ідіотів. Це сприйняття переноситься на наш Майдан. Адже за їхніми переконаннями нам також потрібний цар. Власне царя українцям і бракувало. Це тим, у кого на двох чоловік - три гетьмани. Саме цієї розбіжності й не хоче розуміти теперішня українська "влада". І не зможе зрозуміти ніколи російський цар та його свита.
До чого це все. Наразі система налаштована знову перемолоти українську душу й тіло в своїх холодних лещатах. Вона бездушна й невблаганна. Щоб з нею впоратися, потрібно або застосувати хитрість, або перевищити її потенціал. Інакше доведеться підкоритися, чи забути про свої потреби.
Зрозуміло, що заразом вирішити усі проблеми нереально. Як ясно і те, що скоро нас чекають неочікувані та не зовсім хороші події. Перш за все, потрібна стриманість та економія. Заощадження сил, емоцій та й матеріальних ресурсів, зайвими не будуть. Очевидно, що теперішня опозиція - це швидше за все, маріонеткове утворення, яке виконує ворожі накази,а не захищає волю народу. Тому тут потрібен абсолютний контроль з боку громадських організацій та подібних утворень. Так само потрібний і тимчасовий уряд, що замінить злочинний. Обов'язкова люстрація. Знову перераховувати усі технічні моменти не варто, адже зараз існує достатня кількість розумних програм для дій. Головне, що потрібно зазначити, це те, що робити все це потрібно до кінця. Якщо українці не завершать цю справу, то система їм не пробачить. Вона зробить усе, щоб ми та наші діти надовго забули, що значить бунтувати. Це беззаперечно, адже саме ця система зуміла придушити потужний антирадянський рух західноукраїнського підпілля. Вона філігранно робила так, що вчорашні провідники здавали своїх побратимів та йшли на співпрацю з нею. Вона знає де натиснути і куди вдарити. Так, щоб брат перестав довіряти брату. Моторошно, так?
Що ж робити? Врятує лише одностайність, наполегливість і головне - творчість. Потрібно шукати нові форми та рішення. При тому усвідомлювати, що перепони будуть з'являтися постійно. Але не варто буде надавати цьому великого значення. Потрібно працювати сумлінно та самовіддано. Підбадьорювати тих, хто втратить надію, не зупинятися. Грузія, в якій хабарі були національною традицією, зуміла викорінити це явище з державного життя. При чому, за досить короткий час. Це надихає. Але Грузія пережила й російську інтервенцію. Зараз вся увага на Україні. Якби на початку 90-х Росія не була зайнята Кавказом, ми швидше за все, втратили б свою незалежність раніше, ніж встигли б її отримати. Але нам пощастило, маємо ціле покоління, яке виросло без совкового нальоту. Це наша надія і шанс. Концентрація загрози сьогодні як ніколи велика, але будь-які компроміси зі злом недопустимі. Боротьба продовжується, наша зброя - творчість та сила духу. Цього разу мусимо побороти!