Про дурниці
Якось у мої студентські часи був випадок з педпрактики, коли я шестикласникам історію викладала. Тоді, захопившись яскравим описом життя давньоримського пролетаріату, примудрилася викликати неоднозначну реакцію учнів. Коли хлопчина з першої парти завзято виголосив: "Хотів би я бути бомжем у Стародавньому Римі!", а ще пів класу зітхнуло: "І я...", горе-вчителька в особі мене вирішила більше у педагогічні хащі не потикатися.
А сьогодні зрозуміла, що не дарма. Нещодавно гостювала у подруги, її син навчається у сьомому класі. І у ході розмови хтось сказав фразу "словесний понос", а я візьми і ляпни, що більш культурно говорити "вербальна діарея". Похіхікали та й забули, а сьогодні подруга повідомила, що її малий у школі це процитував. Каже, що реготали всі, навіть ті, хто не зрозумів значення слів, але найбільше сміялася вчителька.
А я тішуся, що така талановита на всілякі дурниці))
А сьогодні зрозуміла, що не дарма. Нещодавно гостювала у подруги, її син навчається у сьомому класі. І у ході розмови хтось сказав фразу "словесний понос", а я візьми і ляпни, що більш культурно говорити "вербальна діарея". Похіхікали та й забули, а сьогодні подруга повідомила, що її малий у школі це процитував. Каже, що реготали всі, навіть ті, хто не зрозумів значення слів, але найбільше сміялася вчителька.
А я тішуся, що така талановита на всілякі дурниці))