Наприкінці "незалежності"?
Зараз під УД чоловік 15-20. "Опозиційні" партії вчора заявили про "перемогу" й закликали всіх розходитися.
Що маємо: 20 років фіктивної незалежності привели до повної деградації дихаючого на ладан державного організму з традиційним ім'ям Україна. Колесо історії невпинно закидає нас на один і той же осточортілий відрізок часу.
Події 2004 року стали своєрідною репетицією - з одного боку суспільство виявилося готовим до змін. З іншого - стало видно, що будь-яка політична сила, яка вийшла з під крила Кравчуцько-Кучмівського кодла є апріорі безплідною щодо корисних дій на користь українського народу і державності. На це тоді ніхто не звернув уваги, і наслідки випливли буквально за якихось 5-6 років. Тепер маємо серйозну халепу - уряд знахабнілих гопніків, яким запливло мізки та очі невідомою отупляючою речовиною і вони, що називається, страх потєрялі.
Кілька варіацій їхньої мотивації:
- думка, що це може тривати вічно
- їм за те нічого не буде
- за спиною не чигає двоголова і триколірна потвора, що чекає слушного для себе моменту
- вони вважають потвору другом
- сподівання, що потвора їх пожаліє
- надія на відкладений капітал в іноземних банках і втечу закордон
- між вухами у них ниточка
Усі пункти можуть виявитися правдивими. Інакше як зрозуміти хід їхніх думок, коли ще напередодні Євро (підготовку до якого вони успішно завалили з економічної т.з.) замутили дєрібан історичних пам'яток Києва, випилювання лісів і т.д. А опісля галопом (дивний поспіх) ухвалюють варварські законодавчі рішення абсолютно незаконним способом (73 депутати ухвалили 20 законів, 2 постанови і 7 законопроектів, з яких більшість мають економічний характер). Ну і "вішенка" абсурду - втіхатя прийняли закон про мови, натравили внутрішні війська на мирних громадян, і пішли "на канікули", попередньо вкотре домовившись з "опозицією".
І в унісон з цим усім вже не перший десяток років тривають репресії проти політично активної молоді. Мені в голові не вкладається, чому ніжинські хлопці, які власноруч виловили місцевих наркодилерів, замість них відбувають покарання. Чому постраждали люди, які самі боролися проти незаконних гральних автоматів у своєму районі. За що хлопців, які намагалися знищити релікт комунізму в своєму місті теж змусили пройти всі кола пекла репресивного режиму нібито демократичної держави. Якої холєри відкрито стільки кримінальних справ на молодь, яка бореться з несправедливістю і фактично займається тими справами, якими б мусили займатися органи внутрішньої безпеки?..
Цей малий за хронологічними рамками, але великий за насиченістю подій період часу можна сміливо називати епохою лапок. Усі терміни та назви, які мають позначати щось цілком адекватне і правильне втратили своє значення. Міліція, гарант конституції, уряд, опозиція і ще сотні подібних слів тепер беруться в лапки.
Але й часи політичної апатії на щастя залишилися в минулому. Тепер політика це не "брудна справа", це справа кожного. Щасливі часи ті, коли політика не турбує переважну більшість населення, адже це означає, що всі задоволені і кожен може робити те, до чого лежить серце. Художники малюють, письменники пишуть, воїни охороняють безпеку, фермери вирощують урожай, бізнесмени заробляють гроші. Це благословенні часи, я мрію про них. Але коли відбувається те, що зараз, гріх закриватися у свою мушлю і робити вигляд, що все ок. Кожен має зробити свій внесок у спільну справу, і кожна дія буде тією краплею, яка камінь точить.
Не всім стояти на барикадах, але не варто й засуджувати тих, хто це робить. Якби не ті хлопці, що кидаються на беркутів, чи роблять подібні шалені вчинки, хтось би хоч глянув на "законні методи боротьби"? Зазвичай ті, хто називає сміливців провокаторами, за їхні ж спини потім і ховається. Бо самі не вийдуть і не полізуть у небезпеку.
Не всім стояти на барикадах, та простими своїми щоденними діями теж можна і варто боротися.
Нам потрібно бути згуртованими. Два кити згуртованості - поінформованість та розум. Розум для того, щоб вчасно спохватитися й не починати зайвих сварок серед своїх же. Руські князі замість того, щоб об'єднатися й разом воювати проти монгольської орди, вирішували свої політичні амбіції. Підкуповували ханів, торгувалися за ярлики і в результаті остаточно розвалили Русь. І такі ситуації постійно повторювалися впритул до ХХ століття, та навіть до сьогодні.
Щодо поінформованості, буквально вранці говорила зі своїм знайомим з Одеси. Хлопець не в курсі взагалі про те що відбувається, скинула йому посилання на відео з під УД, жахнувся. Ті, хто не дивиться телевізор, але користується нетом - не факт що будуть проінформовані. А ті, хто дивиться телевізор, але не користується нетом, будуть дезінформовані.
Тому задача тих, хто володіє інформацією - донести її всім, кому можна.
Інший аспект питання - той самий знайомий щиро поцікавився, а що такого поганого у двомовності. Після коротких аргументів з мого боку він погодився. Сказав, що за таких обставин сам розмовляв би українською, але на заваді російськомовне оточення.
Це нам здається, що якщо ми щодня варимося в цій інфі, то про це теж всі знають. Як виявилося, нічого подібного. Якщо навіть щось чули, то в більшості не розуміють, чому ми з вами так переймаємося. Тому треба пояснювати.
Потрібно, щоб така інформація була всюди де тільки можна її розмістити. Від інтернету-радіо-телебачення, до оголошень на стовпах по містечках і селах, лекції перед аудиторіями і приватних розмов на кухнях. Якщо ми хочемо чогось досягти.
І чим простіша, розповсюдженіша та частіша інформація, тим краще вона сприйматиметься.
УД розходиться, але ми залишаємося і беремося до роботи. Треба ж якось прибирати ті лапки.
п.с. У якійсь статті вхопила поглядом словосполучення наприкінці "незалежності". Його можна трактувати двояко - або як кінець української державності, або кінець псевдодержавності та початок нової та справжньої. Я за останнє, у нас є всі шанси.
Що маємо: 20 років фіктивної незалежності привели до повної деградації дихаючого на ладан державного організму з традиційним ім'ям Україна. Колесо історії невпинно закидає нас на один і той же осточортілий відрізок часу.
Події 2004 року стали своєрідною репетицією - з одного боку суспільство виявилося готовим до змін. З іншого - стало видно, що будь-яка політична сила, яка вийшла з під крила Кравчуцько-Кучмівського кодла є апріорі безплідною щодо корисних дій на користь українського народу і державності. На це тоді ніхто не звернув уваги, і наслідки випливли буквально за якихось 5-6 років. Тепер маємо серйозну халепу - уряд знахабнілих гопніків, яким запливло мізки та очі невідомою отупляючою речовиною і вони, що називається, страх потєрялі.
Кілька варіацій їхньої мотивації:
- думка, що це може тривати вічно
- їм за те нічого не буде
- за спиною не чигає двоголова і триколірна потвора, що чекає слушного для себе моменту
- вони вважають потвору другом
- сподівання, що потвора їх пожаліє
- надія на відкладений капітал в іноземних банках і втечу закордон
- між вухами у них ниточка
Усі пункти можуть виявитися правдивими. Інакше як зрозуміти хід їхніх думок, коли ще напередодні Євро (підготовку до якого вони успішно завалили з економічної т.з.) замутили дєрібан історичних пам'яток Києва, випилювання лісів і т.д. А опісля галопом (дивний поспіх) ухвалюють варварські законодавчі рішення абсолютно незаконним способом (73 депутати ухвалили 20 законів, 2 постанови і 7 законопроектів, з яких більшість мають економічний характер). Ну і "вішенка" абсурду - втіхатя прийняли закон про мови, натравили внутрішні війська на мирних громадян, і пішли "на канікули", попередньо вкотре домовившись з "опозицією".
І в унісон з цим усім вже не перший десяток років тривають репресії проти політично активної молоді. Мені в голові не вкладається, чому ніжинські хлопці, які власноруч виловили місцевих наркодилерів, замість них відбувають покарання. Чому постраждали люди, які самі боролися проти незаконних гральних автоматів у своєму районі. За що хлопців, які намагалися знищити релікт комунізму в своєму місті теж змусили пройти всі кола пекла репресивного режиму нібито демократичної держави. Якої холєри відкрито стільки кримінальних справ на молодь, яка бореться з несправедливістю і фактично займається тими справами, якими б мусили займатися органи внутрішньої безпеки?..
Цей малий за хронологічними рамками, але великий за насиченістю подій період часу можна сміливо називати епохою лапок. Усі терміни та назви, які мають позначати щось цілком адекватне і правильне втратили своє значення. Міліція, гарант конституції, уряд, опозиція і ще сотні подібних слів тепер беруться в лапки.
Але й часи політичної апатії на щастя залишилися в минулому. Тепер політика це не "брудна справа", це справа кожного. Щасливі часи ті, коли політика не турбує переважну більшість населення, адже це означає, що всі задоволені і кожен може робити те, до чого лежить серце. Художники малюють, письменники пишуть, воїни охороняють безпеку, фермери вирощують урожай, бізнесмени заробляють гроші. Це благословенні часи, я мрію про них. Але коли відбувається те, що зараз, гріх закриватися у свою мушлю і робити вигляд, що все ок. Кожен має зробити свій внесок у спільну справу, і кожна дія буде тією краплею, яка камінь точить.
Не всім стояти на барикадах, але не варто й засуджувати тих, хто це робить. Якби не ті хлопці, що кидаються на беркутів, чи роблять подібні шалені вчинки, хтось би хоч глянув на "законні методи боротьби"? Зазвичай ті, хто називає сміливців провокаторами, за їхні ж спини потім і ховається. Бо самі не вийдуть і не полізуть у небезпеку.
Не всім стояти на барикадах, та простими своїми щоденними діями теж можна і варто боротися.
Нам потрібно бути згуртованими. Два кити згуртованості - поінформованість та розум. Розум для того, щоб вчасно спохватитися й не починати зайвих сварок серед своїх же. Руські князі замість того, щоб об'єднатися й разом воювати проти монгольської орди, вирішували свої політичні амбіції. Підкуповували ханів, торгувалися за ярлики і в результаті остаточно розвалили Русь. І такі ситуації постійно повторювалися впритул до ХХ століття, та навіть до сьогодні.
Щодо поінформованості, буквально вранці говорила зі своїм знайомим з Одеси. Хлопець не в курсі взагалі про те що відбувається, скинула йому посилання на відео з під УД, жахнувся. Ті, хто не дивиться телевізор, але користується нетом - не факт що будуть проінформовані. А ті, хто дивиться телевізор, але не користується нетом, будуть дезінформовані.
Тому задача тих, хто володіє інформацією - донести її всім, кому можна.
Інший аспект питання - той самий знайомий щиро поцікавився, а що такого поганого у двомовності. Після коротких аргументів з мого боку він погодився. Сказав, що за таких обставин сам розмовляв би українською, але на заваді російськомовне оточення.
Це нам здається, що якщо ми щодня варимося в цій інфі, то про це теж всі знають. Як виявилося, нічого подібного. Якщо навіть щось чули, то в більшості не розуміють, чому ми з вами так переймаємося. Тому треба пояснювати.
Потрібно, щоб така інформація була всюди де тільки можна її розмістити. Від інтернету-радіо-телебачення, до оголошень на стовпах по містечках і селах, лекції перед аудиторіями і приватних розмов на кухнях. Якщо ми хочемо чогось досягти.
І чим простіша, розповсюдженіша та частіша інформація, тим краще вона сприйматиметься.
УД розходиться, але ми залишаємося і беремося до роботи. Треба ж якось прибирати ті лапки.
п.с. У якійсь статті вхопила поглядом словосполучення наприкінці "незалежності". Його можна трактувати двояко - або як кінець української державності, або кінець псевдодержавності та початок нової та справжньої. Я за останнє, у нас є всі шанси.