майже особистий лист
Солонуваті вечірні вітання з морського узбережжя!
Цьогоріч мені вперше, здається, довелося дивитися на море, стоячи на березі в куртці та береті. Воно зовсім не виглядає холодним - таке ж, як і влітку. Тільки порожніше: зараз тут ніхто не купається. Хоча зрідка вранці можна побачити кількох загартованих чоловіків, що плавають далеко від берега.
Мені подобається, що на березі тут галька, а не пісок. Думаю, що пісок восени перетворюється на бруд. Восени багато речей перетворюються. Але не будемо про це: я ж обіцяла собі, що більше не писатиму тобі про сумне.
Як ти? Щоразу забуваю дотримуватися ввічливості, і дякувати за отримані листи відразу. Дякую тобі, моя сороко столична, за переповідання новин. Бо тут я спілкуюся хіба що з мушлями. Якщо прикласти одну до вуха, то чути шум. А якщо прикладати дві відразу, наче навушники, то можна почути, як у когось стукає серце. Воно нездорове - в ньому також шуми.
Укотре перечитую «Реквієм для листопаду» Дзвінки Матіяш. Цього разу вона пише, що страшно відкриватися назовні, і я погоджуюся. Страшно випускати своїх метеликів з живота і тарганів з голови, бо ж розбіжаться, мов Пандорині лиха. А де тоді їх шукати? Усе в собі. Мені забагато мене.
Ти цікавився, чи надовго я тут. Мабуть, вже ні - бачиш, пишу, що забагато мені мене. А розділити нема з ким. Хоча й там теж нема з ким, але там не так відчуваєш це - заклопотана. Я давно вже не була заклопотана. Вранці прокидаюся, ставлю грітися чай, і читаю, доки він закипить. Випивши горнятко, виходжу на прогулянку. Іноді йду в гори - подивитися згори на все. Іноді йду на базар - люблю там ходити, не маючи потреби щось купувати. Іноді йду на пошуки вражень - минулого разу дійшла до кладовища. Враження були не найкращі: засмутилася, бо згадала, що життя моє минуще. А тут зовсім втрачаєш лік часу - ніщо не минає. Крім мене.
Я б хотіла бути каменем на березі моря. Я б стояла тут і дивилася, як хвилюється море хвилями. Я б минала настільки повільно, що зараз навіть не можу собі уявити. Вода б мене точила, а я не помічала б. Чи каміння помічає, як минає? Не думаю. Навряд чи воно чимось відрізняється від людей.
Мені тут хороше. Тільки час від часу надто вітряно, і я замерзаю, і потайки мрію опинитися в своїй квартирі. А ще часом так довго сиджу і дивлюся на море, що засинаю. І мені сниться моє тамтешнє життя. Я багато сміюся вві сні. Прокинувшись, я згадую, як колись подруга запитувала, чи сміх уві сні продовжує життя. Якщо так, казала вона, то це гарна можливість повернути собі весь проспаний час. Якщо так, кажу я, то моє життя буде довшим, ніж має бути, бо я багато сміюся вві сні.
Маю надію, що не втомила тебе цим листом. Шкода, якщо ти читаєш його в той час, коли мав би читати підручник з хімії - у підручнику речі важливіші. Сподіваюся, ти лишаєшся розумником, і читаєш мої листи в трамваї, їдучи на заняття.
До листа додаю морського кольору - ти казав, що взявся малювати пейзаж у стилі Айвазовського. Бажаю, щоб картина вдалася.
Цілую пошерхлими від вітру губами.
Лік часу втратила, тому не датую,
твоя Чайка