Fabricat in Moldova (Молдова частина 2)
Окрім дивовижних видів і водоспадів в Ципово є скельний монастир, той що в ньому Стефан Великий вінчався зі своєю четвертою, нєлєгальною дружиною. Стежина до монастиря сплетена з колючих кущів шипшини та низки старовинних легенд і містичних оповідок. Так, за одною з таких оповідок під монастирем спить дракон і той, хто його знайде і розбудить, отримає драконячу силу. Або як варіант - бронєжєлєтку, з шкури…
Коли і ким був заснований монастир невідомо, але за однією з версій це було у VI ст. до н. е. Монахи, що тут мешкали, нібито, сповідували поклоніння сонцю і були ясновидцями (за історичними даними монастир завжди був православним).
Батько історії Геродот згадував про фракійські обряди, що проводилися на берегах Дністра. У важкі часи жреці мали питати поради, як далі бути, у предків, відправляючи до них посланця з цього світу. Для цієї ролі обирали сильного і сміливого молодого чоловіка. Довго тривав процес підготовки - жреці готували його душу і заставляли запам’ятовувати послання. Коли посланець був готовий, його в супроводі почесної варти вели до місця ритуалу і штовхали зі скелі на гострі списи, що чекали його знизу. Якщо обранець помирав одразу, значить жреці зробили правильний вибір і послання передавалося в інший світ, лишалось чекати відповіді. Якщо не одразу - варта добивала обранця, а жреці починали шукати нового. Подібним місцем в Ципово прийнято вважати Мертвий водоспад.
Місцеві жителі розповідають, що всередині гори, за монастирем, було величезне озеро, де і пересиджували навали монголо-татарів декілька сусідніх сіл. Потрапити до нього можна було лише по таємному ходу одного з лабіринтів монастиря. За одною з легенд скельний монастир вважають місцем накопичення великої сили і мудрості, яка продовж століть збиралася і зберігалася монахами-ясновидцями. На початку 19 століття до монастиря прийшов мандрівник. Оскільки монахи були ясновидцями - вони знали, що цей мандрівник посланець і він приніс погані новини. Він сказав, що з півночі іде на них темна сила і вони мають знищити все те, що збирали і берегли століттями. Термін їм відведено сто років. І з цього часу монастир перестає набирати послушників, а старі монахи поступово помирають. На початку 20 ст до монастиря прийшли п’ять монахів з різних монастирів Молдови і сказали, що час закінчувати те, що було розпочато. Вони зібрали всі книжки і культові предмети з монастиря і по таємним ходам пішли вглиб гори до озера. Після їхніх дій озеро висохло, а ходи вглиб гори були завалені. Монахи ж з того часу перестали приймати їжу, викопали п’ять могил і вклалися в них, а коли прийшов час одночасно померли. В 1935 р в монастирі помер останній монах і монастир перестав функціонувати. Нині монастир відновлюється і відноситься до православної церкви.
Далі на нас чекала довга дорога з каньйону. Котити навантажений велосипед по вузенькій гірській стежині, щохвилини оминаючи валуни та ще й під гору, виявилося заняттям не з легких. Але після декількох годин напруженого і впертого прямування крізь зарості диких колючок ми отримали очікувану нагороду. На горі на нас чекав неймовірний краєвид Дністра. Ще місцева трава здавалася зеленішою ніж в каньйоні, світило сонце і віяв вільний південний вітер, а на самому вершечку паслися коні з лошатами.
Назад повертались через село Ципове, де нас вразило ставлення людей до криниць і питної води. Скрізь в Молдові до криниці ставляться з пошаною, огороджують парканчиком, стежать, аби вона була накрита, щоб в середину не падало сміття. Майже біля кожної криниці встановлено хрест. І вода місцева неймовірно смачна і м'яка. Село Ципове в цьому відношенні досить сильно відрізняється від інших бачених нами по дорозі молдовських і придністровських сіл. Тут для криниць будують персональну невеличку хатку. Вона охайна, вибілена всередині, на вікнах фіранки та іконки. Вхід відкритий для кожного. Ззовні ці хатки розмальовуються на кшталт житлових будинків - квіти, півники, лики святих, тощо.
Виїхавши за межі села на дорогу, що місцеві на неї кажуть "люкс", починаємо розуміти чому її називають саме так. Дорога являє собою розбиту вщент бруківку вкриту місцями шматочками асфальту, зверху всипану шматочками битого вапняку з піском. І такого щастя на нашому шляху 15 км. Навіть легкові машини їдуть по ній 10-20 км/год. Потрапивши сюди, я згадав як часто ми жалілися на якість українських доріг. Люди, не слухайте, в нас дороги люкс! ) Але, не дивлячись на досить скромний рівень життя, в Молдові прекрасні люди, дуже толерантні і гостинні. Куди б ми не приходили і що б не питали, нас завжди радо зустрічали. Іноді навіть частували приказками - "Ты хохол, а я молдаван. Ты любишь сало а я мамалыгу. Давай по стаканчику?!"
Оминувши декілька сіл ми знову опинились в Рєзіні, де перейшли прикордонний пункт з ПМР, за яким на нас чекав напис "DRUM BUN!"
