Кохання
Ти виходиш з кімнати. Надягаєш побиті життям та пилом кеди. Намотуєш шарфика на шию. Зачиняєш свій всесвіт навушниками, а двері квартири холодним ключем. І все. Там все інше. Там ти інша. Той, кого кохаєш вдома - там стає просто знайомим, просто другом, або людиною, яку ти «забула». Чому так?
Я про це неодноразово думкувала. Впадала у відчай. Бо стільки сердець голодні до тепла, залишаються напівмертвими, через те, що себе ніжних та пухнастих ми залишаємо вдома, а на вулицю викидаємо жорстке та сильне Я, яке на всіх плювало. В першу чергу - це мазохізм. Саморуйнація. Бо людині потрібне кохання, тепло і ніжність. А замість цього, ми робимо вигляд, що і так все окей. І нам ніхто не потрібен, бо я офігєнна(-ий). Так не можна.
Чому після важливих людей залишається тільки музика, згадка про те зворушливе ворушіння метеликів десь під серцем? Чому не залишаються люди? Вони йдуть. І дуже часто, тому що відштовхуємо їх ми. Бо відштовхнули колись нас. І замість того, щоб на цьому світі сердець повних щастя ставало більше - вони майже повністю зникають. Вимираючий вид ця людина, яка щаслива.
Ми важке покоління. Я наголошую на цьому формулюванні. Не втрачене, не нещасне, як звикли нас називати наші батьки. Ми важке, складне. Ми народжені в лабіринті, у реальності тисячі можливостей, там де легко сказати віртуальне привіт, і тяжко кивнути головою в метро людині, яка не байдужа. Звичайно, що це не стосується всіх. Звичайно, що це не константа. Але це реалія, яка існує поряд і гойдає маятник буття.
Ми покоління Колумбів внутрішнього світу. Ми дослідники материків свідомого та підсвідомого.
Але, треба бути простіше. Щоб погляди були чистими, усмішки щирими і любов. Хочу їхати в метро, йти вулицею, зустрічати на роботі закохані очі.
