Правила тьоті Юлі
Ото я дійшла до такого життя, що створила власну систему поглядів на життя. "Система" ще в стадії розробки і з кожним днем життя удосконалюється і в свою чергу має право на життя, бо це "моя" система, перевірена життям, слізьми, успіхами, невдачами, до неї щось додано чужого, щось додано за відчуттями, щось - за інтуїцією.
Правило 1. Посміхатись.
Катастрофік.... (говорити з характерним французьким прононсом).. люди розучились посміхатись. Так-так. Напевно цікавіше кривити уточкіну рожу чи характерне обличчя гламурного падонка, ну чи ше шось в цьому роді. Як вже тут до посмішок. На оце всьо мене наштовхнула розмова з одним паничем з Центрально-Східної Європи. Ми там говорили про відмінності способу життя і все таке. І десь між іншим промайнула його фраза, про те, що в нас більшість людей на вулицях дуже "скукожені" як тогорішній ізюм і так шарять вперед по вулицях. Мені щось здалося це на сиутацію, коли є проблеми з "покакати", тоді найбільш зосереджений вигляд обличчя і ноль емоцій. А може й справді більшості людей не до того, щоб либитися на півстометрівки. З метою експерименту, я таки вирішила перевірити шо то буде, якшо я буду посміхатися до 9 представників класу людей. Виглядала, я канєшно як ідіотка. Але тим не менше, такі результати: мороз, мороз, мороз, "чо ржеш?", мороз, "ти її знаєш?, мороз, посмішка, "привіт". Ніби, як казав мій колишній директор школи - сумно грає трембіта.
Звичайно, посмішку не можна нав"язати і видавити. Її можна тільки просто подарувати. І чомусь мені вічно вертиться оця американська традиція посміхатись в будь якій ситуації, бо це характеризує і ставлення до життя, і те, що ти здоровий і те, що непоганий настрій.
Напевно більшості людей захочеться сказати - уйді пратівная зі своєю улибакою, але заради одного того статистичного випадку можна постаратись. І наостанок - як говорили в одному з моїх улюблених фільмів: "Я понял, в чем ваша беда. Вы слишком серьезны. Все глупости на земле совершались именно с этим выражением лица... Улыбайтесь, господа... Улыбайтесь..."
Правило 1. Посміхатись.
Катастрофік.... (говорити з характерним французьким прононсом).. люди розучились посміхатись. Так-так. Напевно цікавіше кривити уточкіну рожу чи характерне обличчя гламурного падонка, ну чи ше шось в цьому роді. Як вже тут до посмішок. На оце всьо мене наштовхнула розмова з одним паничем з Центрально-Східної Європи. Ми там говорили про відмінності способу життя і все таке. І десь між іншим промайнула його фраза, про те, що в нас більшість людей на вулицях дуже "скукожені" як тогорішній ізюм і так шарять вперед по вулицях. Мені щось здалося це на сиутацію, коли є проблеми з "покакати", тоді найбільш зосереджений вигляд обличчя і ноль емоцій. А може й справді більшості людей не до того, щоб либитися на півстометрівки. З метою експерименту, я таки вирішила перевірити шо то буде, якшо я буду посміхатися до 9 представників класу людей. Виглядала, я канєшно як ідіотка. Але тим не менше, такі результати: мороз, мороз, мороз, "чо ржеш?", мороз, "ти її знаєш?, мороз, посмішка, "привіт". Ніби, як казав мій колишній директор школи - сумно грає трембіта.
Звичайно, посмішку не можна нав"язати і видавити. Її можна тільки просто подарувати. І чомусь мені вічно вертиться оця американська традиція посміхатись в будь якій ситуації, бо це характеризує і ставлення до життя, і те, що ти здоровий і те, що непоганий настрій.
Напевно більшості людей захочеться сказати - уйді пратівная зі своєю улибакою, але заради одного того статистичного випадку можна постаратись. І наостанок - як говорили в одному з моїх улюблених фільмів: "Я понял, в чем ваша беда. Вы слишком серьезны. Все глупости на земле совершались именно с этим выражением лица... Улыбайтесь, господа... Улыбайтесь..."