Двобій
Яке небо вчора вночі розгорнулось над селом! Я таке бачила чи не вперше. Здавалося, ніби міфічна межа відділила південний схід від північного заходу, звідки сунула густа, сіро-чорна дощова хмара, силуючись закрити місяць. Та щось не пускало непогоду на незайману частину неба, стримувало невидимими щитами від темної, мокрої ночі. Під дощ місяць усміхався далеким галактикам, дрібним сонцям і листю на траві, що відповідало йому фосфоричними оплесками. Він клав світло на вузеньке підвіконня, стріхи і повернуті до нього, всевидящого, димарі спочиваючих хат.
З чим змагаємось ми кожен день і кожну лукаву ніч? Що між мною і другим спонукає оголяти мечі? Бажання володарювати, страх, чи любов, що мутує? Я не хочу битись з людьми у своєму сьогоденні, адже здається сенс битви тоді стає безсмертним, коли зникають кордони особистості. Так легко перетворити двобій понять у власну війну, де кожен намагається вийти переможцем за рахунок іншого, а не Істини.
Чи варта боротьба? Такі питання навіяло мені небо
З чим змагаємось ми кожен день і кожну лукаву ніч? Що між мною і другим спонукає оголяти мечі? Бажання володарювати, страх, чи любов, що мутує? Я не хочу битись з людьми у своєму сьогоденні, адже здається сенс битви тоді стає безсмертним, коли зникають кордони особистості. Так легко перетворити двобій понять у власну війну, де кожен намагається вийти переможцем за рахунок іншого, а не Істини.
Чи варта боротьба? Такі питання навіяло мені небо