Dog Tag.
- Хей-хей, чоловіче, що ж ти робиш? - пусти!
Ти будеш тікати, як божевільний. Тікати. Хуткіш, навпростець, чимдалі. Тікати. Ти будеш бігти, ти будеш розштовхувати все навкруги, гілки, листя, будеш виривати з рота, потрапивші мотузки, будеш падати, зривати з себе клапті одягу. Перечиплятимеся за коріння дерев - падатимеш, вставатимеш і бігтимеш далі. Далі.
- Ні!
На тебе накинуть ланцюги, але ти пручатимешся - ти не хочеш.
- Відпусти!
Але тебе зв’яжуть по рукам і ногам. Ти пручатимешся, але ти занадто слабкий, щоб звільнитись та втекти.
- Що ж ти робиш? Я ж людина... моя кохана... що ж... чоловіче, ну що ж ти робиш? Я ж людина - не треба!
- Тепер ти мій, сука.
Тебе схоплять і ти будеш відчувати себе таким немічним, таким безпорадним. Ти нічого не можеш вдіяти.
- Ти мій. Мій! Ти будеш робити все, що я тобі скажу. Ти будеш стрибати, гавкати, співати, їсти, спати, коли я тобі скажу. Коли... я... тобі... скажу... ти мій. Ти будеш мене любити, обожнювати, виконувати всі мої забаганки, всі. А я з тобою робитиму, що захочу. Може колись почухаю за вушком і розважу тебе, а може кидатиму тобі кістку раз на рік. Я тебе кину у комору і забуду. Забуду - ти мені потрібен, як собаці п’ята лапа. Забуду. Ти мені не потрібен. Але ти мій і я ніколи тебе не відпущу. Ніколи. Ти тут - назавжди. Навіть твої думки тепер мої - я знатиму все про тебе - ти сам мені говоритимеш і я ніколи тебе не відпущу. Ніколи.
Ти будеш бігти, будеш здирати з себе сорочку, твої пальці вгризатимуться в шкіру, щоб здерти її. Зробити все, аби втекти. Все. Але ти нічого не можеш вдіяти. Нічого. Тебе піднімуть зв’язаного з землі і кинуть до фургончику. А ти лиш будеш дивитись туди, кудись туди, жалісливими очима, кудись вдалечінь, сподіваючись побачити хоча б розуміючий погляд. Ти власність. Але ж я людина.
Ти будеш тікати, як божевільний. Тікати. Хуткіш, навпростець, чимдалі. Тікати. Ти будеш бігти, ти будеш розштовхувати все навкруги, гілки, листя, будеш виривати з рота, потрапивші мотузки, будеш падати, зривати з себе клапті одягу. Перечиплятимеся за коріння дерев - падатимеш, вставатимеш і бігтимеш далі. Далі.
- Ні!
На тебе накинуть ланцюги, але ти пручатимешся - ти не хочеш.
- Відпусти!
Але тебе зв’яжуть по рукам і ногам. Ти пручатимешся, але ти занадто слабкий, щоб звільнитись та втекти.
- Що ж ти робиш? Я ж людина... моя кохана... що ж... чоловіче, ну що ж ти робиш? Я ж людина - не треба!
- Тепер ти мій, сука.
Тебе схоплять і ти будеш відчувати себе таким немічним, таким безпорадним. Ти нічого не можеш вдіяти.
- Ти мій. Мій! Ти будеш робити все, що я тобі скажу. Ти будеш стрибати, гавкати, співати, їсти, спати, коли я тобі скажу. Коли... я... тобі... скажу... ти мій. Ти будеш мене любити, обожнювати, виконувати всі мої забаганки, всі. А я з тобою робитиму, що захочу. Може колись почухаю за вушком і розважу тебе, а може кидатиму тобі кістку раз на рік. Я тебе кину у комору і забуду. Забуду - ти мені потрібен, як собаці п’ята лапа. Забуду. Ти мені не потрібен. Але ти мій і я ніколи тебе не відпущу. Ніколи. Ти тут - назавжди. Навіть твої думки тепер мої - я знатиму все про тебе - ти сам мені говоритимеш і я ніколи тебе не відпущу. Ніколи.
Ти будеш бігти, будеш здирати з себе сорочку, твої пальці вгризатимуться в шкіру, щоб здерти її. Зробити все, аби втекти. Все. Але ти нічого не можеш вдіяти. Нічого. Тебе піднімуть зв’язаного з землі і кинуть до фургончику. А ти лиш будеш дивитись туди, кудись туди, жалісливими очима, кудись вдалечінь, сподіваючись побачити хоча б розуміючий погляд. Ти власність. Але ж я людина.