Про мою маму и про меня.
В опчем вот.
Ми сьогодні їхали і я крізь скло спостерігав за тисячою ліхтариків на деревах, в мене одразу вибухнуло в уяві, що це зорі! Але зорі так високо, так в небі, а ми лише тут і тому це був лише сніг, найчарівніший сніг в світі. А по гілках дерев, по цьому снігу стикали краплини, вони з'являлись, збігали вниз і зникали. Це було неймовірно гарно. І ми сиділи поруч одне-одного і піддакували одне одному, але: "Діма, не піддакуй мені". І я не піддакував.
Ой, а на руках в мене сидить Клякса, і мабуть якби вона не цуралася чужих, вона дуже любить моїх гостів, але боїться. Та що в цьому такого поганого? Я й досі соромлюсь говорити до деяких людей. А це взагалі маленьке кошеня. Як їй страшно?
А потім ми сиділи, сміялись і нахабно лестили.
Кожен раз це так далеко від мене, кожен раз я дивлюсь на це на відстані витягнутої руки, але не можу доторкнутись до цього. Це пригнічує, страшно пригнічує і засмучує. Але ми вже твердо визначились з тим, що дурним емоціям не місце в цих серцях.
Це дуже приємно тримати людину за руку. Маленьких і сором'язливих, збентежених і розгублений, великих і мужніх, потискаючи їм руку.
Як не страшно визнавати, але мені достатньо в цьому світі лише людей навколо мене. Дивитись на них, ходити повз них, слухати їх, роздивлятись їх одяг, відчувати їх подих і думки. Достатньо відчувати лише їх серця. Кожне саме-по-собі, але здатне переступити собі через голову і взяти непосильний тягар. Здатне ставати поруч інших, битись разом з ними і потім йти залишаючи їх самих, щоб ті мали нагоду стати поруч інших і бится разом з ними.
Ми сьогодні їхали і я крізь скло спостерігав за тисячою ліхтариків на деревах, в мене одразу вибухнуло в уяві, що це зорі! Але зорі так високо, так в небі, а ми лише тут і тому це був лише сніг, найчарівніший сніг в світі. А по гілках дерев, по цьому снігу стикали краплини, вони з'являлись, збігали вниз і зникали. Це було неймовірно гарно. І ми сиділи поруч одне-одного і піддакували одне одному, але: "Діма, не піддакуй мені". І я не піддакував.
Ой, а на руках в мене сидить Клякса, і мабуть якби вона не цуралася чужих, вона дуже любить моїх гостів, але боїться. Та що в цьому такого поганого? Я й досі соромлюсь говорити до деяких людей. А це взагалі маленьке кошеня. Як їй страшно?
А потім ми сиділи, сміялись і нахабно лестили.
Кожен раз це так далеко від мене, кожен раз я дивлюсь на це на відстані витягнутої руки, але не можу доторкнутись до цього. Це пригнічує, страшно пригнічує і засмучує. Але ми вже твердо визначились з тим, що дурним емоціям не місце в цих серцях.
Це дуже приємно тримати людину за руку. Маленьких і сором'язливих, збентежених і розгублений, великих і мужніх, потискаючи їм руку.
Як не страшно визнавати, але мені достатньо в цьому світі лише людей навколо мене. Дивитись на них, ходити повз них, слухати їх, роздивлятись їх одяг, відчувати їх подих і думки. Достатньо відчувати лише їх серця. Кожне саме-по-собі, але здатне переступити собі через голову і взяти непосильний тягар. Здатне ставати поруч інших, битись разом з ними і потім йти залишаючи їх самих, щоб ті мали нагоду стати поруч інших і бится разом з ними.