Изумительный портрет Города - не смогла пройти мимо и не утащить к себе
Оригинал взят у d_desyateryk в НАМИ ТАНЦЮЮТЬ, або Що можна побачити, вештаючись травневим Києвом
НАМИ ТАНЦЮЮТЬ,
або
Що можна побачити, вештаючись травневим Києвом
Присвячується Олександру Волгіну
1. Ранок. У моєму дворі на Оболоні чорний кіт неквапом чимчикує уздовж квітника, а паралельно йому по парканчику стрибає ворона і посипає його останніми словами.Кіт не без зусиль намагається зберігати гідність, але зрештою прискорює крок, бо сіра покинула межі будь-яких конвенцій і погрожує покликати шоблу на підмогу. Зрештою, ссавець тікає в звичну дірку, що веде в підвал. Ворона переможно летить на клен. Гніздо в неї там.
2. На станції метро “Мінська” одна жіночка за 50 співає колежанці тоненьким голоском “Милый мой хороший догадайся сам», потім вони радісним дуетом затягують “До свиданья лето до свидания” і розлучаються. В тої, що заходить у вагон, на кофтинці написано Paris New York Los Angeles Tokyo, ось прямо так і написано. Вона посміхається, наче їде у всі ці 4 місця одночасно.
3. У переході, біля скляних дверей з написом «Майдан незалежності», там, де завжди гамірно, п’яно, брудно, з голочки одягнена пара - костюм-метелик-сукня-розріз - танцює танго під фонограму на очах в отетерілих перехожих. Тут танцювали, бувало, але не такі і не таке, і якась бабця, заходячи в метро, свариться через несподіваність враження.
4. На вулиці Софіївській над довгими вузькими вазонами біля стіни якогось банку в’ються сотні бджіл і джмелів, копають норки, влітають і вилітають. Дзижчання стоїть як на добрій пасіці. Що вони тут роблять, в самісінькому центрі серед асфальту і машин? Чому нікого не кусають? Це свято чи похорон?
5. На Софіївській площі концерт. У якусь мить серед джинсової публіки вирізняється смаглявий чоловік у чорних черевиках, брюках, смугастій сорочці, шийній хустці і у фантастичному зеленому фетровому капелюху. Смаглявий, з густими широкими бровами, з сергою у вусі. Справжній ромський франт, наче з фільму Кустуриці. Раптом він сідає просто на бруківку, закурює, від чого стає геть нереальним.
І цілком логічно зникає, як з’явився.
6. По Ярославовому валу коротко стрижена дівчина в довгій чорній сукні несе папороть у горщику. Вона широко крокує і свистить при цьому. Хочеться теж узяти горщик ну, наприклад, з алое і крокувати поруч.
З того боку, куди пішла папороть, білявка в своїх сорокових, в кремово-рожевому тренувальному костюмі, в срібних черевиках, веде дога зі сріблястим відливом, маючи вираз обличчя набагато серйозніший, аніж у собаки, якого вона явно підбирала за відтінком і таки підібрала, тож у неї все добре, то чому настільки серйозне обличчя? Назустріч їй прямує опецькуватий хлопчина в стандартних джинсах і кросівках на босу ногу, радикально стрижений під горщик, щось говорить у планшет на ходу. А ще на ньому піджак. Геніального в своїй недоречності темно-сапфірового кольору. Хто це? Чому? Звідки? Синя пляма пливе крізь пізній день, таємнича, мов Будда Гаутама. Необов’язково у всього має бути причина, о ні.
7. Дідусь, через сиву лисувату голову, високе чоло й ошатну сніжну бороду схожий на провінційного Саваофа, у доволі представницькому темному костюмі, правда, без краватки і з різними гудзиками на білій сорочці, з усмішкою придивляється до листя салату на базарі на Героїв Дніпра. Йому кажуть:
- Беріть, хороший салат.
- Бачу, що хороший - відповідає Саваоф і дістає з внутрішньої кишені піджака повіс - мотузку з маленьким металевим конусом на кінці. Погойдує тягарцем над салатом, ховає повіс у кишеню і, усміхаючись, іде далі.
- Чому ж не взяли? Хороший же салат.
- Хороший - погоджується дідусь - але мені не підходить. Головне, аби це вам підходило, правильно?
Він дістає мотузочку:
- У мене вірний спосіб є, аби це визначити. Вам теж рекомендую.
Вже сонце низенько.
8. На Хрещатику один юний барабанщик і два престарілих гітарреро шкварять «Дим над водою» того «Діп Перпла», якого я не бачив живцем на сцені і вже навряд чи побачу, бо раніше не було можливостей, а зараз нема «Діп Перпла», і часу теж, але його ніколи немає, а танцюють під це діло, незважаючи на доволі велику аудиторію, лише 4 людино-одиниці: троє малюків на газоні, причому одне з них доволі вправно робить стійку на голові, і випадковий центровий п’яниця, сизочолий сильно неголений мужчина в чорному, котрому все - дим, але танцю він віддається на кожний градус, що вирує в нього всередині.
А дійсно, питаю я себе, повертаючись додому, чому ніхто в цьому місті не танцює, окрім професіоналів, фанатів, дітей і божевільних?
9. Та може й не треба.
Бо місто й так танцює бджолами, котами, воронами, собаками, п’яницями, дітьми, дівчатами з горщиками, стриженими під горщик хлопцями, балакучими фланерами, пишучими волоцюгами. Воно танцює нами.
10. Нами танцюють.
Дмитро Десятерик, «День»
НАМИ ТАНЦЮЮТЬ,
або
Що можна побачити, вештаючись травневим Києвом
Присвячується Олександру Волгіну
1. Ранок. У моєму дворі на Оболоні чорний кіт неквапом чимчикує уздовж квітника, а паралельно йому по парканчику стрибає ворона і посипає його останніми словами.Кіт не без зусиль намагається зберігати гідність, але зрештою прискорює крок, бо сіра покинула межі будь-яких конвенцій і погрожує покликати шоблу на підмогу. Зрештою, ссавець тікає в звичну дірку, що веде в підвал. Ворона переможно летить на клен. Гніздо в неї там.
2. На станції метро “Мінська” одна жіночка за 50 співає колежанці тоненьким голоском “Милый мой хороший догадайся сам», потім вони радісним дуетом затягують “До свиданья лето до свидания” і розлучаються. В тої, що заходить у вагон, на кофтинці написано Paris New York Los Angeles Tokyo, ось прямо так і написано. Вона посміхається, наче їде у всі ці 4 місця одночасно.
3. У переході, біля скляних дверей з написом «Майдан незалежності», там, де завжди гамірно, п’яно, брудно, з голочки одягнена пара - костюм-метелик-сукня-розріз - танцює танго під фонограму на очах в отетерілих перехожих. Тут танцювали, бувало, але не такі і не таке, і якась бабця, заходячи в метро, свариться через несподіваність враження.
4. На вулиці Софіївській над довгими вузькими вазонами біля стіни якогось банку в’ються сотні бджіл і джмелів, копають норки, влітають і вилітають. Дзижчання стоїть як на добрій пасіці. Що вони тут роблять, в самісінькому центрі серед асфальту і машин? Чому нікого не кусають? Це свято чи похорон?
5. На Софіївській площі концерт. У якусь мить серед джинсової публіки вирізняється смаглявий чоловік у чорних черевиках, брюках, смугастій сорочці, шийній хустці і у фантастичному зеленому фетровому капелюху. Смаглявий, з густими широкими бровами, з сергою у вусі. Справжній ромський франт, наче з фільму Кустуриці. Раптом він сідає просто на бруківку, закурює, від чого стає геть нереальним.
І цілком логічно зникає, як з’явився.
6. По Ярославовому валу коротко стрижена дівчина в довгій чорній сукні несе папороть у горщику. Вона широко крокує і свистить при цьому. Хочеться теж узяти горщик ну, наприклад, з алое і крокувати поруч.
З того боку, куди пішла папороть, білявка в своїх сорокових, в кремово-рожевому тренувальному костюмі, в срібних черевиках, веде дога зі сріблястим відливом, маючи вираз обличчя набагато серйозніший, аніж у собаки, якого вона явно підбирала за відтінком і таки підібрала, тож у неї все добре, то чому настільки серйозне обличчя? Назустріч їй прямує опецькуватий хлопчина в стандартних джинсах і кросівках на босу ногу, радикально стрижений під горщик, щось говорить у планшет на ходу. А ще на ньому піджак. Геніального в своїй недоречності темно-сапфірового кольору. Хто це? Чому? Звідки? Синя пляма пливе крізь пізній день, таємнича, мов Будда Гаутама. Необов’язково у всього має бути причина, о ні.
7. Дідусь, через сиву лисувату голову, високе чоло й ошатну сніжну бороду схожий на провінційного Саваофа, у доволі представницькому темному костюмі, правда, без краватки і з різними гудзиками на білій сорочці, з усмішкою придивляється до листя салату на базарі на Героїв Дніпра. Йому кажуть:
- Беріть, хороший салат.
- Бачу, що хороший - відповідає Саваоф і дістає з внутрішньої кишені піджака повіс - мотузку з маленьким металевим конусом на кінці. Погойдує тягарцем над салатом, ховає повіс у кишеню і, усміхаючись, іде далі.
- Чому ж не взяли? Хороший же салат.
- Хороший - погоджується дідусь - але мені не підходить. Головне, аби це вам підходило, правильно?
Він дістає мотузочку:
- У мене вірний спосіб є, аби це визначити. Вам теж рекомендую.
Вже сонце низенько.
8. На Хрещатику один юний барабанщик і два престарілих гітарреро шкварять «Дим над водою» того «Діп Перпла», якого я не бачив живцем на сцені і вже навряд чи побачу, бо раніше не було можливостей, а зараз нема «Діп Перпла», і часу теж, але його ніколи немає, а танцюють під це діло, незважаючи на доволі велику аудиторію, лише 4 людино-одиниці: троє малюків на газоні, причому одне з них доволі вправно робить стійку на голові, і випадковий центровий п’яниця, сизочолий сильно неголений мужчина в чорному, котрому все - дим, але танцю він віддається на кожний градус, що вирує в нього всередині.
А дійсно, питаю я себе, повертаючись додому, чому ніхто в цьому місті не танцює, окрім професіоналів, фанатів, дітей і божевільних?
9. Та може й не треба.
Бо місто й так танцює бджолами, котами, воронами, собаками, п’яницями, дітьми, дівчатами з горщиками, стриженими під горщик хлопцями, балакучими фланерами, пишучими волоцюгами. Воно танцює нами.
10. Нами танцюють.
Дмитро Десятерик, «День»