Порядок розгляду судами цивільних справ про спадкування ч. (2).
В зазначеній вище постанові Верховний Суд звернув також увагу на те, що, вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
При розгляді спорів за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, про визначення йому додаткового строку для її прийняття суди першої інстанції допускають помилки за встановленням поважності причин пропуску строку прийняття спадщини.
Як поважні причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини судами помилково приймались: необізнаність особи з порядком прийняття спадщини та оформлення прав на спадкове майно; юридична неграмотність.
Рішенням Дніпропетровського районного суду від 20.01.2011 р. був задоволений позов Ч.П. до Ч.О. та Ч.В. про надання додаткового строку для прийняття спадщини. В якості поважної причини для надання додаткового строку суд вказав на юридичну необізнаність позивача, та погіршення стосунків з родичами, які стали заперечувати проти його права на спадщину. Рішенням апеляційного суду вказане рішення було скасовано, в задоволенні позову було відмовлено на тих підставах, що названі позивачем причини не є поважними для надання додаткового строку для прийняття спадщини, яка відкрилася більш ніж 4 роки тому.
При розгляді справ щодо визнання права власності на спадкове майно у порядку спадкування, інколи позивачі неправильно визначали коло осіб, які повинні відповідати за позовом, та суди в передбаченому ст. 33 ст. 130 ЦПК України порядку знову ж таки неправильно вирішували питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Неправильно застосовують норми матеріального права щодо правовідносин, які виникли до набрання чинності Цивільного кодексу 2003 року. Суди також по різному тлумачать зміст п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року та безпідставно застосовують норми нього Кодексу до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності. Неправильним є застосування норм ЦК України 2003 року. Викликає зауваження і процесуальне оформлення судових рішень, які за формою і змістом не відповідають вимогам ст. 215 ЦПК, зокрема в мотивувальній частині не зазначено мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувались вимоги чи заперечення, відсутність як аналізу доказів, так і посилань на матеріальну норму права за якою вирішувався спір.
Одним з поширених недоліків у справах даної категорії є прийняття судом до розгляду позовних заяв без зазначення ціни позову залежно від вартості спадкового майна, на яке визнається право власності, або розміру грошових сум. Через це у значній кількості випадків позови оплачуються в розмірі 51 грн. за заниженими ставками, що не відповідає реальній ціні позову.
Окремо слід зазначити, що аналіз вищезазначених категорій справ показав, що при постановлені рішень про визнання права власності у порядку спадкування у випадку, якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку з чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, суди не враховують, що згідно вимог ЦК України 2003 р., спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.
Проте деякі суди продовжують розглядати та задовольняти позовні вимоги про встановлення факту прийняття спадщини і щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК України 2003 року.
В полі зору при узагальненні було багато справ про визнання права власності в порядку спадкування за законом. Судами такі позови здебільшого були задоволені, проте при цьому не враховувалося, що позивачі мають інші механізми реалізації своїх прав: або звернення до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, або встановлення факту прийняття спадщини, продовження строку прийняття спадщини (у разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року), про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, про встановлення факту постійного проживання щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК України 2003 року. По багатьом справам судами приймалися рішення про визнання права власності на спадкове майно, хоча з матеріалів справи вбачалося, що право позивача не було порушеним, невизнаним або оспорюваним, що призводило до прийняття незаконних рішень.
Так, Дніпропетровським райсудом 08.05.2008 р. винесено рішення, яким було задоволено позов К. до виконкому сільради про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності. Колегія суддів апеляційного суду скасувала це рішення та постановила нове, яким відмовила в задоволенні позову К., так як з матеріалів справи вбачається, що К. отримала від нотаріуса свідоцтво про право на спадкове майно, що свідчить про прийняття спадщини, а тому підстав для звернення про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на земельну ділянку у позивачки немає, вона не позбавлена можливості отримати свідоцтво на це майно у нотаріальній конторі.
Також до аналізу попали дві ідентичні справи про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності, позов М. до сільради про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом. По всім цим справам позивачі не зверталися до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини. Судова колегія скасовуючи вказані рішення та відмовляючи в задоволенні позовів вказала, що суд першої інстанції виконав функції нотаріуса, та визнав за позивачами право власності на спадкове майно, що не передбачено чинним законодавством.
Велику кількість справ складають справи про визнання права власності у порядку спадкування на нерухоме майно, право власності на яке спадкодавець в установленому законом порядку не оформив, не зареєстрував в органах БТІ, або відсутні правовстановлюючі документи. В більшості випадків йдеться про об'єкти нерухомості, побудовані у 1960-1980 роках, право власності на які спадкодавці не оформили та не зареєстрували. Слід зазначити, що судами по цим справам виносяться рішення, якими за спадкоємцями визнається право власності на вказані об'єкти нерухомості. При цьому, судами часто не встановлювалися причини відсутності оформлення та реєстрації права власності, наявності або відсутності правовстановлюючих документів або документів на забудову. Тобто, фактично, з матеріалів таких справ вбачається, що будівлі побудовані самочинно, відсутні навіть документи про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову.
Так, 4 таких рішення були прийнятті районним судом Дніпропетровської області. Всі ці рішення були скасовані, в задоволенні позовів було відмовлено.
Згідно ст. 376 ЦК України, регулюючої самочинне будівництво, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого манна, не набуває права власності на нього.
Пленум Верховного Суду України у Постанові за № 7 від 30.05.2008 р. роз'яснив, що якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
Вивчання судових рішень про визнання права власності у порядку спадкування, свідчить про те, що суди помилково визнають право власності за спадкоємцями у порядку спадкування на самочинно збудовану спадкодавцями нерухомість. Оскільки ці рішення практично ніколи не оскаржуються, має місце вступ до законної сили по суті незаконних рішень.
Вивчання деяких справ свідчить про те, що інколи спадкоємці звертаються за визнанням права власності на об'єкти нерухомості, які спадкодавець будував у порядку встановленому законом, але при житті не встиг закінчити будівництво або належним, чином оформити та зареєструвати право власності на збудовані об'єкти нерухомості.
З цього приводу Верховний Суд у вищевказаній Постанові указав, що, якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини.
Вивчення справ про визнання права власності у порядку спадкування на земельні паї, земельні ділянки свідчить про те, що при їх розгляді та постановленні рішень, суди першої інстанції припускають багато порушень норм матеріального і процесуального права, у порушення вимог ст.ст. 213, 214, 215 ЦПК України приймаються не мотивовані, не обґрунтовані рішення.
Суди дуже часто приймають рішення про визнання права власності не враховуючи, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають. Суди взагалі не з'ясовують, чи звертався позивач до нотаріальної контори, відмовляла йому нотаріальна контора в оформленні права на спадщину чи ні, які були підстави відмовлення та інше.
Такі незаконні рішення приймалися райсудом Дніпропетровської області за позовом Р. до районної адміністрації області та райсудом Дніпропетровської області за позовом С. до сільської ради про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування. По вказаним справам апеляційні скарги подавав прокурор, ці скарги були задоволені, колегією суддів були постановлені нові рішення про відмову в позовах.
Цивільний кодекс не встановлює особливих процедур для спадкування землі, спадкування якої здійснюється на загальних підставах, подібно до спадкування іншого майна спадкодавця. Виняток становлять випадки, коли земля якимось чином «прив'язана» до іншого майна. Наприклад, згідно із ч. 2 ст. 1225 ЦК до спадкоємців житлового будинку, інших будівель і споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Поряд з цим, відповідно до ст. 81 ЗК України, іноземні громадяни, на підставі прийняття спадщини, можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, що виключає можливість спадкування ними земель сільськогосподарською призначення.
Справи пов'язані зі спадкуванням, є досить специфічні за своїм характером,
оскільки при їх розгляді немає найбільш зацікавленої особи - спадкодавця.
Особливість заповіту полягає в тому, що цивільно-правові наслідки настають не негайно, після належного волевиявлення у відповідній формі, а лише після смерті особи, яка його уклала. Тому питання щодо дійсності заповіту зацікавлені особи можуть ініціювати лише після смерті спадкодавця, тобто після відкриття спадщини, коли заповіт набуває реальної сили.
Чинне законодавство не передбачає спеціальних строків давності за позовами про визнання заповіту недійсним, тому до таких позовів слід застосовувати загальний трирічний строк позовної давності.
Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини.
Заповіт може бути визнано абсолютно недійсним з часу його укладення у разі, якщо: заповіт уклала особа, яку визнано в судовому порядку недієздатною або котра не досягла віку заповідальної дієздатності; заповідач не підписав особисто заповіт і за його проханням заповіт не підписаний іншим громадянином; за проханням заповідача заповіт підписано особою, яка не мала права його підписувати; заповіт посвідчений особою, якій чинне законодавство таких повноважень не надає.
Підстави визнання заповіту недійсним можуть бути встановлені і після відкриття спадщини: складання іншого заповіту який, по суті, скасував попередній; встановлення обставин, які створили волю заповідача на момент укладання заповіту (насильство, обман, помилка); встановлення факту, що на момент складання заповіту заповідач не здатний був усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Так, Дніпропетровським районним судом 22.10.2010 р. була розглянута справа за позовом С-ої до С-на та четвертої держнотконтори, про визнання заповіту недійсним та визнання права власності в порядку спадкування за законом. Рішенням суду позов С. був задоволений частково, було визнано недійсним заповіт, укладений Д. на ім’я С-на, в іншій частині позову було відмовлено. Суд першої інстанції вказав, що Д. був введений в оману через нерозуміння в достатньому обсязі української мови, нотаріус йому не запропонував перекладача, тому заповіт не відповідає вимогам закону, щодо його форми та посвідчення. Колегією суддів апеляційного суду були проаналізовані діючі норми законів з цього питання, положення інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, тому ними було постановлено рішення, яким в задоволенні позову С-ої було відмовлено в повному обсязі.
Заповіт може бути визнано недійсним в певній частині, якщо: заповідач позбавив права на спадщину обов'язкових спадкоємців; розпорядився всім майном, хоча йому належала лише частка (наприклад, не врахував частки подружжя в спільному майні подружжя), умовами отримання спадщини, визначені в заповіті, суперечить законодавству, обмежують правоздатність спадкоємця, є аморальним або недієздатним.
Дніпропетровським районним судом 13.09.2010 р. була розглянута справа за позовом Ш. до Ч. про визнання права власності на спадкове майно, та за зустрічним позовом Ч. до Ш., про визнання заповіту недійсним та про визнання права власності на спадкове майно. Рішенням суду обидва позови були частково задоволені в частині визнання права власності, в задоволенні позову Ч. про визнання заповіту недійсним було відмовлено. Апеляційним судом було встановлено, що при укладанні заповіту було порушено право Ч. на його обов’язкову долю в спадковому майні, а тому рішення суду в цій частині було скасоване, та постановлено нове по суті позовних вимог.
Для дійсності заповіту необхідно не лише з'ясувати волю особи, яка бажає складати заповіт, а і належним чином оформити волевиявлення. Саме нотаріальна форма заповіту дає змогу: впевнитися у вільному волевиявленні заповідача, з'ясувати істинний зміст заповіту, запобігти прийняттю поспішних, необміркованих рішень, особливо під впливом сторонніх осіб, скористатися порадами фахівця, і головне, уникнути обставин, які надалі суд може визнати підставами для визнання заповіту недійсним.
Заповіт може посвідчувати як державний, так і приватний нотаріус. Право посвідчувати останню волю заповідача надано і певним посадовим особам головному лікареві, капітану судна, начальнику виправно-трудової установи.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде установлено, що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало його волі. При зазначених обставинах заповіт може бути визнано недійсним з наданням відповідних доказів цієї обставини. Наприклад, складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та ( або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК України).
Судами першої інстанції допускаються помилки по справах про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину виданого на підставі заповіту. При цьому визнається тільки частково недійсним свідоцтво про право на спадщину, заповіт частково недійсним не визнається, що є неправильним.
Відповідно до статті 1301 ЦК свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб.
За проаналізований період в провадженні суддів знаходилися і спори щодо зміни черговості одержання права на спадкування (ч. 2 ст. 1259). Усунення особи від права на спадкування (ч. 5 ст. 1224). Слід відмітити, що по суті спірних правовідносин судами в переважній більшості ухвалюються правильні по суті рішення, але й допускаються помилки.
Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
При вирішенні позовів про усунення від права на спадкування за законом, зміну черговості набуття права па спадкування, визнання права власності в порядку спадкування за законом суди першої інстанції інколи неправильно застосовують норми матеріального права.
Так, Дніпропетровським районним судом 29.03.2011р. була розглянута справа за позовом Є. до Л. про усунення від права на спадкування. Рішенням суду позов був задоволений. Суд при цьому вказав, що особа, яку усунуто від спадкування, ухилялася від надання допомоги батькові, який знаходився у безпорадному стані через тяжку хворобу. Апеляційний суд, встановив, що ця Особа, не мала можливості надавати допомогу батькові через свою тяжку хворобу, малу пенсію, батько жодного разу не звертався до неї за матеріальною допомогою, а також до правоохоронних органів щодо її неправомірних дій. Рішення суду першої інстанції було скасовано, у задоволенні позову Є. було відмовлено.
Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права па спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцю, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Виходячи зі змісту зазначеної норми, суд при вирішенні подібної справи згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України повинен встановити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.
Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв'язку чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини. Крім цього, підлягає з'ясуванню судом і питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і, чи мав спадкоємець матеріальну і фізичну змогу надавати таку допомогу. Однак у розглядуваній справі всупереч вимогам статей 213-215 ЦПК України суд указаних обставин не встановив, не прийняв до уваги, що батько не потребував допомоги від своєї, теж тяжко хворої, доньки.
За змістом ч. 5 ст. 1224 ЦК України лише при одночасному настанні цих обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від права на спадщину.
Слід також зазначити, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом.
До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі ст. 1261 ЦК.
Проаналізувавши справи про розподіл спадкового майна слід зазначити наступне.
За загальними правилами частини другої статті 372 ЦК при поділі майна, що є у спільній сумісній власності, за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення для справи.
У разі смерті співвласника приватизованого будинку ( квартири) частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними. Якщо інше не було встановлено договором між ними (частина друга статті 370, частина друга ст. 372 ЦК) Частка померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду. Для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.
ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ.
1. Типовими помилками судів при розгляді справ про спадкування є неправильне визначення кола осіб, які мають відповідати за позовами. Передусім, йдеться про вирішення судом питань про права і обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі. Так, інколи суди не з'ясовували коло спадкоємців та, відповідно, не залучали їх до участі у справі, не досліджували спадкові справи. Непоодинокі є випадки, коли суди приймали до провадження позовні заяви громадян про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визначення додаткового строку для прийняття спадщини і розглядали їх по суті без з'ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні спору, і без залучення останнього до участі у справі. Крім того, іноді позивачі невірно або взагалі не вказували відповідачів і третіх осіб. Суди мають більше уваги звертати на процесуальне становище осіб, які повинні брати участь у справі, не допускати участі фактичних відповідачів у процесі як третіх осіб. Зазначене призводить до набрання законної сили рішень, які ухвалені з порушенням норм процесуального і матеріальною права, оскільки особи, прав і обов'язків яких стосується рішення суду, не будучи залученими до участі в справі, не оскаржують таких рішень.
Судам слід з'ясувати, що у справах про спадкування відповідачами є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального становища нотаріуса у справах про спадкування. Нотаріуси, можуть за необхідності залучатися як свідки. Як треті особи вони можуть виступати у випадках, коли правовою підставою недійсного заповіту позивач зазначає неправомірні дії нотаріуса.
У справах про визнання додаткового строку для прийняття спадщини Державна податкова Інспекція України (її органи), нотаріальна контора не можуть бути відповідачами по даній категорії позовів, крім випадків, коли вони виступають як спадкоємці за заповітом.
2. Зміст проаналізованих судових рішень дає можливість зробити висновок, що судами недостатньо вивчаються та неоднозначно застосовується книга шоста ЦК України 2003 року (спадкове право), та не враховуються істотні відмінності норм матеріального і процесуального права, які регулювали правовідносини щодо спадкування ЦК УРСР 1963 року та які регулюють ці правовідносини ЦК України 2003 року.
У разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК 2003 року і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Положення ЦК України 2003 року застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.
Якщо спадщина відкрилась після 1 січня 2004 року суди не повинні задовольняти вимоги про встановлення факту прийняття спадщини, оскільки до даних правовідносин застосовуються положення ст. 549 ЦК УРСР 1963 року, які не можуть бути застосовані до спадщини, яка відкрилась після 1 січня 2004 року. Враховуючи положення статей 1268, 1269 ЦК України, мова може вестися лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Судам слід мати на увазі, що з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини може звернутися особа, в якої право на спадкування виникло з набранням чинності ЦК України 2003 року.
Суди повинні відкривати провадження в таких справах у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини.
Визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, установленому статтею 1269 ЦК, звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що прийняв спадщину.
3. Судам необхідно більш повно з'ясовувати обставини справи, права та обов'язки сторін, перевіряти обґрунтованість їх доводів та заперечень, давати належну оцінку зібраним доказам та вирішувати спори відповідно до вимог закону.
При розгляді справ слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про права на спадщину.
Слід приділити велику увагу на категорію справ про визнання права власності на спадкове майно, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, оскільки, в багатьох випадках судами задовольняються позовні вимоги фактично зі слів позивачів без надання ними будь - яких доказів, на підтвердження позовних вимог.
Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд повинен досліджувати поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Суди не повинні задовольняти позовні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування за законом чи за заповітом: при відсутності спору про спадщину між спадкоємцями, оскільки реалізація прав позивачів має інші механізми: або звернення до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, або встановлення факту прийняття спадщин, продовження строку прийняття спадщини ( у разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року), про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, про встановлення факту постійного проживання щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК України 2003 року. При цьому судам слід враховувати, розділ 22 Інструкції про Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом на підставі письмової заяви спадкоємців після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 ЦК України - не раніше зазначених у цих статтях строків. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Судам слід враховувати, що письмова заява про прийняття спадщини та відмову від неї подається спадкоємцем особисто до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини або про відмову від неї, може відкликати її протягом строку, установленого для прийняття спадщини. Прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна. Спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої частини відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.
Судам при прийнятті рішень необхідно враховувати, що якщо спадкодавцем було здійснено самочинне будівництво (частини перша статті 376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використанні в процесі будівництва. Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини.
4. Судам необхідно суворо дотримуватися вимог процесуального законодавства на стадії прийняття позовних заяв та підготовки справ до розгляду, перевіряти відповідність заяв вимогам статей 119,120 ЦПК України. Не допускати випадків прийняття заяв без визначення ціни позову, без сплати судового збору, якщо неможливо встановити точну ціну позову в момент прийняття позовної заяви, розмір збору має визначати суддя відповідно до правил ст. 80 ЦПК.
Збільшення позовних вимог оформляється в тому ж порядку, що й пред'явлення позову із врученням позовної заяви іншим сторонам. Така заява має сплачуватися збором одночасно із заявою про збільшення позову.