Петро СКУНЦЬ: ІНТЕРВ*Ю З САМИМ СОБОЮ

[ekzyl]

Старий СКУНЦЬ. Пам’ятаєш, Петрику, вибух на­ці­­о­нальної самосвідомості. Був то 1962 рік. Ти був ав­тором кострубатої збірочки поезій «Сонце в ро­сі». Хотів її назвати «Хліб душі», та видавці спо­хо­пилися: виявляється, був такий молитовник, про існування котрого ти не знав. Адже в твоїй ха­ті водилися тільки дві книжки: «Четвертий цвіт» (під­ручник для четвертого класу) та ще якась фа­шис­тського спрямування, де «доблесні» німецькі вій­ська  відпочивають на вулицях Кривого Рогу. За­пам’яталися з тої книжки слова про кривавого гру­зинця (насправді - осетина) Сталіна, засіла в го­лову фраза: «Не будеме пророковати, але одно єсть певно: Червона Армія буде побита». І ти пі­шов у п’ять років до школи, вже вміючи читати, - сес­тра навчила, хоч сама змогла вчитися тільки чо­тири роки. До школи тебе не прийняли, зве­лі­ли підрости, але через рік ти домігся свого. Шко­ла - чотирирічка - була звичайною сільською ха­тою, де всі діти мали чотири роки слухати одну й ту ж муру. Приміром, як тварини сваряться, хто біль­шу користь приносить державі. Кінь і корова те­бе ще якось переконували, але коли свиня хва­ли­лася, що дає державі м’ясо і сало, ти за­сум­ні­вав­ся у її щирості: є чим хвалитися.

Юний СКУНЦЬ. Не згадуй мені про дитинство - я йо­­го ненавиджу. Мало того, що вічно був го­лод­ний: батько затято не вступав у колгосп, тобто не хо­тів підписатися чорту, а це означало...

Старий СКУНЦЬ.  Це означало голодну смерть. І да­вай не валити все на Сталіна. За Масарика, ко­ли Чехословаччина була «островом добробуту в Ев­ропі», вигибли з нужди твої три брати і дві се­ст­ри. Ти народився вже після них - як дев’ятий син - непотріб. Тоді абортів не робили... Але, ма­буть, ми зустрілися нині не для того, аби пла­ка­ти­ся на долю - най доля сама поплаче, що ніби й не об­минула, але обманула.

Давай поговоримо про твою літературну долю.

Юний СКУНЦЬ. Я був тоді студентом, уже видав пер­шу збірчину. Запросили мене в Київ на об­го­во­рення мого нового рукопису поезій. То був час так званої хрущовської відлиги, хоча за «со­вєць­кою» традицією Хрущова почали сватати на міс­це Сталіна, тобто, заживо висаджувати на п’є­де­стал. Я написав тоді вірша «Є такі на світі ате­їс­ти». Про тих, що вклоняються земним богам. Зал трі­щав від наповнення. До мене підійшли в пе­рер­ві двоє людей, котрих я бачив тільки на порт­ре­тах: Олесь Гончар та Василь Земляк. Сказали доб­ре слово. Я поїхав до Ужгорода, зайшов у гур­то­житок, а тут відразу - телеграма: приїжджайте не­гайно, завтра вас приймають у Спілку пись­мен­ни­ків. Ні в мене, ні в моїх друзів грошей на поїзд не­ма. Пішов я у дівочий гуртожиток, - дівчата роз­судливіші у своїх витратах. Вони й зібрали ме­ні на дорогу. Але я не взяв жодних рекомендацій. Бо взагалі не знав, що таке потрібно, та й часу не бу­ло. Словом, робили мені рекомендації під час при­йому.

Це були Степан Крижанівський, Терень Ма­сенко і Во­лодимир П’янов. Ми були моло­діж­ним по­да­рун­ком якомусь там з’їзду комсомолу. Ад­же Спіл­ка письменників після масових роз­стрі­лів та вій­ни була вже дуже стара і захотіла, щоб ви­питу зі ста­рих кров замінити молодшою. Сло­вом, за­хо­ті­ла омолодитися.

Старий СКУНЦЬ. А ти не відчув тоді, що не ввій­шов в літературу, а влип у неї? І що тебе до неї про­сто прилучили, як екзотичного закарпатця, що оволодів літературною мовою?

Юний СКУНЦЬ. Я був наївним, не розумів, що дер­жавні діла можуть творитися не тільки в Ки­є­ві, а і в такому собі Мукачеві. Адже Закарпаття при­верне увагу до себе в Україні тільки в пору ка­та­строфічних повеней.

Старий СКУНЦЬ. Ми вимираємо або тікаємо з до­му в країни, де буваємо хіба що наймитами. Це жор­стока доля мого народу - бути вічним най­ми­том. Стосується це не тільки мудрих українських рук, а й умів. Коли Росія ще ходила в звірячих шку­рах, українці мали Києво-Могилянську ака­де­мію. Найкращі уми-розуми поїхали навчати цю від­сталу імперію жити на рівні цивілізованого сві­ту. Серед них - закарпатці: Орлай, Ба­лу­дян­сь­кий. І що вийшло? Триває фізичне знищення Чеч­ні, українська влада тихо розпродує нас тій же Росії, що нічого, крім воєн, робити по-справ­ж­ньо­му так і не навчилася.

Юний СКУНЦЬ. Але ж за соціалістичної влади я, пер­ший у родині, спромігся на вищу освіту. І - на паль­то.

Старий СКУНЦЬ. Хлопчику, все це так, тільки знан­ням твоїм була гріш ціна, якщо ти не згоджувався йти у вірні наймити влади, обманюючи свій на­род. Я, старий, ніколи не допущу, аби так було, як за Союзу. Я тебе не спитав, як тебе тягали в КГБ тіль­ки за те, що зустрічався з видатними людьми сві­ту: Миколою Руденком, Олесем Бердником, Та­расом Мельничуком. Щоправда, і вірші ти вже по­писував їжакуваті.

А чи знаєш ти, хлопчику, що будеш причетним до ство­рення незалежної України - як перший го­ло­ва крайового Народного руху?

Юний СКУНЦЬ. Чого ж тебе тоді влада не зло­ми­ла, а тепер, здається, надломився?

Старий СКУНЦЬ. Можливо й так. Але ж багато мо­їх ко­лишніх соратників пригрілися біля влади, тоб­то, зрадили саму ідею свободи. Та не це головне. Най­страшніше бачити, що народ не дозрів до сво­боди, що він не вміє і не хоче користатися нею, іншими словами, сіяти ми вміємо, та по­жи­на­ти так і не навчилися.

Юний СКУНЦЬ. Але ж ми тоді бодай у народ ві­ри­ли.

Старий СКУНЦЬ. В тім то й річ, що народ наш уміє за віру страждати. А от боротися - ні. Весь час він як­що й бореться, то не за життя, а за виживання.

Юний СКУНЦЬ. І що, ти з усім змирився?

Старий СКУНЦЬ. Душа не змирилася, але фізич­них сил уже не вистачає. Будемо вірити, що пе­реможе душа. Інакше немає взагалі сенсу жити.

-------------------------------------------------------------------

Пропоноване «Інтерв’ю...» Петро Скунць підготував для травневого «Ек­зилю» у неділю 29 квітня. Йому до­по­ма­гала донька Наталка, й цілий день говорилося про май­бут­ні видання. Він думав над «Книгою першою» «Творів», прин­ципами її фор­му­ван­­ня. А тих книг має бути, при­наймні, сім-вісім. Йшлося до великої роботи, й він до неї не стільки був готовий, скіль­ки її жадав. Мало початися зов­­сім інше, но­ве життя...