Папа Франциск - до нового еону християнства?
Originally posted by oles_maslak at Папа Франциск - до нового еону християнства?
На завершення, циклу коментарів до найголовнішої новини для західних християн, хотів би тут розмістити переклад статті професора Якца Бартизеля "Папа Франциск - до нового еону християнства?", найкращий зі всіх текстів, в якому рефлексується ця подія. І в якому відображається останній відблиск того, що колись було "латинською цивіліазцією". Цікаво - а яким буде останній відблиск того, що називалося "еллінською цивілізацією"? І скільки всього тих "останніх відблисків" буде, починаючи із 1453 року? Загалом же, я ніяк не оцінюю фігуру нового глави католиків світу (швидше намагаюся констатувати найочевидніші факти та визначити приблизні тенденції). Бо, по-перше, на такій поважній географічній відстані, яка відділяє Україну від Аргентини (і навіть до Ватикану не дуже близько, враховуючи "шенгенський мур") давати якійсь об'єктивні, а головне точні, оцінки неможливо. От, наприклад, нещодавно дізнався, що єпископ Бергольйо, хоч і не є прихильником Тридентської літургії (а навпаки - є літургічним модерністом), все ж не був проти її присутності на території своєї єпархії (але, як виявляється, дозволив її проведення лише в одній папафії і то лише рах на місяць, а зрештою знову трацдиційна меса перестала відправлятися). Хоча, раніше, до мене доходили цілком протилежні відомості. Ну і ще багато деталей залишаються невідомими. Ну а по-друге, я все ж не є католиком, і тому не можу робити якісь надто однозначні оцінки, з огляду на певну "дослідницьку дистанцію" до предмету свого інтересу. Тому я просто вирішив потренувати свої підзабуті релігієзнавчі навички та викласти і трохи систематизувати в цьому ЖЖ "зріз" новин та оцінок (хоча й оцінок, які походять із табору, який мені цікавий, в контексті мого інтересу до консерватизму та традиціоналізму у всьому його розмаїтті) , які кружляють навколо нового глави католицизму. Наскільки це добре вийшло, нехай судять читачі. Наразі ж знову прощаюся на невизначений термін (є купа інших занять на даний відрізок часу)...
Папа Франциск - до нового еону християнства?
Відсуваючи свідомо в бік всі лавиноподібно напливаючі новини про нового папу, які стосуються і його теологічної освіти, і минущих справ, я медитую безустанно лише над одним питанням, яке видається мені ключовим: сенсом обрання імені Франциск. Все ніби є очевидним: після папи, який апелював до євангелізатора Європи, приходить папа, перший за 167 років папа-монах [ордену], який бере ім'я засновника іншого, жебрацького, ордену, і святого, який (що до того ніхто не має сумнівів) в найвищій мірі досконалості за 2000 років християнства, реалізував своїм життям євангелічний ідеал бідності, що співстраждає з Розіп’ятим. Хоча очевидно, не лише не можна виключити, але здається просто вірно, що обраний папа пам’ятає також про інших святих Францисків, на чолі з великим собратом свого власного ордену, патроном католицьких місій, св. Франциском Ксаверієм. Але те перше посилання, на "Франциска над Францисками", є рівно ж безсумнівним.
Перша асоціація, яку в зв’язку з тим я мав, і якій, сполоханий, дав вираз у висловлюванні для Порталу PCh24, йшла по найпростішій з можливих лінії, а отже посилання на бідність "Бідаки з Асижу" в дослівному значенні, героїчного відкидання всіх земних благ, повного "оголення", але разом зі всіма його моральними наслідками як добровільного вибору, який для інших і для цілої Церкви є взірцем, що визначає найвищий стандарт, але не фізичний примус (в тому ж сенсі як відповідь на катарський, протокомуністичний "тероризм чесноти"). Тому дозволив собі переконувати, що це буде "суспільний папа", тобто такий, що наголошує на соціальних справах, які треба розв'язувати в дусі християнського соціального реалізму, а не ідеологічних утопій - і звістки, як надходять, говорять про однаково критичне ставленні єпископа Бергольйо до т.зв. теології визволення, як і до неолібералізму, здається це припущення підтверджують. Якщо ж на цьому рівні аналізу далося б віднайти якийсь "катехонічний момент", то хіба лише в тому сенсі, що "папа бідних" як св. Франциск буде стримувати гнівні атаки на "корумповану" і "зіпсуту" Церкву з боку фарисейського світу, який "турбується" проявами зіпсуття в Церкві (яких, зрештою, неможливо заперечувати), хоча сам енергійно віддається культові Мамони та Пріапа.
Але це є лише елементарний, ледве дотичний соціологічної поверхні, рівень аналізу. Перед тим, проте, як наважуся поставити на розгляд гіпотезу, що йде далі, мушу щиро визнати, залишаючись цілий час в колі основного посилання на св. Франциска з Асижу, що є щось, що в тому виборі імені мене непокоїть, що здається перебуває в якійсь колізії із сутністю папського уряду. Церква Христова, як інституція надприродна і природна одночасно, є наділена своїм Божественним Засновником превеликим багатством харизм, з яким неможливо порівнювати що-небудь інше, але це означає одночасно їх відмінність і, як припускаю, розподіл, хоча на вищому рівні, дякуючи милості, що спливає з гори, поєднуються вони і доповнюються в містичній coincidentia oppositorum [співпадіння протилежностей] (вникливо, хоча лише на рівні соціополітичного аналізу це описував Карл Шмітт в есеї "Римський католицизм і політична форма").
Зокрема, власне, папська харизма і та харизма, якої найвищим прикладом став Джовані Бернардоне, являються мені як антиподи всередині того співпадіння [coincidentia oppositorum], як два насправді притягаючі один одного, але з гранично протилежних сторін, полюси. Папство, понтифікат, це вертикальний вимір, axis mundi християнства, ієрархічне увінчання земної півкулі Церкви, що стикається безпосередньо з півкулею небесною, в якій засідає праворуч Отця Її Невидимий Глава, Христос. Папство, отже, це осліпляючий очі найменших, плинучий з надприродного джерела, блиск, пишність, маєстат, sanctum, augustum, mysterium fascinans і, будячи ступор, mysterium tremendum одночасно. Харизма св. Франциска і всіх йому подібних постатей: пророків Сатрого Заповіту, Отців Церкви, анахоретів, монахів, зокрема із жебрачих орденів, то вимір горизонтальний, можливо найглибше приниження, "стертя на пил" в похвальному намірі наслідування Відкупителя. Папство, скажемо до кінця, це Monarchia Universalis, земний репрезентант царюючого в славі і величності Христа Пантократора; св. Франциск, як і всі інші вище згадані, це, якщо покликатися на Ніколаса Гомеса Давілу, "ганчір'я порване святими вітрами".
Всі люди доброї волі погоджуються щодо того, що одним із найкращих, найбільш піднесених і таких, що доводять невичерпні можливості самовідновлення Церкви зі всього земного бруду, моментів в Її історії був той день (правдоподібно 16 квітня 1209 року), коли папа Інокентій ІІІ прийняв на аудієнції брата Франциска, затверджуючи правила створеного ним ордену. Пам’ятаємо із повідомлень і з іконографії, насамперед з фрески Джотто, ту сцену; але все ж таки, коли ми на неї дивимося, важко не побачити тієї coincidentia oppositorum, яка є "гармонією контрасту" між величною красою Понтифіка, папського імператора та його двору, блискучою пишнотою золота та пурпура, і суворістю "бурих габітів" монахів, що рятують Церкву від упадку. Тому необхідним здається одне й друге, злитно, але окремо. Папа Інокнетій і брат Франциск є двома стовпами Церкви, але папа не є Франциском, а Франциск не є папою. І ось сьогодні стаємо перед цілком новою ситуацією: папа став Франциском, Франциск став папою, полюси зійшлися в одній точці, "гора" і "діл", "ось світу" і "пил землі" вже не доповнюються, але ототожнюються.
Припускаю, що інтелігентні читачі додумуються вже, до якого висновку прагну. У виборі імені Франциск новим папою можна здогадатися про знак (натхненний Духом Святим) самопізнання кінця "катехонічного християнства", тим самим же остаточного кінця (формально закритого ліквідацією в 1870 році Patrimonium Sancti Petri) еону Папської Монархії. Тому я не сподівавбися, як один з наших консервативних публіцистів, на те, що новий папа поверне Тіару: не пасує вона, зрештою, до наслідувача Бідаки з Азижу. В світлі цього рішення починають вимальовуватися не як ізольовані випадки, але як етапи певного continnum такі точки в найновішій історії Церкви, як фаза "в’язнів Ватикану" (1870-1929), символічний клаптик "Ватиканської Держави", що залежить від доброї волі і протекторату світської держави, від часу Латеранських угод, відмова від папських коронацій і віддання тіари на користь "убогих" Павлом VI і...відставка Бенедикта XVI. Якщо, отже, християнство перестає вже бути катехонічним, то, зваживши на період існування Церкви до кінця цього світу, може це означати лише одне - настає еон християнства апокаліптичного, Церкви Останніх Днів. В певному сенсі, хоч в рамках засадничо лінеарного порядку історії світу, це означає замкнення кола до початків християнства; в тому значенні, що повернемося швидкими кроками в час, в якому християнство знову стає для світу superstitio malefica ("злочинним забобоном"), викорінюваним силою закону.
Папа Франциск, отже "папа убогих", відкриває може вже той останній етап, в якому якщо не він сам, але якийсь з його близьких наступників, стане викинутим світом зі всіх ознак влади, вигнаний зі столиці, стане навіть Papa Incognitus, що слідуватиме тернистими стежками, як той останній "Бенедикт авінйонський" з повісті Распая (і як той таємничий пілігрим вчора на Площі св. Петра?). Як (в "Повісті про Антихриста" Соловйова) папа Петро ІІ разом із старцем Іоанном і доктором Паулі, які розпізнали, що Tu es Petrus, а також тією жменькою, що творить істину Церкву, останніх християн, які не піддалися проголошуючому "Відкриту дорогу до загального миру та благополуччя" імператорові Антихристові, і вийшли до Сіону на зустріч Христу, що повертається в королівських шатах.
Jacek Bartyzel
Джерело: http://www.pch24.pl/papiez-franciszek---ku-nowemu-eonowi-chrzescijanstwa-,13285,i.html
На завершення, циклу коментарів до найголовнішої новини для західних християн, хотів би тут розмістити переклад статті професора Якца Бартизеля "Папа Франциск - до нового еону християнства?", найкращий зі всіх текстів, в якому рефлексується ця подія. І в якому відображається останній відблиск того, що колись було "латинською цивіліазцією". Цікаво - а яким буде останній відблиск того, що називалося "еллінською цивілізацією"? І скільки всього тих "останніх відблисків" буде, починаючи із 1453 року? Загалом же, я ніяк не оцінюю фігуру нового глави католиків світу (швидше намагаюся констатувати найочевидніші факти та визначити приблизні тенденції). Бо, по-перше, на такій поважній географічній відстані, яка відділяє Україну від Аргентини (і навіть до Ватикану не дуже близько, враховуючи "шенгенський мур") давати якійсь об'єктивні, а головне точні, оцінки неможливо. От, наприклад, нещодавно дізнався, що єпископ Бергольйо, хоч і не є прихильником Тридентської літургії (а навпаки - є літургічним модерністом), все ж не був проти її присутності на території своєї єпархії (але, як виявляється, дозволив її проведення лише в одній папафії і то лише рах на місяць, а зрештою знову трацдиційна меса перестала відправлятися). Хоча, раніше, до мене доходили цілком протилежні відомості. Ну і ще багато деталей залишаються невідомими. Ну а по-друге, я все ж не є католиком, і тому не можу робити якісь надто однозначні оцінки, з огляду на певну "дослідницьку дистанцію" до предмету свого інтересу. Тому я просто вирішив потренувати свої підзабуті релігієзнавчі навички та викласти і трохи систематизувати в цьому ЖЖ "зріз" новин та оцінок (хоча й оцінок, які походять із табору, який мені цікавий, в контексті мого інтересу до консерватизму та традиціоналізму у всьому його розмаїтті) , які кружляють навколо нового глави католицизму. Наскільки це добре вийшло, нехай судять читачі. Наразі ж знову прощаюся на невизначений термін (є купа інших занять на даний відрізок часу)...
Папа Франциск - до нового еону християнства?
Відсуваючи свідомо в бік всі лавиноподібно напливаючі новини про нового папу, які стосуються і його теологічної освіти, і минущих справ, я медитую безустанно лише над одним питанням, яке видається мені ключовим: сенсом обрання імені Франциск. Все ніби є очевидним: після папи, який апелював до євангелізатора Європи, приходить папа, перший за 167 років папа-монах [ордену], який бере ім'я засновника іншого, жебрацького, ордену, і святого, який (що до того ніхто не має сумнівів) в найвищій мірі досконалості за 2000 років християнства, реалізував своїм життям євангелічний ідеал бідності, що співстраждає з Розіп’ятим. Хоча очевидно, не лише не можна виключити, але здається просто вірно, що обраний папа пам’ятає також про інших святих Францисків, на чолі з великим собратом свого власного ордену, патроном католицьких місій, св. Франциском Ксаверієм. Але те перше посилання, на "Франциска над Францисками", є рівно ж безсумнівним.
Перша асоціація, яку в зв’язку з тим я мав, і якій, сполоханий, дав вираз у висловлюванні для Порталу PCh24, йшла по найпростішій з можливих лінії, а отже посилання на бідність "Бідаки з Асижу" в дослівному значенні, героїчного відкидання всіх земних благ, повного "оголення", але разом зі всіма його моральними наслідками як добровільного вибору, який для інших і для цілої Церкви є взірцем, що визначає найвищий стандарт, але не фізичний примус (в тому ж сенсі як відповідь на катарський, протокомуністичний "тероризм чесноти"). Тому дозволив собі переконувати, що це буде "суспільний папа", тобто такий, що наголошує на соціальних справах, які треба розв'язувати в дусі християнського соціального реалізму, а не ідеологічних утопій - і звістки, як надходять, говорять про однаково критичне ставленні єпископа Бергольйо до т.зв. теології визволення, як і до неолібералізму, здається це припущення підтверджують. Якщо ж на цьому рівні аналізу далося б віднайти якийсь "катехонічний момент", то хіба лише в тому сенсі, що "папа бідних" як св. Франциск буде стримувати гнівні атаки на "корумповану" і "зіпсуту" Церкву з боку фарисейського світу, який "турбується" проявами зіпсуття в Церкві (яких, зрештою, неможливо заперечувати), хоча сам енергійно віддається культові Мамони та Пріапа.
Але це є лише елементарний, ледве дотичний соціологічної поверхні, рівень аналізу. Перед тим, проте, як наважуся поставити на розгляд гіпотезу, що йде далі, мушу щиро визнати, залишаючись цілий час в колі основного посилання на св. Франциска з Асижу, що є щось, що в тому виборі імені мене непокоїть, що здається перебуває в якійсь колізії із сутністю папського уряду. Церква Христова, як інституція надприродна і природна одночасно, є наділена своїм Божественним Засновником превеликим багатством харизм, з яким неможливо порівнювати що-небудь інше, але це означає одночасно їх відмінність і, як припускаю, розподіл, хоча на вищому рівні, дякуючи милості, що спливає з гори, поєднуються вони і доповнюються в містичній coincidentia oppositorum [співпадіння протилежностей] (вникливо, хоча лише на рівні соціополітичного аналізу це описував Карл Шмітт в есеї "Римський католицизм і політична форма").
Зокрема, власне, папська харизма і та харизма, якої найвищим прикладом став Джовані Бернардоне, являються мені як антиподи всередині того співпадіння [coincidentia oppositorum], як два насправді притягаючі один одного, але з гранично протилежних сторін, полюси. Папство, понтифікат, це вертикальний вимір, axis mundi християнства, ієрархічне увінчання земної півкулі Церкви, що стикається безпосередньо з півкулею небесною, в якій засідає праворуч Отця Її Невидимий Глава, Христос. Папство, отже, це осліпляючий очі найменших, плинучий з надприродного джерела, блиск, пишність, маєстат, sanctum, augustum, mysterium fascinans і, будячи ступор, mysterium tremendum одночасно. Харизма св. Франциска і всіх йому подібних постатей: пророків Сатрого Заповіту, Отців Церкви, анахоретів, монахів, зокрема із жебрачих орденів, то вимір горизонтальний, можливо найглибше приниження, "стертя на пил" в похвальному намірі наслідування Відкупителя. Папство, скажемо до кінця, це Monarchia Universalis, земний репрезентант царюючого в славі і величності Христа Пантократора; св. Франциск, як і всі інші вище згадані, це, якщо покликатися на Ніколаса Гомеса Давілу, "ганчір'я порване святими вітрами".
Всі люди доброї волі погоджуються щодо того, що одним із найкращих, найбільш піднесених і таких, що доводять невичерпні можливості самовідновлення Церкви зі всього земного бруду, моментів в Її історії був той день (правдоподібно 16 квітня 1209 року), коли папа Інокентій ІІІ прийняв на аудієнції брата Франциска, затверджуючи правила створеного ним ордену. Пам’ятаємо із повідомлень і з іконографії, насамперед з фрески Джотто, ту сцену; але все ж таки, коли ми на неї дивимося, важко не побачити тієї coincidentia oppositorum, яка є "гармонією контрасту" між величною красою Понтифіка, папського імператора та його двору, блискучою пишнотою золота та пурпура, і суворістю "бурих габітів" монахів, що рятують Церкву від упадку. Тому необхідним здається одне й друге, злитно, але окремо. Папа Інокнетій і брат Франциск є двома стовпами Церкви, але папа не є Франциском, а Франциск не є папою. І ось сьогодні стаємо перед цілком новою ситуацією: папа став Франциском, Франциск став папою, полюси зійшлися в одній точці, "гора" і "діл", "ось світу" і "пил землі" вже не доповнюються, але ототожнюються.
Припускаю, що інтелігентні читачі додумуються вже, до якого висновку прагну. У виборі імені Франциск новим папою можна здогадатися про знак (натхненний Духом Святим) самопізнання кінця "катехонічного християнства", тим самим же остаточного кінця (формально закритого ліквідацією в 1870 році Patrimonium Sancti Petri) еону Папської Монархії. Тому я не сподівавбися, як один з наших консервативних публіцистів, на те, що новий папа поверне Тіару: не пасує вона, зрештою, до наслідувача Бідаки з Азижу. В світлі цього рішення починають вимальовуватися не як ізольовані випадки, але як етапи певного continnum такі точки в найновішій історії Церкви, як фаза "в’язнів Ватикану" (1870-1929), символічний клаптик "Ватиканської Держави", що залежить від доброї волі і протекторату світської держави, від часу Латеранських угод, відмова від папських коронацій і віддання тіари на користь "убогих" Павлом VI і...відставка Бенедикта XVI. Якщо, отже, християнство перестає вже бути катехонічним, то, зваживши на період існування Церкви до кінця цього світу, може це означати лише одне - настає еон християнства апокаліптичного, Церкви Останніх Днів. В певному сенсі, хоч в рамках засадничо лінеарного порядку історії світу, це означає замкнення кола до початків християнства; в тому значенні, що повернемося швидкими кроками в час, в якому християнство знову стає для світу superstitio malefica ("злочинним забобоном"), викорінюваним силою закону.
Папа Франциск, отже "папа убогих", відкриває може вже той останній етап, в якому якщо не він сам, але якийсь з його близьких наступників, стане викинутим світом зі всіх ознак влади, вигнаний зі столиці, стане навіть Papa Incognitus, що слідуватиме тернистими стежками, як той останній "Бенедикт авінйонський" з повісті Распая (і як той таємничий пілігрим вчора на Площі св. Петра?). Як (в "Повісті про Антихриста" Соловйова) папа Петро ІІ разом із старцем Іоанном і доктором Паулі, які розпізнали, що Tu es Petrus, а також тією жменькою, що творить істину Церкву, останніх християн, які не піддалися проголошуючому "Відкриту дорогу до загального миру та благополуччя" імператорові Антихристові, і вийшли до Сіону на зустріч Христу, що повертається в королівських шатах.
Jacek Bartyzel
Джерело: http://www.pch24.pl/papiez-franciszek---ku-nowemu-eonowi-chrzescijanstwa-,13285,i.html