Едуард ЮРЧЕНКО, Валентин ГАЙДАЙ ФРАНЦУЗЬКА АНТИНАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ( частина 6 )
Національно-визвольний рух
Всупереч поширеній думці, більшість населення революцію не тільки не підтримала, але й активно чинила їй опір. Найбільш відомим проявом національно-визвольної боротьби французької нації стало Вандейське повстання. Слід відразу зазначити, що назва «Вандейське» є умовною, оскільки повстання охопило не тільки департамент Вандея, але й загалом західну частину Франції, інша справа, що саме Вандея стала головним осередком повстанців, які на її теренах неодноразово завдавали поразки республіканським військам, не зважаючи на їх абсолютну технічну перевагу (часом повстанці у прямому розумінні цього слова билися вилами проти гармат).
Успішність повстання саме на заході Франції було зумовлено насамперед тим, що там найкраще збереглася традиційна суспільна структура. Кількість представників трьохголового Хама була надзвичайно низькою, а духівництво і шляхта, навпаки, користувалися великим впливом.
Загалом, партизанська війна проти республіки з більшим чи меншим розмахом велася на всій території Франції. Аби максимально уявити масштаби повстанського руху, наведемо цитату Євгенія Тарле: «Розбійницькі зграї, що зробили непроїзними аж до кінця Директорії усі дороги південної і центральної Франції, набули характеру величезного соціального лиха. Вони серед білого дня зупиняли диліжанси і карети на великих дорогах, інколи задовольнялися пограбуванням, частіше вбивали пасажирів, нападали відкрито на села, довгими годинами катували на повільному вогні захоплених людей, вимагаючи вказати, де заховані гроші (їх так і називали тоді “підпалювачами”), інколи здійснювали набіги і на міста. Ці зграї прикривалися прапором Бурбонів; люди ці нібито мстилися за скинутий королівський трон і католицький вівтар. У ці банди й справді йшли люди, безпосередньо й особисто потерпілі від революції. Ходили чутки (що так і залишилися неперевіреними, але дуже правдоподібні), ніби деякі з ватажків цих банд віддають частину награбованого агентам роялізму» [11].
Не дуже привабливий образ роялістських партизан, змальований вище, зумовлений тим, що Тарле був радянським істориком-сталіністом, для якого одним із провідних завдань було очернення в своїх історичних дослідженнях тих, кого більшовики вважали своїми ворогами, а до таких комуністичні наступники революції 1789 року однозначно відносили французьких білих партизан. Нам, українцям, більш ніж знайомою здається комуністична риторика, коли добре зорганізоване партизанське військо, що в боротьбі спирається на підтримку трудового народу, прирівнюють до бандформування і, водночас, звинувачують у зраді батьківщини.
За що ж билися вандейці? Передусім вони бились за батьківщину, за країну, яка була наймогутнішою в Європі (а фактично й у світі). За країну, де жили і помирали покоління їхніх пращурів. Цією країною було Французьке королівство, і ця країна була зруйнована бандою авантюристів, які на її місці спробували збудувати чужу та ворожу машину під назвою «республіка». А те, що ця республіка йменувалася «французькою» і мусила підмінити людям вбиту батьківщину, викликає асоціацію з народними переказами про упирів, які приходять смоктати кров під виглядом близької людини. По-друге, вони билися за віру - віру своїх батьків, яку на момент революції французький народ сповідував уже більше тисячі років і яка включила в себе все те найкраще, що було в дохристиянських віруваннях народів, від яких походили французи. І, нарешті, по-третє, вони билися за свободу - не її фантомну примару, якою намагалися задурити їх руйнівники Франції, а цілком реальну, конкретну людську свободу, котру в них революція відняла. За свободу, яку захищали Жанна д’Арк та Вільям Волес, Карл Мартелл та Святослав Хоробрий і мільйони інших європейських героїв, які прожили своє славне життя задовго до появи сумнозвісної «Декларації прав людини і громадянина».
Абсолютно безпідставними є звинувачення представників французького правого опору в національній зраді в тому, що вони нібито підтримували інтервентів у боротьбі проти Франції. По-перше, так звані інтервенти з’явилися на теренах Франції виключно в зв’язку з повною бездарністю командування революційної армії, яке не змогло реалізувати поставлений політичним керівництвом план агресії проти країн Європи. Революційне керівництво першим оголосило війну провідним європейським державам, які, своєю чергою, не вважали себе ворогами французького короля, і з точки зору міжнародного права тих часів з Францією взагалі не воювали. Іноземні союзники французького короля і народу вважали республіканський режим зграєю заколотників. А офіційним главою держави визнавали спочатку короля Людовика XVI, а після його загибелі - його малолітнього сина Людовика XVIІ. Питання про захоплення або розчленування Франції не стояло навіть теоретично. Треба підкреслити, що такі країни, як Австрія та Іспанія ще задовго до революції були надійними союзниками Франції і були безпосередньо зацікавлені у збереженні її могутності. Варто пам’ятати, що так війни періоду республіки мали своєю метою виключно експорт революції, знаходячись у глибокому протиріччі з національними інтересами французів.
Чому ж тоді виграла революція? На це питання можна відповісти зустрічним: а чому українці дозволяли влаштовувати голодомори на своїй землі? А чому ми, попри всі зусилля, ще й досі не маємо по-справжньому української України? Головною зброєю ворогів роду людського завжди був страх. Головним інструментом революції був терор, і французи, які намагались опиратися, розплачувались за це не тільки своїм життям, але й життям своїх близьких. Далеко не кожна людина психологічно готова пожертвувати своїм життям та життям близьких. Подібно до того, як більшовики шляхом залякування та зомбування виводили породу під назвою «радянська людина», так і керівництво тодішньої французької республіки виводило абстрактно-космополітичного «громадянина».
Але боротьба вандейців та інших французьких борців проти республіки має понадчасове значення: вони першими запалили вогонь боротьби за визволення своєї країни від ворожих європейським народам сил. Всі європейські праві є спадкоємцями їхньої жертовної боротьби. Захищаючи свою батьківщину, вони захищали всі європейські народи, їхня боротьба має насамперед моральне значення - вона довела те, що, попри найжорстокіший терор, серед французів чимало людей, готових захищати віру, батьківщину та свободу.
Примітки:
1. Див., напр., навіть одну з найбільш науково коректних праць із відповідної проблематики в сучасній Україні: Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. - К.: Либідь, 1999. - С. 109-118.
2. Птифис Ж.-К. Людовик XIV. Слава и испытания: Пер. с франц. И.А. Эгипти. - СПб.: Евразия, 2008. - С. 295.
3. Фай Г. За что мы сражаемся? Идеологический словарь: Пер. с франц. А.М. Иванова. - М.: ИЦ «Слава»; Форт-Профи, 2007. - С. 144.
4. Після катастрофічного землетрусу на Гаїті 12 січня 2010 року, який майже повністю зруйнував країну і спричинив загибель 300 тисяч її мешканців, деякі теологи, політики й публіцисти наголошували на тому, що цей катаклізм був покаранням за масове використання гаїтянами сатанинських практик. Див., напр.: Стешин Д. Битва Богов: Республику Гаити сгубил культ Вуду? // Комсомольская правда в Украине. - 2010. - 18 января. - С. 9.
5. Саїд Е. Культура й імперіялізм: Пер. з англ. - К.: Критика, 2007. - С. 387.
6. Олар А. Христианство и французская революция. 1789-1802 // http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm.
7. Rewolucja francuska nauczycielk ludobуjcуw // http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/.
8. Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. - М.: Соцэкгиз, 19б0. - С. 393.
9. Термін «інтеліґенція» (від лат. intelligens - той, що розуміє, мислить; розумний) введено російським письменником Петром Боборикіним (1836-1921) у 1860-х роках для позначення суспільного прошарку людей, які професійно займаються розумовою (зокрема, творчою) працею, розвитком і поширенням культури. Згодом, однак, це поняття зазнало суттєвої змістової трансформації. Внаслідок невиправданого розширення кола позначуваних ним явищ (з-поміж іншого, через систематичне ужиття радянською пропагандою словосполучень «трудова інтеліґенція», «робітнича інтеліґенція» тощо), самий термін було значною мірою дискредитовано. Нині дедалі більше дослідників протиставляє «інтеліґентів» як свого роду «розумових обивателів», дилетантів-кон’юнктурників, схильних до некритичного засвоєння будь-яких «модних» ідей, власне інтелектуалам. Відтак, сьогодні доречніше було б говорити саме про Хама-інтеліґента без додавання частки «псевдо». Проте, з огляду на деякі дотепер актуальні стереотипи, у цьому тексті її використано як показник хибності й безпідставності претензій названої суспільної групи на культурне та інтелектуальне лідерство і взагалі на будь-яку соціальну корисність.
10. Французская революция XVIII века. Экономика, политика, идеология / Отв. ред. Г.С. Кучеренко. - М.: Наука, 1988. - С. 175.
11. Тарле Е.В. Наполеон. - М., 1941. - http://militera.lib.ru/bio/tarle1/05.html.
12. Нольте Э. Фашизм в его эпохе: Пер. с нем. - Новосибирск: Сибирский хронограф, 2001. - С. 119.
ДАЛІ БУДЕ....